Архімандрит ГАВРИЇЛ (Кризина),

проректор Ужгородської української

богословської академії ім. свв. Кирила і Мефодія,

доктор богослов'я, професор    

   Для всього православного чернецтва, як і Православної Церкви загалом, XIV ст. - епоха т. з. «ісихастських суперечок», мала величезне, і багато в чому визначальне значення. Суперечки, що хвилювали в XIV ст. Православну Церкву торкалися самого єства християнської антропології - обоження людини, як воно розумілося, з одного боку, в традиційному Православ'ї, представлялося подвижниками-ісихастами на чолі зі свт. Григорієм Паламою († 1359 р.), і з другого боку, - в релігійній філософії, що живилася спадщиною еллінізму епохи Ренесансу, представленої гуманістами на чолі з калабрійським ченцем Варлаамом та його послідовником Григорієм Акиндіном, а також відомим візантійським філософом і письменником Никифором Григорою. На питання, поставлені епохою Ренесансу, що починалася, щодо багатовікових суспільних цінностей і традиційного релігійного життя, свт. Григорій Палама своїми працями дав позитивну відповідь. Тому Православна Церква бачить в перемозі його вчення у Візантії в XIV ст. торжество не якого-небудь приватного містичного вчення, але перемогу всього Православ'я. І це церковне схвалення виділило з суто чернечої традиції те, що має нескороминуще і загальне духовне значення.

   Перемога ісихазму дала новий імпульс міжнаціональним зв'язкам православного світу, що здійснювалися переважно через монастирі (але не тільки), сприяла перекладацькій діяльності і, поза сумнівом, мала глибокий вплив на чернече і внутрішньоцерковне життя всіх православних країн. При цьому центральне місце займала Болгарська Православна Церква. Як пише Д. С. Ліхачов, «Болгарія в XIV ст. була тим величезним центром, через який проходив візантійський вплив на Сербію і Русь»^[1]. У свою чергу, як відзначає проф., свящ. І. Молдавяну, «звідси твори ісихастів розповсюджувалися по Балканах, у тому числі і в румунських землях»^[2]. Болгарське царство в період правління Іоанна Олександра (1331-1371 рр.) та її столиця Тирново, як пише М. Н. Тихомиров, «справедливо вважаються центром розповсюдження в слов'янському світі візантійських ідей, текстів та авторів. Розповсюджувалися в основному літургійні тексти і чернеча література (у тому числі агіографічна)»^[3]. Початок ісихастського відродження в Болгарії звичайно пов'язують з ім'ям прп. Григорія Синаїта, Житіє якого написав патріарх Калліст. В 1325-1328 рр. прп. Григорій Синаїт перебрався з Афона в Парорію, неподалік від болгарської межі, і заснував там монастир.

   Свята Гора Афон з X ст. стала не тільки місцем молитовних подвигів і споглядання подвижників-аскетів, але також осередком культурного обміну між грецькими, слов'янськими, грузинськими, сирійськими і навіть католицькими ченцями. Історія Афону в XIV ст. ознаменувалася відродженням ісихазму, а також збільшенням числа ченців із слов'ян, що було пов'язано здебільшого з пануючим положенням Сербії на Балканському півострові. Як відзначає В. Мошин, «сербський Хілендарський монастир на Афоні перевершував Зографський монастир, свого болгарського суперника, і за інтенсивністю візантійсько-слов'янських стосунків, і за кількістю переписуваних слов'янських рукописів»^[4]. Слід зазначити, що етнічні відмінності між ченцями, тим більш на афоні, рідко виходили на перший план, що між подвижниками-ісихастами різних країн існували міцні особисті зв'язки, а також і той факт, що «Афон входив до складу багатонаціональної Сербської імперії Стефана Душана»^[5]. Проте, у будь-якому випадку, чи йшлося про сербів або про болгар, присутність слов'янських ченців на Афоні мала вирішальне значення для Балкан. Як пише І. Дуйчев, «вся історія південнослов'янських літератур є фактично історія більшого або меншого впливу ідеалів Афона на духовну культуру православного слов'янства Балканського півострова»^[6]. Афонськими ченцями були практично всі видатні представники болгарського чернецтва XIV ст., у тому числі прп. Феодосій і свт. Євфимій Тирновські, а також предстоятель Православної Церкви на Русі, митрополит Київський свт. Кипріан. При цьому важливо відзначити, що їх діяльність в слов'янських країнах відбувалася в тісному контакті з діяльністю афонських ісихастів свт. Калліста і свт. Філофея, що послідовно займали патріарший престол в Константинополі.

