Кажучи про появу старообрядців на території сучасної Чернігівщини і, зокрема формування ними свого духовного центру в Стародуб'ї, необхідно відзначити, що Україна спочатку була «одним з основних напрямів прагнень колонізацій старообрядців у 2-ій пол. XVII ст.», при цьому як відзначав один з авторитетних дослідників історії церковного розколу 1666-1667 рр. А. С. Пругавін, власне старообрядництво було явищем нехарактерним для України, населення якої за його зауваженням, «спочатку славилося тим, що завжди було глухим і байдужим до пропаганди розколу». Виходячи з цього, не можна не погодитися з доводом одного з провідних сучасних українських релігієзнавців А. Н. Колодного (позицію якого можна вважати офіційною позицією українського релігієнавства) про те, що «географічно старообрядництво розвивалося в Україні на землях, сусідніх з Росією».

   Згідно з визначенням старообрядницького «Словника», «духовними центрами старообрядництва називалися такі поселення, де були зосереджені духовні сили Церкви і де була можливість здійснювати духовну діяльність. Це були переважно монастирі та скити». Внаслідок конфлікту з державною і церковною владами, розкольники були вимушені бігти з Москви та інших великих міст або на території суміжних держав, або на далекі околиці Росії, часто в зовсім не заселені місця. В тій місцевості, де вони осідали на довгий час, створювалися монастирі та скити, які ставали осередком духовного життя. Звідси йшло керівництво, з монастирів розсилалися священики на приходи. Тут складалися послання до християн, писалися апологетичні твори на захист старообрядництва, виховувалися захисники й проповідники. В деяких місцях виникало багато скитів і монастирів - по кілька десятків, з багатьма сотнями ченців-подвижників. Вони об'єднувалися під керівництвом найкрупнішого і найавторитетнішого монастиря. Таких духовних центрів в старообрядництві було декілька. Один з найбільш відомих своєю діяльністю центр Стародуб'я й Вєтки.

   Стародуб'я - це район прикордонної Чернігівщини, поряд з Польщею. з її густими лісами, незаселеною частиною земель, де не було кріпацтва, там зберігалася свобода часів Гетьманщини, яка привертала переселенців з Росії.

   В Польщі старообрядці користувалися свободою, їх тут ніхто не переслідував. Сюди втікали старообрядці не тільки із Стародуб'я, але і з інших місць Росії. Незабаром в околицях першого поселення старообрядців в Польщі з'явилося близько 20 нових слобід, кожна зі своєю назвою. Але вся місцевість, населена старообрядцями, стала називатися одним загальним ім'ям - Вєткою. Вона довгий час служила керівним центром духовного життя старообрядництва. Коли царський уряд звернув увагу на цей духовний осередок старообрядництва, він вже ніщо з ним не міг вдіяти, оскільки центр знаходився за кордоном. Але коли Річ Посполита ослабла, російський уряд поспішив розорити Вєтку та повернути старообрядців до Росії. Трапилося це в 1735 р., в царювання Анни Іоаннівни. Цей розгром Вєтки відомий під назвою «вигонка». Незабаром на спопеленому місці знову з'явилися поселенці, знову виникли слободи та скити. При Катерині II (1762-1796 рр.), в 1764 р. послідувала друга «вигонка» Вєтки. Але Вєтка щоразу знову відроджувалася.

   Незважаючи на те, що царський уряд не залишав у спокої старообрядців на українських землях, їх становище все ж таки було кращим, аніж у Росії, що, у свою чергу, сприяло зростанню кількості старообрядців на Чернігівщині та в сусідній Білорусі. Так, згідно дослідженням М. І. Лилеєва, в 1723 р. лише в одному Стародубському полку були «373 грунтові двори старовірів. 159 їх "бобильских будинків", 50 пустинь». Оплотом і духовним центром розкольницької посадської організації стала Вєтка. Вєтківські поселення (що налічували до першої «вигонки» 1735 р. близько 40000 осіб) були, за свідченням одного з сучасників «слободы расселены, как превеликие города, где премногое число из разных городов, беглые купцы, называя себя раскольниками, укрываются вот положенных на них податей и рекрутских наборов». За даними дослідників, спочатку на Чернігівщині (як і на Вєтці) «старообрядництво з'явилося та існувало у вигляді біглопопівського толку», - розкольники використовували для богослужбової мети збіглих священиків, яких Церква ставила зовні закону. Отримавши можливість мати своїх архієреїв, висвячувати священиків, біглопопівці на Чернігівщині організували напрям попівства, який незабаром ставав все більш численним. Тут же існував і безпопівський толк, прихильники якого відмовлялися від колишніх православних священиків, заміщаючи їх особами-наставниками, які здійснювали управління громадою і богослужбову практику. Безпопівці найбільш вороже ставилися до Православної Церкви, розкольники-попівці, навпаки, не розглядали Православну Церкву як єресь, тому вважали за можливе приймати священиків-перебіжчиків.

