Дуже важливим елементом православної культури завжди була книга. Можна сказати, що книга була основою, культурної спадщини. Вона користувалася не абияким авторитетом та повагою. Кожна нова книга - це була подія. Привід для радощів. На той час, а саме на початку сімнадцятого століття, більшість друкованих книжок не обходила цензура. Всі закордонні книжки, та ті, що виходили з московських друкарень цензорувалися, і далі, або продавалися вільно, або були заборонені. Не так була піддана цензурі рукописна книга. Тому в такому, рукописному, вигляді навіть існувала антицерковна література. Книгодрукування розвивалося досить активними темпами, але рукописну книгу зберегло старообрядництво. Саме завдяки йому рукописна книга, переживши певні трансформаціі, збереглася до нашого часу. З початком Ніконівської реформи старі рукописні книги вилучалися з використання в богослужінні, і їх замінювали новими, друкованими та виправленими книжками. Але в середовищі старообрядців, які не приймали нової друкованої літератури, книги активно переписувалися, тим самим забезпечивши виживання рукописній книзі.

Старообрядницькі традиціі книгопису опиралися як на сиву давнину, так і на вітчизняне книгодрукування, цим самим старообрядницькі рукописи взагалі відносяться до особливого типу рукописного книговидання. Старообрядці прагнули додати своїм рукописам зовнішній вигляд подібний до друкованої книги, але окрім досвідчених переписувачів книги дуже часто копіювали й самі чітачі. Це призвело до того, що з`явилася велика кількість книг, написаних примітивно.

Старообрядницька книга з`явилася внаслідок поєднання окремих фрагментів в єдину палітурку. Уміло підібрані поодинокі фрагменти набували свого самостійного смислового значення, і це стало початком народження старообрядницької рукописної книги.

Богослужбові книжки, твори святих отців, есхатологічна література і т. ін. займали великий відсоток серед загальної кількості старообрядницької літератури. Саме духовна література складає основу історичних фондіф та книгосховищ, і наповнюють бібліотеки старообрядців у XVII - XX стт.

Старообрядницька книга раннього етапу розвитку.

Дуже важливим у розвитку старообрядницької культури є рання діяльность прихильників «старої віри», коли формувався старообрядницький світогляд. Дяльність ідеологів старообрядництва бере початок близько 1653 року. Саме в цей час патріарх Нікон почав проводити церковну реформу. Проти уніфікації богослужбових кних за грецькими зразками згодом стали виступати досить широкі масси населеня. Велику роль у пропаганді старовір`я зіграла діяльність ватажків старообрядництва.

На початку 1666 року, у м. Хлинові у колишнього ігумена московського Златоустівського монастиря Феоктіста, було вилучено старообрядницькі папери. Феоктист довгий час був сподвижником старообрядницького ватажка Гргорія Неронова. У власному архіві Феоктиста зберігалося 88 документів з матеріалами які датуються періодом від 1653 по 1665 рр.

Великий відсоток архіву займала переписка старообрядців між собою. Сюди ж входили послання та листи до царя. Є велика імовірність, що саме в цих документах старообрядцями були вперше сформовані заперечення щодо реформи, та висвітлювалася думка про прихід «царства антихриста». У феоктистовому архіві знайшов відображення той момент, що значну частину своєї уваги лідери старообрядництва приділяли догматичним питанням.

Того ж часу, внаслідок звірення старообрядськими книгарями переписаних і друкованих книг, створювався матеріал, для полеміки в майбутньому з місіонерами офіційної Церкви. Виписки робились з творів Кирила Транквіліона, праць Максима Грека, Хронограф, «Кронікі латинські», Апокаліпсис, - на їх основі формувався світогляду старообрядців. Архів ігумена Феоктиста допомогає уявити всю багатоплановість книгарів, які стояли на початку зародження старообрядництва. В архівних творах представлено різномаїття проблем надій і прагнень що мали перші прихильники старого обряду, і які мали подальший розвиток у майбутньому.