   Вчення прп. Григорія Синаїта висловлено у ряді його творінь, а також міститься в писаннях його найближчих учнів. Основні принципи цього вчення були висловлені і в Житії преподобного. Вдивляючись в життєвий шлях прп. Григорія Синаїта, впадає в очі, що майже все життя він провів в мандрах. Справжньою причиною, що спонукала прп. Григорія переходити з місця на місце, за словами автора його Житія свт. Калліста, було те, що преподобний «всегда имел делом вожделенным апостольски обтекать всю вселенную»^[7]. В місцях своїх подорожей прп. Григорій Синаїт активно поширював ідеї про споглядальне життя і безперестанну молитву. Це були свого роду місіонерські проповіді. Як пише К. Радченко, «надалі його вчення про початки строгого аскетичного життя поширилося не тільки у Візантії, Болгарії, Сербії, але і в інших країнах. В Болгарії він, можна сказати, поклав початок цілій духовній школі»^[8].

Саме завдяки працям прп. Григорія Синаїта, Болгарія однією з перших слов'янських країн сприйняла ісихазм. Чотири лаври, засновані ним в Парорії в XIV ст., стали осередками духовності не тільки для Болгарії, але й для усіх південнослов'янських народів. Тут преподобний зібрав велику кількість учнів, переважно слов'янського походження. Благочестивий цар Іоанн Олександр, багато сприяв просвіченню країни. Під його заступництвом була знаменита Тирновська книжкова школа Великої Лаври. Заснована і очолювана найближчими учнями прп. Григорія, такими, як святі Феодосій та Роман Тирновські, вона зробила безпосередній вплив на поширення ісихазму в слов'янських країнах.

   Великий внесок в справу поширення ісихазму був здійснений одним з найближчих парорійських учнів прп. Григорія Синаїта, прп. Феодосієм Тирновським. Він, можна сказати, був основним насаджувачем цього виду аскетизму серед болгар. В молодості Феодор (так звали у миру прп. Феодосія), керуючись вищими запитами духу, відправився у Відинський монастир свт. Миколи, званий Арчар, де прийняв постриг від ігумена Іова. Через деякий час він залишив Арчар і поступив в Тирновський монастир Пресвятої Богородиці. Тут він став відомий царю Іоанну Олександру. Але і в цій обителі прп. Феодосій трудився недовго. Бажаючи досягти більш високих ступенів вдосконалення, і шукаючи богопросвічених наставників й керівників, він обійшов декілька монастирів, поки не почув, що в Парорії оселився зі своїми учнями дивний вчитель внутрішнього ділання. Прп. Григорій Синаїт з радістю прийняв його, передбачаючи в ньому майбутнього світильника не тільки Болгарії, але й усього православного світу.