   Історія старообрядництва на території Речі Посполитої, тісно пов'язаної із Стародуб'ям та Вєткою - двома значними центрами старообрядництва, які мали сильний духовний вплив на Чернігів-Сіверський регіон. Крім того, як відзначає Г. Поташенко, «еміграція старообрядців на територію Речі Посполитої має величезне значення для історії старообрядництва XVIII-XX стт. і зіграло певну роль (хоча і другорядну) у відносинах між Росією і Річчю Посполитою в XVIII ст.». В кін. ХХ - поч. ХХI стт. з'явилося багато досліджень з історії та писемності старообрядців в XVIII ст. на території нинішньої Польщі, Латвії, Литви та Білорусі. Однією з головних тем був докладний аналіз становлення старообрядницької традиції в Речі Посполитій, і більш детальне вивчення історико-культурного значення окремих старообрядницьких центрів в Польщі і Великому князівстві Литовському та релігійних суспільств в цілому в контексті як російської, так і польської і литовської культури. Інше маловивчене питання - це існування різних громад, що відрізнялися іншими віруваннями, цінностями та звичаями, тобто проблеми культурної різноманітності в Речі Посполитій та формах терпимості до них в становому суспільстві.

   Перші старообрядницькі поселення в Речі Посполитій виникли в 2-гу пол. XVII - поч. XVIII стт. Тут старообрядці користувалися відносною релігійною свободою (можна відзначити, що і в сучасній Литві складають досить крупну культурно-відмітну групу). Більшість перших старообрядців-емігрантів поселилася на північно-східних і східних землях Великого князівства Литовського, а також в герцогстві Курляндському і в Лівонському воєводстві. Початок же еміграції старообрядців на територію нинішньої Литви проходив до кінця 1670-х рр. Перший достовірно відомий старообрядницький храм в 1710 р. був «побудований в селі Пуща біля Кряунос (нині Рокишкський район)».

   В XVIII ст. вихід старовірів носив постійний, і з початку цього сторіччя придбав масовий характер, будучи, перш за все, як пише В. П. Грицкевич, «реакцією на суворі та нерідко жорстокі релігійні переслідування і соціально-економічні події в Росії». Підсумком цієї еміграції в Річ Посполиту в цілому було виникнення організованих старообрядницьких суспільств різних напрямів - як попівських, так і беспопівських. Причому, за даними А. Подмазова, «найчисленнішими серед них були беспопівці-федосєєвці, що поселилися, переважно, в західній і північно-східній частині Великого князівства Литовського, в Курляндії та Інфлянтах». Відносно велике суспільство складали попівці, принаймні, до другої «вигонки» вєтківців в 1764 р. Крім того, в східній частині Великого князівства Литовського ще були невеликі групи поморців та пилиповців.

   Розділи Речі Посполитої, відсутність повних джерел перепису населення Великого князівства та багато інших причин не дозволяють більш точно визначити чисельність росіян-емігрантів в країні. Всього в 1791 р. в Речі Посполитій (на території після першого розділу), за підрахунками Г. Поташенко, «могло проживати від 100 до 180 тисяч старообрядців або 1,1-2 % від всіх 8,79 млн. мешканців держави». Правда, якщо російські джерела оголошували більш значні або зовсім неймовірні цифри: «300 000, не рахуючи потомства з часу початку еміграції (за даними Н. Паніна), і навіть майже 1 000 000 і більше (за неофіційними даними)», то польські сучасники та історики обмежувалися куди більш скромною цифрою - лише «в 100 або 140 тисяч старообрядців». Старообрядці проживали переважно на території Великого князівства Литовського, де, за даними Г. Поташенко, «вони могли становити 3-5 % від всіх 3,6 млн. мешканців князівства (за даними перепису населення 1790 р.)».