Перші старообрядницькі письменники сформували певний перелік творів, які можна було рекомендувати всім православним, що бажали зберегти свою віру від «ніконіанства». На формування традиціі рукописної книги вплинули такі авторитети старообрядництва як Григорій Неронов, Микита Добринін, Данило костромський та ін. Вони культивували певний інтерес до окремих творів, які відповідали старообрядницьким поглядам, і саме вони ставали здобутком широкого кола читачів серед старообрядців.

Певну, досить вагому роль у розвитку старообрядництва зіграв диякон Федір Іванов. Він служив у Благовіщенському соборі м. Москва. Спочатку він рішуче став на захист «старої віри» і відмовився служити по нововиданих книжках. Його заарештували у грудні 1665 року. Після цього він виражав свою покору, потім знову виступав на захист старовір`я, потім публічно зрікався, знову захищав старовірів, був заарештований й нарешті у 1668 році його було засуджено і піддано публічній карі - відрізанню язика, після чого його було заслано у Пустозерьск.

Диякон Федір перебуваючи в Москві, цікавився матеріалами про церковну реформу, збирав з іншими книгарями свідчення із книг, для захисту старих традицій. І згодом він видав збірник "Християнобезпечний щит віри проти єретичного ополчіння" і книги "Відповідь православних", в який ввійшли декілька догматико-полемічних творів.

У диякона Федора був ряд джерел, які він активно використав для захисту інтересів старообрядництва: сербська друкована книга, "книга харатейная, иже писана... в лето 6932 (1424) году", старі "часословці", Катехізис, також можна знайти посилання на Іоанна Златоуста, Василя Великого, Григорія Богослова, Дионісія Ареопагита посилається також на "Повість про Варлаама й Иоасафа" (із Прологу") та інші книги. Усі ці книги згодом почали використовувати самим активним чином й інші старообрядницькі письменники.

Нові етапи розвитку старообрядницької літератури до XVIII ст.

Після 1682 року коли стрілецький бунт невдало спробував реставрувати стару віру, дуже велика кількість прихильників старих обрядів з Москви й Підмосков'я стали покидати свої рідні міста, які перебували під строгим контролем держави. Після видання нового закону царівни Софії в 1685 р., "12 статей" який передбачав боротьбу з розкольниками на вищому рівні, й фактично підсилив боротьбу із церковною опозицією. Старообрядці стали тікати в малонаселені, а тому більш "вільні" від контролю держави місця: на Чернігівщину (Стародуб'я), Дон, у Помор'я, на Керженець, там згодом почали формуватися нові старообрядницькі центри. У зв'язку з тим, що старовір'я почало поділятися на два основні напрямки: попівщину й беспопівщину, з усіма внутрішньо-полемічними робіжностями які з цього випливали, в літературно-публіцистичній творчості старообрядців виникає нова тематика, яка починає відхиляти на другий план есхатологічні питання.

В 1680-і роках на Поволжжі у короткий час більш ніж 2 тис. старовірів оселилося в понад 70 скитах, в основному це були попівці. На лівому припливі Волги річки Керженець утворився центр, який став одним з оплотів попівщини. Це був апологетичний центр, де часто скликалися собори, велися диспути, розглядали апологетів старої віри з інших центрів, займалися виправленням книг. Особливо суперечки розгорілися наприкінці XVII - початку XVIII стт., причиною стало підтримання ігуменом Онуфрієм, ідеї ("помилкових") послань протопопа Авакума про Трійцю, Зішестя в пекло й ін. Старообрядницький чернець Евфросин виступив проти цього помилкового підтримання ігумена Онуфрія. Саме цей Евфросин написав трактат "Отразительное писание о новоизобретенном пути самоубийственный смертей" (1691 р.), цю версією висловив П. С. Смірнов. В 1710-30-і рр.