   Після кончини великого старця і наставника чернечого життя прп. Григорія Синаїта в 1346 р., його учні одностайно запропонували прп. Феодосію бути ігуменом-наставником. Але він за смиренням відмовився від такої честі. Він вирішив виконати своє заповітне бажання - побувати в місцях, де трудився його духовний отець і де залишалися його послідовники. Взявши свого учня Романа, прп. Феодосій відправився перш за все на Святу Гору. Прибувши на Афон, він зупинився у Великій Лаврі прп. Афанасія, де свого часу трудився Синаїт і де аскетизм ісихазму був в цей час в повному розквіті. Проживши там досить тривалий час, він перейшов в монастир Зограф, що знаходився під заступництвом царя Іоанна Олександра. Але часті набіги турків, порушуючі безмовне життя прп. Феодосія, вимусили його покинути цей монастир. Пробувши на Афоні близько двох років, він направився у Фессалоніки, де трудилися учні свт. Григорія Палами, які прибули в ці місця разом з прп. Григорієм Синаїтом. Далі прп. Феодосій відвідав в Місебері скит святого Антонія Нового, де також було багато безмолвників. Побувавши в Константинополі, прп. Феодосій повернувся в Парорію. Поклонившись святим мощам свого наставника, він відправився в столицю Болгарії Тирново. Відвідавши всі відомі центри ісихазму, прп. Феодосій вирішив присвятити свої сили духовному оновленню болгарського народу.

   Прибув прп. Феодосій в Тирново приблизно в 1349 р. Він з'явився до царя Іоанна Олександра і висловив план своєї майбутньої діяльності. Він попросив царя визначити місце і надати матеріальну допомогу для заснування і будівництва монастиря, подібного Синаїтовій обителі в Парорії. Цар, особисто знаючи прп. Феодосія, дозволив йому оселитися в старій римській фортеці на Киліфаревській горі, в 20 кілометрах від столиці, і виділив кошти на будівництво монастиря. Незабаром на руїнах фортеці виріс величний монастир на честь Пресвятої Богородиці з баштами і пишними храмами. Ім'я прп. Феодосія, як учня прп. Григорія Синаїта і як духовного і мудрого старця, незабаром стало відомо у всій країні. До нього потягнулися з різних кінців країни охочі проходити чернечий подвиг під його безпосереднім керівництвом. Досить скоро прп. Феодосій мав вже 50 учнів. Деякі учні з благословення святого почали трудитися самостійно на горі і поступово перетворили її на велике чернече містечко. Так стара фортеця стала головним центром ісихазму в Болгарії. Як пише ігум. Петро (Піголь), «Киліфаревський монастир, мабуть, був влаштований за зразком Парорійської пустині, оскільки його заснував близький і вірний учень Григорія Синаїта, що жив в Синаїтовій пустині... Вважаєтья, що в Киліфаревському монастирі, як і в Парорійській пустині, був уведений синайський статут»^[9]. За зразком Киліфаревського монастиря влаштовувалася велика частина болгарських монастирів, заснованих учнями преподобних Григорія Синаїта і Феодосія Тирновського.

   Як указують дослідники, «школу преподобного Феодосія Тирновського пройшло близько 460 учнів»^[10]. Всі монастирі, засновані ними, як правило, ставали не тільки духовними центрами, але і осередками освіти. В справі освіти прп. Феодосій досяг успіху більше від інших. Цьому сприяло й те, що на Афоні він зібрав і привіз з собою до Болгарії багато цінних рукописів з творіннями святих отців. На думку дослідників, він переклав на слов'янську мову для керівництва учнів багато творінь святого Григорія Синаїта. Таким чином, в своїй церковно-освітній діяльності прп. Феодосій став організатором цілої науково-богословської школи, заснованої на принципах ісихазму. Згодом, після кончини прп. Феодосія, при його духовному наступнику свт. Євфимії, вона виросла в знамениту Тирновську книжкову школу. Тирновська школа прп. Феодосія була прямою спадкоємицею Парорійської школи прп. Григорія Синаїта. Як пише Н. Тодоров, «справді про Тирновську школу можна стверджувати, що це була школа ісихазму в його найчистішому вигляді - в тому вигляді, в якому бачимо його як творче богоспоглядання у великих отців Церкви: святителя Григорія Богослова, преподобного Макарія Великого, святого Симеона Нового Богослова та інших»^[11].