   В порівнянні з 1-ою пол. XVI ст., в XVIII ст. релігійна ситуація в Речі Посполитій істотно змінилася: «католики з домінуючої меншини до Люблінськой унії 28 травня 1569 р. стали в 1791 р. (перед другим та третім розділенням Речі Посполитої) більшістю (4 660 000 чоловік або 53,3%), уніати складали близько 1/3 населення (2 600 000 осіб або 29,5%), православні були рідкістю (300 000 чоловік - 3,4%), чисельність протестантів різко скоротилася (150 000 чоловік - 1,7%)»¹⁷. Старообрядці ж поступалися за чисельністю лише іудеям, але порівнялися з протестантами і у декілька разів перевершили традиційні релігійні меншини - мусульман, караїмів, вірмен. Таким чином, в XVIII ст. старообрядці стали новим і в кінці цього століття на деякий час однією з найбільших не домінуючих релігійних меншин в Речі Посполитій. Слід зазначити, що основні центри старообрядців в північно-східній, частково центральній і південно-східній Литві, які існують або існували до теперішнього часу, сформувалися саме в 70-90-ті рр. XVIII ст.

   Вже наголошувалося, що старообрядницька громада у Великому князівстві Литовському (і в Речі Посполитій в цілому) була релігійно неоднорідною. Тут одночасно формувалися декілька різних напрямів старообрядництва, головними серед яких були попівці-вєтківці та беспопівці-федосєєвці.

   Для оцінки значення цих старообрядницьких громад та їх головних центрів зупинимося на більш менш вивченій традиції попівства, яка відома завдяки Вєтці та її навколишнім поселенням на землях панів Халецьких та Красильського. В російській історіографії існує високий ступінь згоди в тому, що Вєтківський або, точніше, Вєтківсько-стародубський старообрядницький центр (в першій третині XVIII ст. старообрядницькі монастирі та скити виникали як за литовським рубежем, так і на довколишніх російських землях в Стародуб'ї, і лише після повторного розорення Вєтки в 1764 р. сусідній Стародубський регіон став значним центром поповців, який продовжив традицію Веткі.), як пише А. В. Воронцова, «має видатне значення для старообрядництва напряму попівства і для російської історії і культури в цілому. Роль цього центру можна зіставити із значенням іншого відомого старообрядницького центру - Виговської кіновії, для історії беспопівства». При цьому слід зазначити, що, за зауваженням Е. Б. Смілянської, «старообрядництво зарубіжжя в XVIII ст. - це все ж таки релігійний та культурний феномен двох суспільств: російського і польско-литовского».

   Користуючись релігійною терпимістю з боку влади Речі Посполитої, «Вєтка притягала десятки тисяч старообрядців, перш за все, можливістю залучитися до повноти церковного життя і здійснення Таїнств». Існування храмів і монастирів з дониконівськими антимінсами, щоденними богослужіннями - основа процвітання вєтківських слобід. Добре відомо, що їх мешканці, як насильно переселені до Росії під час «вигонки» 1735 і 1764 рр., так і добровільно мігруючі з 2-ої пол. XVIII ст., утворили общини і поселення в Сибіру, на Іргізі, на колишніх землях Польської Корони (нині Кіровоградська область центральної України). Вплив Вєтки розповсюджувався на старообрядницькі поселення в Бессарабії та Буковині. Місцеві попівці підтримували тісні контакти і з старообрядницьким козацтвом Дону і Ведмедиці.

   Розглядаючи історію старообрядництва з XVIII ст., не можна не враховувати полемічну боротьбу на Вєтці між вєтківцями та дияконівцями, федосєєвцями та новоженами. Як пише А. В. Воронцова, «Вєтківські полемісти (старець Феодосій † 1711 - не плутати з Феодосієм Васильевим; священик Іов та ін.) захищали такі особливості своєї згоди як вживання власного миру, ухвалення навернення в старообрядництво через перехрещення. При цьому вєтківці засуджували самоспалення, не відкидали ікони, писані нестарообрядницькими іконописцями, допускали сумісні трапези з іновірцями». Вєтківські монастирі та численні келії були не тільки старообрядницькими книгописними майстернями, школами і книгосховищами. Як пише Е. Б. Смілянська, «значення Вєтки визначається, перш за все, її місцем в збереженні староруської книжкової і художньої спадщини, в створенні яскравого і своєрідного центру книгописания, книгодрукування та іконописания, що сповнило своєю продукцією поселення старообрядців попівців всієї Росії і що надало в кін. XVIII - поч. XIX стт. вирішальний вплив на формування інших книгописних центрів (перш за все Гуслицького) і центрів старообрядницького книгодрукування». В 1-ій пол. XVIII ст. в історії старообрядництва помітну роль грав федосєєвський письменник і полеміст із Стародуба Іван Алексєєв, що ратував за «новоженство» (тобто рух серед беспопівців на захист церковних шлюбів), проти якого з сер. XVIII ст. з особливими ревнощами постали литовські федосєєвці-безшлюбники. Саме Іван Алексєєв був і першим історіографом Вєтківсько-стародубського старообрядницького центру.