"Відповіді на 130 питань нижегородського єп. Питирима» написане 1729 року в Керженці дияконом Олександром стало одним з найвідоміших творів старообрядців-попівців. Ці "дияконові відповіді" сильно вплинули на "Поморські відповіді", які з'явилися через п'ять років. Особливо відомою людиною на Керженці був біглий священик Матвій Андрєєв, який приєднався до старовір'я в 1708 р. Він написав твір "Викриття про лжевчителів і спокусників, адресоване федосіївцю Ігнатію Трофимову, а також питання закордонним федосіївцям» (1715 р.) і опис бесід з ними (1722-1736 р.).

Послідовники диякона Олександра після його загибелі, місцем свого переселення обрали Вєтку. На острів Вєтка що на р. Сож, (ця територія тоді належала Польщі, а нині Гомельська область Білорусії), втікали також старообрядці зі Стародуб'я (Чернігівська губ.). До середини XVIII ст. коли відбулися перша і друга вигонки Вєтки, 1735 та 1765 рр. відповідно, цей острів був одним з найголовних місць куди біглопопівці могли збиратися.

Старообрядці-безпопівці першою свою громаду заснували у Виговській пустині, яка стала відомою наприкінці XVIII ст. В цій пустині працювали відомі письменники-старовіри: Андрій й Симеон Денісови, Трифон Петров, Мануїл Петров, Іван Філіппов, Данило Матвєєв й ін. Дякуючи їхній напруженій літературно-творчій роботі, виникли сприятливі умови для того, щоб Виговська пустинь піднялася до рівня впливового центру беспопівщини Росії. Кожному видатному письменнику, діячу Вига в цій пустині присвячувалася глава в "Історії Виговської старообрядницької пустині", деяким присвячувалися навіть життєписні твори. Це був складний етап розвитку літературної школи Виговської пустині, в якій було теоретично обґрунтувано й чітко складено історичну схему.

На відміну від лідерів Виговської пустині, які дотримувалися угодовської лінії по відношенню до державної влади, Поморці, з негативним відношенням, почали заявляти про своє протиріччя їхнім поглядам ще на початку 1720-х рр. Але згодом напрямок поморців міняється на більш поступливий, висновки про це можна зробити з твору Михайла Вишатіна (1667-1732) "Бісер дорогоцінний" (1729). Окрім ідей традиційного очікування антихриста які присутні в есхатологічних творах старовірів, на перше місце виходить теорія почуттєвого антихриста, та заперечення того, що останні часи вже настали.

Монах Дионісій (Феодосій Васільєв) (1661-1711), заснував згоду федосіївців ще на початку XVIII ст., у вченні відрізнявся від старопоморців-данилівців тим, що визнавав шлюб. У офіційному вченні Федосіївців також приймали "титло пілатово" з розп'яття, а також ті продукти які купували у «ніконіанців» відмолювали Ісусовою молитвою. В основному ці проблеми й висвітлювались в творах Феодосія Васільєва, окрім того він писав про благоустрій у Церкві, про духовну чистоту, про моральність, про захист Церкви від ворогів благочестя

Літературна діяльність розкольників XVIII - XIX стт.

Стрімкий рух старообрядців до Самаро-Саратівського Поволжжя, призвело до різкого зростання населення, завдяки якому кількість розкольницької літератури значно збільшилась. До 1831 р. населення старовірів збільльшилось приблизно на 15 тис. чол., а в монастирях цього регіону було більше 3 тисяч чернців. Саме завдяки аналізу книжково-рукописної традиції в Поволжжі можна зробити висновок про те, що особливою відзнакою літературної діяльності цього періоду розкольників були переважно в пануванні традицій, а також в перерозподілі величезної кількості книжкової літератури, яку за цей час встигли зібрати старообрядські центри.

На самому початку в іргизських монастирях кількість книг збільшувалася за рахунок прибулих мирян і старців. Але згодом, десь на прикінці XVIII ст. в монастирях починає розвиватись переписка книг, серед найбільш переписуваних це богослужбова література така як Октоїх, Обіход, Ірмологій. Окрім того переписували твори на такі розповсюдженні теми як есхатологія, історія, полеміка, твори на моральну тему.