   В 1371 р. Тирновська книжкова школа була переведена свт. Євфимієм в монастир на честь Святої Трійці біля Тирнова. Тут вона стала вищою школою богословської думки XIV ст. і одночасно видатним літературним центром, який обдарував духовними скарбами болгарський та інші слов'янські народи. В ній духовно-розумові вправи пошуку істини були направлені до особистого вдосконалення, що сприяло духовно-етичному перетворенню суспільства. На жаль, наука не має в своєму розпорядженні необхідних відомостей про літературну діяльність киліфаревських ченців. Проте, той факт, що в їх середовищі отримали богословську освіту і літературні навички два предстоятелі Православних Церков - свт. Євфимій, патріарх Тирновський та свт. Кипріан, митрополит Київський, переконливо свідчить про те, що прп. Феодосій зумів в короткий час свій ісихастський монастир перетворити на справжній духовно-просвітницький і літературний центр, де розвивалися як ісихастське духовне ділання, так і витікаюча з нього богословська, філософська та історична думки. Прп. Феодосій проповідував і відстоював православну віру, спонукав царя боротися з єретиками і супротивниками Церкви Христової, які віроломно обрушилися на неї під час його царювання. Згідно П. А. Сирку, «в жодне царювання не було вжито стількох заходів проти різного роду хвилюючих розум Болгарії в XIV ст. єретиків та іновірців, як в царювання Іоанна Олександра»^[12]. Його наказами проти єретиків і ворогів православної віри було зібрано два церковні Собори 1350 та 1360 рр.

   Відстоюючи православні істини, прп. Феодосій закликав також ієрархів і всіх християн до єдності внутрішньоцерковної, яка порушувалася у той час прихильниками вузьконаціональної церковної партії. Він не розділяв поглядів цієї партії, не підтримував її політики, направленої на ізоляцію Болгарської Церкви від Константинопольського Патріархату. На відношенні преподобного Феодосія до питання про національність слід зупинитися докладніше. Сам він, за свідченням свт. Калліста, намагався приховувати, звідки він і до якої національності належить. Потрібно зауважити, що таке новозавітне розуміння національної приналежності було характерним для всіх ісихастов XIV ст., і вони його відроджували і втілювали в життя своєю життєвою позицією, переконаннями і духовними подвигами.

   Всі представники ісихазму в Болгарії: як безпосередні духовні наступники прп. Григорія Синаїта, так і їх учні, зокрема, учні прп. Феодосія Тирновського, що прагнули загальноправославної єдності і духовної досконалості, - були єдиним цілісним організмом. До них були обернуті погляди всіх істинно освічених людей або, виражаючись сучасною мовою, всього освіченого і передового суспільства того часу, який знав тирновского вчителя споглядання і який мав ісихастську орієнтацію в своєму житті і діяльності. Ісихастське розуміння національного питання у той час розділялося в Болгарії далеко не всіма. Мабуть, ще однією з причин, через яку прп. Феодосій в кінці свого життя залишив Болгарію, був тиск на нього з боку вузьконаціональної партії, чиї ідеї розділяв і Болгарський патріарх Феодосій (близ. 1349-1362 рр.).

   Проте причини такого чужого Православ'ю явища як націоналізм, зародилися не в Болгарії, а постали швидше реакцією на нього з боку болгар, які протягом всієї своєї історії прагнули відстояти свою національну незалежність. Поява церковних вузьконаціональних поглядів була тісно пов'язана з «ісихастськими суперечками» XIV ст. і стала їх непрямим наслідком. Захоплення Константинополя хрестоносцями в 1204 р. і виникнення латинських держав на території Візантійської імперії, що залишилися навіть після того, як в 1261 р. місто знову опинилося в руках греків, відродив у візантійському суспільстві інтерес і потяг до еллінізму. Як пише Л. А. Фрейберг, «грецька мова і грецька культура, слова "Еллада" і "елліни" стали міцно асоціюватися для візантійців із захистом своєї культурної традиції і релігійної приналежності. Нове відкриття еллінізму означало більш високий ступінь ототожнення з мовою, культурою та історією Стародавньої Греції»^[13]. Це ототожнення, звичайно, носило романтичний, а часто і лише риторичний характер. Воно не означало різкого розриву з минулим Візантії, оскільки візантійські релігійні мислителі і богослови ніколи не розлучалися із спадщиною античності і завжди культивували її, творчо переосмислюючи спадщину старовини в християнському руслі.