   Культурний вплив Вєтки на старообрядництво, хоча і є важливим, повинен був би розглядатися разом з розповсюдження цього впливу на російських старовірів і на старовірів у Великому князівстві Литовському і Речі Посполитій в цілому. Як пише С. М. Міхайлов, «гіпотетично, можна говорити про певний вплив Вєтківської іконописної школи на старообрядницьких і православних ізографів XVIII-XX стт. на території нинішніх Білорусі, Литви та Латвии». Крім того, вплив Вєтки не був лише однобічнім. На прикладі найдавнішого рукописного збору, що дійшов до наших днів, воно також увібрало в себе ідейний і художній вплив, перш за все, суміжних православних земель Білорусі, України, Молдови та Московського регіону.

   Іншим важливим старообрядницьким суспільством у Великому князівстві Литовському і Польщі були беспопівці-федосєєвці. «Федосєєвці почали масовий рух, якому в XVIII - поч. XX стт. судилося привернути в свої ряди більшість беспопівців (2,5 млн. послідовників, окрім капличних) в Східній і Центральній Європі, і в Сибіру». Назву ця громада отримала від свого засновника Феодосія Васильєва (1660-ті - 1711 рр.), колишнього диякона (за іншими даними - дячка) Синодальної Церкви і пізніше - видатного наставника цієї громади. Свою діяльність Феодосій почав в околицях Крестецького Яма. В 1699 р. через переслідування, що посилилися, в Новгородському краї «він був вимушений переселитися в Річ Посполиту, де в Русаново, біля Невеля, на землях пана Куницького створив один з перших беспопівських гуртожитків за кордоном». Знищивши станові і класові відмінності, беспопівці відвернулися від суспільства і відмовилися підкорятися Церкві та російській державі. Федосєєвці займалися фізичною працею, дотримувалися безшлюбності, загальної власності, рівності і миролюбності. Не дивлячись на те, що ця федосєєвська громада існувала близько 9 років (до 1708 р.), вона була досить крупним центром: в двох її обителях проживало до 600 чоловіків та до 700 жінок. В громаді створювалися рукописні твори. Особливо плідним був Феодосій Васильєв. Отримавши широке визнання, почав полемізувати як з приводу деяких елементів богослужбової практики з поморцями Вига, так і засуджував доктрину Синодальної Церкви, особливо, дух і форми никонівських нововведень. Згідно з іншими Феодосій стверджував, що в світі запанував антихрист, і робив висновок про те, що благодать вичерпалася, никоніанське свящнство і ним звершувані Таїнства неприйнятні. Замість існуючих семи, він визнавав два Таїнства - хрещення і покаяння, які у беспопівців звершують миряни, а також проповідував безшлюбність для всіх.

  На основі нового трактування есхатологічної доктрини в контексті російської культури XVII ст., Феодосій Васильєв разом з іншими лідерами федосєєвства поклав основу аскетичним і есхатологічним настроям відзначеної релігійно-культурної традиції. В XVIII ст. ця традиція ревнителям старизни в Росії і росіянам-емігрантам в Речі Посполитій стала прийнятною альтернативою як кріпосній, з часів Петра I явно вкритою серпанком європеїзму, секулярній культурі, так і офіційній православній. Таким чином, як вважає Г. Поташенко, «Феодосія Васильєва можна порівнювати з його сучасником Андрієм Денисовим, засновником і керівником знаменитої Виговської кіновії в Помор'ї. Релігійні вірування і соціальну практику Феодосія Васильєва можна оцінювати не тільки як зародження федосєєвського вчення, але і як продовження (в деяких його аспектах) східно-слов'янської радикальної думки взагалі».