Багото творів написаних біглопопівцями до нашого часу не дійшли, більшість рукописів загинуло під час руйнування монастирів. В цей період активно свою літературну діяльність вів чернець Іона Курносий, який керував скитом в Керженці, свій кінець життя провів у Поволжжі. Його найвідоміший твір "Історія про бігле священство" (1779 р.). На основі цієї «Історії» в XIX ст. створили «родоводи» часовенні.

Перші, яскраві представники поморців Виговської пустині, яким в минулий період належала більшість рукописних старообрядських творів, вже відійшли, але їхні послідовники достойно продовжили начате, тому більшість оригінальних творів серед старообрядців, в цьому періоді, належить теж безпопівцям. Послідовники продовжили започатковані літературні традиції, хоча с часом окрім традиційних жанрів, таких як слова, послання, проповіді й повчання з'явилися інші.

Відомий великою кількістю своїх творів письменник П. О. Любопитний (Платон Львович Свєтозаров), список праць котрого перевищує 100 назв. Він писав на різні теми листи, мови, епітафії, полемічні твори, але більш за все він став відомим дякуючи своїм історичним працям: "Словник 86 відмінних та важливих мужів старовірських церков" та "Каталог або бібліотека письменників староверської церкви". Цей фундаментальний труд створювався на протязі п'ятнадцяти років (1813-1828). Спочтаку його копіювали письмово, але потім, з 1861 року його почали публікувати.

Дуже відомий твір цього періоду, "Занимательное и тонкое, благочестием и убеждением двигающее, богословское и философское суждение о догматах и обрядах Христовой веры и внешней, никоновой", який належить перу Семена Петрова (1715-1787). Який разом з Кузьмою Івановим (1721-1783) писав повчання, послання, проповіді на святкові дні.

Також відомий письменник Андрій Борисов, котрий був кіновіархом Виговської пустині, свого часу його визнавали навіть "патріархом беспопівців". Автор більше ніж двадцяти творів, серед яких такі догматичні як "Книга в 30 главах" про збідніння християнської любові у всіх старовірських церквах", він також активно боровся проти "злочестия бракоборців", присвятив цій темі немало творів.

Взагалі тема про шлюб була однією з головних в літературних спорах серед беспопівців, впродовж всього цього періоду. Протистояння навколо теми про шлюб почалося з трактату "Про тайну шлюбу"написане в 1762 р., автором якого був відомий Стародубський письменник Іван Алєксєєв. Захистні погляди шлюбу І. Алєксєєва продовжили поморці з Московської Покровської каплиці такі як Андріан Озерський, Федір Анікін, Василь Ємельянов, Гаврило Скачков, котрі полемізували з московськими федосіївцями та виговцями, розвиваючи вчення про бессвященномовний шлюб.

Традиційною ж темою на протязі усіх етапів залишалася есхатологічна тема. Це було досить природньо, адже поморці займали в цьому питанні досить радикальні позиції. Але згодом, десь в кінці 1730-х рр., Виговські пустельники відмінили догмат про не моління за царя, антихрист за думкою лідерів діяв виключно в «ніконіанській» Церкві. Не дивлячись на іноді зовсім діаметрально протилежні погляди на це питання серед поморців цього періоду, існує основна, помірна, лінія навколо якої об'єднувалися більшість поморців Московського регіону, Вигу та й інших центрів безпопівців.

Продовжуючи тему есхатології варто відмітити видатну працю "Щит віри", автором котрої був поморець Тимофій Андрієв. В праці цього автора про сутність антихриста говориться як про якусь невизначеність. Тим самим Т. Андрієв спрямовує есхатологічні тлумачення поморців в інший бік від антицерковної спрямованості.