   Формально точкою розбрату для ревнителів чистоти православного віровчення і гуманістів, що живили схильність до спадщини еллінізму, було лише питання методології і джерела богословського пізнання. Ісихастські церковні діячі прагнули не до придушення «еллінізму», а до збереження Церкви - як в Східній Європі, так і на наднаціональному рівні всього православного світу. Тому вони і стали охоронцями стародавньої ідеї візантійської «православної співдружності» і «Нового Риму», яка в уявленнях гуманістів поступово витіснялася більш вузькою, націоналістичною і секулярно-романтичною ідеєю Візантії як «Нових Афін». Як відзначає протопресв. І. Мейєндорф, «обговорення ролі аристотелевих силлогизмів в богослов'ї насправді відображало більш глибокі розбіжності в розумінні людини і суспільства. Візантійська цивілізація протягом століть - до сер. XIV ст., жила з недозволеною дилемою між "Афінами" і "Єрусалимом", Академією і Євангелієм, мудрістю античності й живим містичним християнським знанням. Ісихастські суперечки вивели цю дилему на перший план»^[14].

   Але було б помилкою вважати чернечу партію ісихастів ворогом грецької античності або зводити її позицію до антилатинізму (в якому деякі з супротивників ісихазму бачили своє підґрунтя). Візантійський імператор Іоанн Кантакузін (1341-1355 рр.), який завжди підтримував свт. Григорія Паламу та його послідовників, був в той же час прихильником об'єднувального Собору Православної та Католицької Церков. Він, зокрема, пропонував «папі Клименту VI скликати Собор в самому початку свого правління, в 1347 р. Вже відмовившись від престолу, він повторив пропозицію від імені Церкви і держави (1367 р.)»^[15], отримавши при цьому повну підтримку правлячого патріарха-ісихаста свт. Філофея Коккіна (1354-1355 рр.; 1363-1376 рр.), який повідомив решту православних ієрархів про підготовлюваний Собор. Митрополит свт. Кипріан - посланець Константинопольського патріарха свт. Філофея на Русі, висував ту ж ідею «об'єднувального Собору спільно з великим князем Литовським»[16]. Більш того, навіть після перемоги ісихастів Кантакузін заохочував переклади з латинської мови і користувався ними в своїх творах.

   При цьому важливо відзначити, що відвертість Заходу, яку бачимо у Кантакузіна та його однодумців-ісихастов, закликала не до капітуляції перед католицьким Заходом (подібно до сумновідомих Ліонської (1274 р.) та Флорентійської (1439 р.) уній), а до діалогу. Характерно, що на Соборі, який планував Кантакузін, Православна Церква повинна була бути представлена повністю, включаючи посланців з інших східних Патріархатів - Грузії, Болгарії, Сербії, а також представників віддалених митрополій Константинопольського Патріархату: Києва (з декількома єпископами Північно-східної Русі), Трапезунда, Аланії та Зихії. В цьому проекті вбачається переконаність, що говорити від імені Сходу - означає говорити від імені всього багатонаціонального православного світу, а не окремих грецьких патріотів, стурбованих тим, щоб за будь-яку ціну зберегти свій античний спадок.