   Принципово таке ж відношення до суспільства, Церкви та держави, а також державних законів можна побачити в XVI-XVII стт. у ідеологів радикальних напрямів Реформації в Західній і Центральній Європі. Вони вбачали в цивільному суспільстві та його інститутах світ зла, породження вже народженого у світ антихриста. Вони розглядали його не духовно, а антропоморфно, тілесно - перш за все, як папу Римського, як світських володарів, що відступали від стародавніх апостольських встановлень. Голандські анаболісти, чеські та моравські брати, польські антитринитарії також прагнули розірвати будь-які стосунки з пануючою Церквою і державою, відмовлялися служити в армії, звертатися до суду тощо. Вони обирали для улаштування своїх громад малодоступні місця, яким, наприклад, був Раків в Малій Польщі, що став в кін. XVI ст. центром польських антитринітаріїв, званих ще братами польськими, раковцями або ариянами. Проте, відзначаючи схожість соціальних утопій і практик, не можна випустити з уваги істотних відмінностей цих двох традицій - старообрядницької (беспопівської) та радикально реформаторської. Старообрядці визнавали головні догмати християнства і жили за православним вченням та церковними настановами, а радикали-реформатори основних християнських догматів не визнавали (наприклад - Святої Трійці) і виказували претензії на абсолютну свободу думки.

   Для сучасників думка про пришестя антихриста, що тлумачиться ними як духовна, а не фізична істота, і вчення федосєєвців про загальну безшлюбність виглядають найекзотичнішими рисами цього релігійного суспільства. В 1752 р. т. з. «Польський Собор» в Гудішках прийняв відомий в історії федосєєвства статут, що закріпив вчення Феодосія Васильєва про безшлюбність для всіх, і встановив суворі правила щодо новоженів, тобто прихильників ухвалення церковних шлюбів серед беспопівців. Релігійні правила федосєєвців 1752 р. затвердили розділення з поморцями в молитвах та спілкуванні. Проте, не дивлячись на радикалізацію федосєєвства, ці головні беспопівські громади дотримувалися загальних для них і важливих догматичних положень про пришестя духовного антихриста і відсутність «істинного священства». Федосєєвці та поморці визнавали Священне Передання і орієнтувалися на дониконівське Православ'я. Майже 20 років по тому цей переглянутий і доповнений статут, буде взятий в основу Московської Преображенської громади, найкрупнішого федосєєвського центру кін. XVIII - поч. XX стт.

   Разом із становленням і затвердженням федосєєвського суспільства у Великому князівстві Литовському, в XVIII ст. відбувалося формування його церковної організації. Не прийнявши священства, федосєєвське суспільство складалося як Церква, що не має трьохчинної ієрархії. Найвищим органом управління був собор, тобто зібрання духовних отців та представників парафій. Основу церковної організації федосєєвців, як і інших беспопівців, складали автономні парафії, якими керували наставники або духовні отці. Згідно з оцінкою Г. Поташенко, «в кін. XVIII ст. лише на території нинішньої Литви було не менше 16 федосєєвських парафій, а на всій території Речі Посполитої (до 1772 р.) їх могло бути приблизно в 4 або 5 разів більше».

   Окрема тема - старообрядницьке книгодрукування в Речі Посполитій, розквіт якого припав на 2-гу пол. XVIII - поч. XIX стт. Старообрядницьке книгодрукування посідало важливе місце в історії російської та польсько-литовської друкарської справи. В історії російської культури поява старообрядницьких видань за кордоном - це перша нелегальна друкарська продукція, що виготовлялася, переважно, для розповсюдження на території Росії. Як відзначає А. В. Вознесенський, «воно має значення і як продовження, своєрідний розвиток традиції кирилівського книгодрукування в умовах, коли до кін. XVIII ст. в Росії остаточно встановилися сфери використовування двох найуживаніших тоді шрифтів (громадянського та кирилівського) залежно від тематики, характеру та призначення видаваних книг. Кирилівському книгодрукуванню належала функція забезпечення церковних та релігійних потреб».

   Старообрядницьке книгодрукування зробило вагомий внесок в розвиток мистецтва книги. На прикладі старообрядницької книги, за словами З. Ярошевич-Переславцева, «можна прослідкувати "зустріч культур Сходу й Заходу": поєднання елементів графіки уніатських (кирилівських) і деяких польських книг XVIII ст. в передруку дониконівських видань не виключає їх з числа старообрядницьких, тому що видавці не завжди точно дотримувалися правил копіювання аркуш до аркушу»²⁹.