В 1771 році на угоду з урядом пішли навіть федосіївці, які довгий час не звершували молінь за правлячого монарха, проповідуючи про антихристову сутність влади. Їм дозволили, під контролем держави, створити свій центр в Москві на Преображенському цвинтарі. Єсхатологічні вчення лідерів в цьому періоді дуже відрізняються від поглядів засновника їхньої згоди монаха Феодосія. Прикладом цього можна розглянути твори Данила Битюковського "Про антихриста, про чотири царства всього світу й про останнє антихристове", та І. А. Ковиліна котрий був керівником московських федосіївців. Вони теж дотримувались тієї думки, що антихрист існує тільки в Церкві

Але практично в кожній старообрядській згоді були й ті письменники які дотримувалися й зовсім радикальних поглядів в есхатологічних питаннях. Приклад тому може бути твір "Про владу царську й святительську...", де розвмвалось вчення про те що православний християнин не повинен визнавати над собою влади імператора-антихриста, та антихистова ріжка - патріарха, томущо в особі усіх царів з 1666 року був той самий антихрист.

Характерною ознакою цього періоду було виникнення чималої кількості авторів, котрі свою літературну діяльність складали не в старообрядницьких центрах, а й діяли самостійно. До таких письменників належать старообрядці беспопівського толку: А. М. Жуков (з Ярославля), І. Васільєв (з Чугуєва), А. І. Крилов (з Архангельська), А. І. Зайцевський (із Зарайська) і ін.

Старовірські книговидання в період з другої половини XIX - по початок XX стт.

Історія старообрядництва здебільшого досліджувалася до революції 1917 р. В радянський період дослідження в даній області були переважно узагальненими, а звернення до історії книгодрукування в окремих регіонах дуже часто були випадковими. Нажаль мало досліджувалась діяльність розкольників в основному з тієї причини, що на прикінці XIX ст. вони, загалом вони почали відходити від протесту проти офіційної Церкви. Старовіри звертали свою увагу більше на вирішення внутрішніх, питань: відношення між різними напрямками, догматичні питання, спільне випрацювання відношення до правлячої Церкви й т.п.

Але в цей час не тільки зберігалися старі стилі, старообрядницька книга почала поновлюватися новими, досить цікавими жанрами. З'явився новий ряд талановитих письменників, апологетів, ораторів, істориків таких як: Іларіон Кононов (Ксенос), Онисим Швецов (Арсеній з Уралу), Іван Усов (Інокентій з Ніжегородська), В. М. Карлович, П. М. Безводін, Д. В. Батов, та ін.

Білокриницька ієрархія розширювалася дуже швидко, в основному дякуючи енергійній пропаганді. На цій ниві, захисту та розповсюдження Австрійської угоди дуже плідно працював Онисим Васильович Швецов - яскравий представник старообрядців нового етапу. Йому належать труди присвячені полеміці зі старовірами інших згод.

Активізація та подальше розширення Білокриницької угоди викликало відповідні дії від безпопівських угод. Значної популярності набули такі твори "Короткий розгляд і визначення сутності австрійського священства", "Духовні відповіді на питальний лист членом Московського місіонерського братства", автором яких був І. І. Зиков який активно полемізував не тільки з представниками Білокриницької ієрархії, але також і з представниками інших безпопівських згод та з «Никоніанцями»: ("Суперечки І. І. Зикова з ігуменом Павлом Прусським про віру", "Книга Меч духовний, який посікає поважного братчика Якова Іванова Максимова").

Ще один письменник-безпопівець від поморців Д. В. Батов - плоди його праці нараховують приблизно 279 гектогафічних видань, більшість яких складають його твори.

У зв'язку з тим, що в Росії не було значних центрів старообрядницького книгописання (за винятком Гуслиць), переписувачами були в основному не професіноли. Цей факт не міг не відобразитися на формуванні стилю письма, який у цей період приймає остаточний свій вигляд. Прикраси, притаманні для раннього стилю письма, залишаються, весь текст частіше виконується чорнилом в один колір, яскраві краски та чорнила фіолетового чи червоного (кіновар) кольору, не використовуються взагалі, або тільки для заголовків чи рубрик.