   Протиборчі партії в «ісихастських суперечках» XIV ст. дотримувалися, безумовно, різних цінностей, хоча у формальному визначенні своїх позицій і ті й інші апелювали до загальноприйнятих суспільних цінностей. Наприклад, гуманісти ніколи не оспорювали універсальних імперських домагань візантійських імператорів або ідеї православної ойкумени, вони лише не пов'язували з цими ідеями ані своєї віри, ані своїх надій, а вважали за краще або оплакувати занепад нації імперії, або тішитися новими можливостями, що відкривалися на Заході. Тому в певному значенні співіснування ісихастського богослов'я (провідником якого, в основному було чернецтво) і по-мирски налаштованого гуманізму, характерне для візантійського суспільства на всіх етапах, продовжувалося і після перемоги ісихастів. Новим було офіційне визнання Церквою богословської концепції свт. Григорія Палами, яка вчення про обоження затверджувала як основу для розуміння призначення людини і по суті мала на увазі першість трансцендентних релігійних цінностей по відношенню до всіх інших.

   Якщо ж звернутися до загальної проблеми передання слов'янам візантійської культури, де «літературна і наукова культура античності завжди була складовою частиною візантійської цивілізації»^[17], то виділяються дві обставини, що супроводжували цей процес. По-перше, в Православ'ї одвіку був прийнятий принцип перекладу Священного Писання і богослужіння національними мовами, через що Церква не могла грати тієї ролі, яку вона грала на Заході, - вчення «варварів» засобами класичної античності. Тому, Православна Церква не навчала новонавернені народи грецькій мові, як Церква Католицька навчала їх латині. По-друге, виникаюча національна грецька самосвідомість візантійців була пов'язана з відродженням світської культури (хоча деякі дослідники доводять, що «відродження початку епохи Палеологів було пожвавленням традиції еллінізму»^[18], що ніколи не уривалася), саме цей культурний аспект за віросповідних умов не міг бути переданий слов'янам або іншим представникам православних народів. Навпаки, як відзначає протопресв. І. Мейєндорф, «грецька самосвідомість, як і будь-який вид націоналізму, містила в собі партикуляризм, який, сприяв ослабленню візантійського универсалізму, а пізніше - розвитку антагонізму між греками і слов'янами»^[19]. Таким чином, можна говорити, що виникнення вузьконаціональних поглядів в середовищі болгарської ієрархії, через які прп. Феодосій був вимушений покинути болгарську столицю Тирново, був своєрідною «відповіддю» на подібні погляди греків. Проте, необхідно відзначити, що в кінцевому результаті, ці націоналістичні тенденції не зробили якого-небудь значного впливу на церковне життя і залишилися лише історичним епізодом.

   Якщо прп. Феодосій був засновником руху ісихастів в слов'янських країнах, то його безпосередні духовні наступники, такі, як патріарх Болгарський свт. Євфимій та митрополит Київський (згодом - Московський) свт. Кипріан, були його вождями. Обидва були в числі учнів, що супроводжували прп. Феодосія до Константинополя, і які знаходилися там під час його кончини. Якщо свт. Євфимій трудився на духовному терені в Болгарії, то свт. Кипріан також багато сприяв поширенню ісихазму на Русі. Він зустрічався з прп. Сергієм Радонезьким, «вів з ним духовне листування і одержував від нього духовну підтримку в своїй діяльності»^[20]. Чималий внесок в поширення синаїтсько-ісихастського руху в Болгарії зробив прп. Роман Тирновський († близ. 1370 р.) - друг і товариш по навчанню прп. Феодосія Тирновського.

   Прп. Роман був сумлінним та старанним учнем прп. Григорія Синаїта. Він з належним смиренням виконував всі покладені на нього послухи, швидко зростав і в духовному діланні. Прп. Роман жив в Парорії доти, доки прп. Григорій Синаїт не відправив його у монастирських справах до болгарського царя Іоанна Олександра. За його відсутності прп. Григорій Синаїт помер. Після кончини старця прп. Роман став вірним учнем прп. Феодосія, сподвижником і послідовником всіх його духовних та освітніх діянь і невідступним супутником у всіх мандруваннях. З прп. Феодосієм він засновував Киліфаревський монастир, а потім монастир на честь Святої Трійці, був присутній на Тирновському Соборі 1360 р. Відомий прп. Роман Тирновський і як церковний письменник, але, на жаль, твори його не збереглися.