   Згідно дослідницьким даним джерел, що збереглися, «на території Речі Посполитої старообрядницькі книги друкувалися в 1701-1812 рр.: в Могильові (1701-1705 рр., 1733-1773 рр.), в друкарнях уніатських монастирів у Вільнюсі (1767-1800 рр. [або, згідно А. В. Вознесенському, аж до 1812 р.]), в Супраслі (1777-1791 рр.), в Почаїві (1782-1795 рр.), в друкарнях Антонія Тізенгауза в Гродно (1781-1792 рр.) і Пьєра Дюфура у Варшаві (1785-1788 рр. і 1798 р.)». Причому серед них був не тільки передрук дониконівських книг 1-ої пол. XVII ст., але і написані самими старообрядцями тексти, необхідні для богослужіння, а також тексти, що освітлювали історію боротьби за старовір'я та полеміку з Синодальною Церквою. Ініціатором організації книговидання стали калузькі старообрядці-попівці, а «вирішальну роль в цьому зіграло місцеве купецтво, що мало широкі зв'язки з торгово-підприємницькими колами в Росії та інших державах». Неможливість організації книгодрукування таких книг в Росії, де подібне залишалося під забороною до 1905 р. (за винятком 2 років - з 1785 по 1787 рр., коли легально діяла перша в Росії старообрядницька друкарня в Клинцях Чернігівській губернії), змушувала старообрядців обернути свій погляд до сусідньої Речі Посполитої. Тут книговидавництво було вільне від прямого державного диктату.

   Видавнича діяльність в Речі Посполитій у той час перебувала у занепаді, отже власники друкарень охоче стали приймати замовлення купців-старообрядців. Особливу роль в розвитку книгодрукування зіграв Вільнюс. В 1767 р. в друкарні вільнюсського Свято-Троїцького уніатського монастиря вийшло перше старообрядницьке видання - «Вчення Авви Дорофея». В період з 1767 по 1812 рр. включно у Вільнюсі було надруковано не менше 50 старообрядницьких книг: усі переважно, богослужбовіі (Часослов, Часовнік, Шестоднев) книги Священного Писання (Псалтир, Євангеліє), а також видання дидактичного, агіографічного та етичного характеру (Азбука, Євангеліє учительное, Служби, Житіє та чудеса Миколи Чудотворця тощо). Видання старообрядницьких книг майже у всіх польсько-литовських друкарнях припинилося в 90-ті рр. XVIII ст. Лише у Вільнюсі замовлення виконувалися аж до 1812 р. Як пише А. В. Вознесенський, можливо, що видання книг для старообрядців продовжив Мартін Почобут, як ректор Вільнюського університету що перейняв керівництво Вільнюсською друкарнею».

   У XVIII - початку XIX стт. вийшла величезна для того часу кількість старообрядницьких видань - 150 на території Речі Посполитої. Лише в кін. XVIII - поч. XIX стт. в таємних старообрядницьких друкарнях, які в різний час діяли в Клинцях, Яссах, Махновці (Київська губернія), Янові (Подільська губернія). За даними Г. Поташенко, було «надруковано більше 200 книг (для порівняння: за даними В. Біржишки, в XVIII ст. видано 194 книги литовською мовою)». Як пише Ю. Лабинцев, «наклади книг були великими: наприклад, одноразове видання окремих книг в Супраслі досягало декількох тисяч примірників».

   Таким чином, виникнення на території Речі Посполитої в 2-ій пол. XVII - поч. XVIII стт. старообрядницьких суспільств не тільки внесло додатковий колорит в багатонаціональне суспільство Великого князівства Литовського, але у формах російської старообрядництва в епоху згортання (зламлення або трансформації) православного християнства в Речі Посполитої старообрядництво продовжило, пожвавило, а в деяких випадках і перетворило православну традицію. Найбільшого впливу старообрядницькі суспільства як попівців, так і беспопівців справили на самих російських емігрантів-старообрядців в Речі Посполитій, але унаслідок політичної ситуації, що постійно змінювалася (три послідовні розділи Польщі - 1772, 1793 і 1795 рр., які остаточно припинили існування Речі Посполитої), та просто географічної близькості до російської межі, Вєтківсько-Стародубський старообрядницький центр мав сильний і тривалий вплив як на Чернігівськіх старообрядців, так і на решту, що проживали в інших районах Російської імперії.