Але були все таки майстри які прагнули зберегти ті традиції оформлення які існували в XVII-XVIII стт., - наслідування поморському півуставу, орнаментика й т.п. Ці майстри, котрі намагалися підтримувати місцеві традиції оформлення рукописів, жили в невеличких центрах в Саратові, Нижнє-Іргинську, Нижньому Тагілі, на Уралі.

Гуслиці був одним з найвідоміших старообрядських книгописних центрів в Росії. Він знаходився на кордоні між Московською та Володимирською губерніями, в основному там переписували та оформлювали музичні (крюкові) рукописи богослужбових піснеспівів. Розпочався цей промисл ще в кінці XVII ст., але розвиток набував обертів поступово, і тільки на прикінці XIX ст. цей центр отримав загальноросійське визнання, й книги які переписувалися в цьому центрі стали розповсюджуватися в усіх регіонах країни. В Гуслицях займалися створенням лицьових рукописів котрі призначалися для колекціонерів, та шанувателів російської старовини.

До Гуслицького центру перепису відносилися майстри які мешкали поблизу в таких селищах як Белив, Понарин, Місцев, Петрушин і ін. В 1860-х роках тут працювало декілька талановитих переписувачів: чернець Ілля, Ларіон й Іван Шитікови, Карташев, Кабанів. У 80-х роках XIX століття великою майстерністю прославилися Федот та його брат Матфій Батуліни, які по своїй художності перепису захоплювали навіть спокушених у цій сфері місцевих жителів. Гуслицькі рукописи розходилися великою кількістю екземплярів, не зважаючи навіть на ціну в 25 а то й 30 рублів.

Дослідження старообрядницької рукописної книги XX стт., особливо радянського періоду, порівняно з такими ж дослідженнями попередніх століть, залишає бажати кращого. Тільки в останні часи такі вченні як М. М. Покровський, Н. Д. Зольникова й Е. А. Агєєва своїми працями почали підіймати питання про необхідність вивчення цього важливого періоду.

Радянський період для книжково-рукописної традиції старообрядців був найтяжчим. Тільки поодинокі найстійкіші письменники, "ревнителі старовини" змогли винести на своїх плечах книгописні традиції. В довоєнний період своїми видатними творами-«перлинами» прославилися письменники: о. Симеон (С. Я. Лаптєв, наставник часовенних Дубчеських скитів у Сибірі), П. О. Мельнов (поморець зі Златоуста).

О. Симеон написав приблизно дев'ять творів, один з них присвячено есхатології. В цьому творі автор висловлює погляди на причини виникнення російської революції. Каталізатором революції на думку о. Симеона була перша світова війна зі знаком мінус. Також, за уявою автора, після революції в радянській Росії з'явилися явні ознаки антихриста. П. О. Мельнов після війни видав твір "Історія старої віри в Златоусті й окрузі" а також додаток до нього "Історія видатних осіб, або Каталог".

До творів полемічного характера можна віднести збірник «Смарагд» написаний невідомим автором в 1923 році, який був направлений проти представників офіційної Церкви, проти Білокриницької згоди, біглопопівців, поморців, хлистів, дирників, нетовців й ін.

На сьогоднішній день в найбільших книгосховищах Росії зібрано декілька десятків творів авторами яких є старообрядці, які працювали саме у другій половині XX ст.: Н. Ф. Іванов (з Амура), А. К. Кілін (Кубань), А. Г. Мурачев (Алтайський край), Іродіон (з Уралу) та ін. Ці автори намагалися створити свої рукописи по канонах XVII-XIX стт., але при цьому в їхніх творах підіймаються питання сьогодення. Окрім історії розколу вони також пишуть по есхатології, полеміці, поетичні опуси й т.п.