   В історії Болгарії є згадки про групи ченців-ісихастів, про яких на підставі сучасних даних можна з упевненістю казати, що вони належали до учнів прп. Григорія Синаїта. Парорійська пустинь після кончини її засновника через турецькі напади припинила своє існування. Ченці-ісихасти вимушені були розійтися по різних країнах. Більшість з них залишилася в Болгарії, де вони оселилися у важкодоступних місцях. В даний час, як припускають дослідники, існувало декілька таких місць, де, учні прп. Григорія Синаїта заснували нові чернечі центри, проте тривале, 500-річне ярмо Османа над Болгарією не зберегло достатніх свідоцтв про їх існування.

^{ЛІТЕРАТУРА}

^[1] Лихачев Д. С. Великий путь. Становление русской литературы XI-XVII веков // Избранные работы. Т. І. Л., 1987. С. 339.

^[2] Молдовяну И., проф., свящ. Краткая общая история румынского исихазма // Исихазм: аннотированная библиография (Под общ. научн. ред. С. С. Хоружего). М., 2004. С. 728.

^[3] Тихомиров М. Н. Исторические связи России со славянскими странами и Византией. М., 1969. С. 171.

^[4] Мошин В. О периодизации русско-южнославянских литературных связей // Труды Отдела Древнерусской литературы. Т. 19. Л., 1963. С. 94.

^[5] Дуйчев И. Центры византийско-славянского общения и творчества // Труды Отдела Древнерусской литературы. Т. 19. Л., 1963. С. 123.

^[6] Там же. С. 123.

^[7] Скурат К. Е. Великие учителя Церкви. Клин, 1999. С. 211.

^[8] Радченко К. Религиозное и литературное движение в Болгарии в эпоху перед турецким завоеванием. К., 1897. С. 86.

^[9] Петр (Пиголь), игум. Преподобный Григорий Синаит и его духовные преемники. М., 1994. С. 175.

^[10] Нестор (Крыстев), архим. Преподобный Феодосии Тырновский и его ученики: К 600-летию со дня кончины // Журнал Московской Патриархии. № 7. М., 1963. С. 51.

^[11] Тодоров Н. Славянские культуры и Балканы. София, 1978. С. 5.

^[12] Флоря Б. Н. Православный мир Восточной Европы перед историческим выбором (XIV-XV стт.). Сборник трудов. М., 2007. С. 348.

^[13] Фрейберг Л. А. Античное литературное наследие в византийскую эпоху // Античность и Византия. М., 1975. С. 37.

^[14] Мейендорф И., протопресв. История Церкви и восточно-христианская мистика. М., 2003. С. 407.

^[15] Иоанн Кантакузин. Беседа с папским легатом. Диалог с иудеем и другие сочинения (Пер. Г. М. Прохорова). СПб., 1997. С. 28

[16] Карташев А. В. Очерки по истории Русской Церкви. Т. І. М., 1991. С. 336.

^[17] Поляковская М. А. Общественно-политическая мысль в Византии (40-60-е гг. XIV в.). Свердловск, 1981. С. 76.

^[18] Хартман Г. М. Значение греческой культуры для развития итальянского гуманизма // Византийский временник. Т. 15. М., 1959. С. 118.

^[19] Мейендорф И., протопресв. История Церкви и восточно-христианская мистика. М., 2003. С. 422.

^[20] Прохоров Г. М. Повесть о Митяе: Русь и Византия в эпоху Куликовской битвы. М., 1978. С. 197.