 

БІБЛІОГРАФІЧНІ ПОСИЛАННЯ

1. Алгинин А. Н. Корни: Очерки по истории русских старообрядческих слобод Добрянки и Радуля. Чернигов, 2006.
2. Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства. К., 1993.
3. Баранович Лазарь. Письма // ЧЕИ. Прибавление. № 5-7. 1863.
4. Белоликов В. В. Инок Никодим Стародубский. (Его жизнь и деятельноеть). К., 1915.
5. Воронцова А. В. О полемике «ветковцев» с дьяконовцами: малоизученные полемические сочинения представителей «ветковского» согласия // Мир старообрядчества. Вып. 1. Личность. Книга. Традиции. М.-СПб., 1992.
6. Вознесенский А. В. Старообрядческие издания XVIII - начала XIX века: Введение в изучение. СПб., 1996.
7. Вознесенский А. В., Мангилев П. И., Починская И. В. Издательская деятельность старообрядцев (1701-1918). Материалы к словарю. Екатеринбург, 1996.
8. Ганцкая О. А. Русские старообрядцы в Польше // Этнические проблемы и политика государств Европы. М., 1998.
9. Грицкевич В. П. Массовая миграция русских в Литву и Белоруссию в первой половине 18 века как форма классовой борьбы против усиления крепостнического гнета (по опубликованным русским источникам) // Старообрядцы Литвы. Материалы и исследования. Вильнюс, 1998.
10. Грушевський М. Історія України-Руси. Т. 10. К., 1998.
11. Доброгаев М. Первые времена раскола на Стародубье // Черниговские епархиальные известия (далее - ЧЕИ). № 20. 1887.
12. Иконников В. Из истории раскола в Ветке и в Стародубье XVII-XVIII вв. Исследование М. И. Лилеева //Киевская старина. 1897. Т. 27.
13. Лабынцев Ю. Памятники древнерусской письменности в изданиях старообрядческих типографий XVIII-XX вв. // Книга. Исследования и материалы. Сб. 39. М., 1979.
14. Лилеев М. И. Из начальной истории раскола на Стародубье // Киевская старина. 1889. Т. 26.
15. Лилеев М. И. Раскольничьи слободы на Черниговщине // Киевская старина. 1886. Т. 10.
16. Маслов С. И. Кирилл Транквилион-Ставровецкий и его литературная деятельность. К., 1984.
17. Мащенко С. Старообрядці на Придесенні (Історико-релігієзнавчий нарис) // Сіверянський літопис. № 5. (35). Чернігів, 2000.
18. Миловидов В. Ф. Старообрядчество в прошлом и настоящем. М., 1969.
19. Михайлов С. М. Гуслицы - старообрядческая палестина // Этносфера. № 5. М., 2001.
20. Никольский Н. М. История Русской Церкви. М., 1983.
21. Поташенко Г. Старообрядцы и общество Великого княжества Литовского в XVIII веке: религиозная терпимость и ее причины // Русские староверы за рубежом. Труды по русской и славянской филологии. Лингвистика. Новая серия. VI. Тарту. 2006.
22. Подмазов А. Старообрядчество в Балтийском регионе. Первое столетие истории // Старообрядцы Литвы. Материалы и исследования. Вильнюс, 1998.
23. Рындзюнский П. Г. Церковь в дворянской империи (XVIII в.) // Русское Православие: Вехи истории. М., 1989.
24. Скворцов Л. Историко-статистическое обозрение современного старообрядческого раскола на Черниговщине // ЧЕИ. Прибавление. № 7. 1901.
25. Скворцов Л. Историко-статистическое обозрение современного старообрядческого раскола на Черниговщине // ЧЕИ. Прибавление. № 8. 1901.
26. Скворцов Л. Историко-статистическое обозрение современного старообрядческого раскола на Черниговщине // ЧЕИ. Прибавление. № 9. 1901.
27. Смилянская Е. Б. К изучению историко-культурного значения Ветковско-Стародубского старообрядческого центра в XVIII-XX вв. // История Церкви: изучение и преподавание. Материалы научной конференции, посвященной 2000-летию христианства. Екатеринбург, 1999.
28. Филарет (Гумилевский), архиепископ Черниговский. Историческне сведения о раскольниках Черниговской епархии // Труды Киевской Духовной Академии. № 2. 1860.
29. Шлеев С. Единоверие // Христианство. Энциклопедический словарь. Т. I. М., 1993. С.524.