Тема про почуттєву природу антихриста (міцем народження котрої стала саме Сибір), не обійшла й другу половину XX ст. Рукописні книги й цього періоду від лиця своїх авторів продовжують суперечки відносно теорій духовного розуміння сутності антихриста. В XX сторіччі, як і в ранішніх періодах, почали з'являтися літературні твори, які в есхатології були присвячені саме цій темі.

В есхатологічних питаннях продовжувачем теорій о. Симеона став А. Г. Мурачев, який почав видавати свої твори з 1950-х років. Критикою комуністичних ідей, як таких які оманюють народ, займався ще один письменник з Нижнього Тагілу який підписувався ім'ям - Іродіон Уральський. В своїх творах, які він написав в 1970-80-х роках, Іродіон намагався пророкувати скоре забуття ідей комуністів, третю світову війну, розширення комп'ютерної павутини, появу кредитних карток, ганебний план міжнародного валютного банку й ін.

З Іродіоном Уральським і Мурачевим вів полеміку уральський старовір А. К. Кілін. Йому належить ряд есхатологічних творів в яких він намагається звернути увагу на те, що духовні і почуттєві розуміння це зовсім не одинакові речі. Кілін Звинувачує своїх опонентів в тім, що вони «що вони звели праведність тлумачення до рівня простого ритуалу...». За його словами не потрібно, як вони - його опоненти, чекати великого спокусника-безбожника, адже увесь світ наповнено безбожниками та спокусою, але вони не хочуть цього бачити.

Блискуче володіючи багатьма полемічними жанрами, від бесіди до богословсько-філософських, автор також використовує дуже велику кількість різноманітної літератури, починаючи Святим Письмом і закінчуючи періодичними закордонними журналами, як духовними так світськими.

В 19870-80-х роках такі письменники-старообрядці як Г. Ф. Логінов та А. Каргаполов присвячували свої твори складним питанням есхатології, повчанню, історії, а також, що цікаво, критикували атеїстичну літературу: "Сказання євангелістів" З. Косидовського, "Чи жив Христос?" Воропаєвої К. Л., "Біблія для віруючих і невіруючих" Ярославського, та ін.

Серед історичних робіт які були написаны в другій половині XX ст. віділяється «Коротка історія про християнську віру», яка була написана в кінці 50-початку 60-х років в Свердловській області П. І. Санніковим. Автор намагався оглянути період історії Церкви з самого початку і аж до 1914 року.

У цей період письменники частіше починають використовувати поетичну творчість. З'являються апокрифічні твори "Листи Адіны", "Список від 12 хвороб", "Стояння Зої-дівиці в Куйбишеві в 1956 р." і т.п. Тексти цих "міських апокрифів", що спочатку виникли в старообрядському середовищі виявилися в полі пильної уваги і РПЦ, і згодом, навіть стали предметом вивчення для церковних дослідників (Стояння Зої).

Ці всі унікальні пам'ятники старообрядницької письмової культури виникли в наслідок активної письмової полеміки, яка розвивалася впродовж трьох століть, не тільки по відношенню до офіційної Церкви, але й між різними напрямками розколу, що виник. Найбільш інтелектуально плідним в культурному і ідеологічному аспекті можна вважати XVIII ст. В перші десятиліття після розколу формувалося саме поняття «старообрядницька книга», а пізніше, в XVIII ст., розроблювалася доктрина інтелектуального обгрунтування старообрядницького руху, його ідеологічного початку на основі створення нових оригінальних творів старообрядницької книжкової культури. Утворені старовірські скити й поселення, які стали ідеологічними і духовними центрами старообрядницькой книжності, відіграли для розкольників роль староруських монастирів. Переживши часи радянських гонінь старообрядницька книга, як найважливіший елемент християнської культури, зберіглася до нашого часу в своїй неззмінній книгописній традиції, започаткованої віками раніше.

БЛІОГРАФІЧНІ ПОСИЛАННЯ

1. Бахтіна О. Н. Селянська старообрядницька бібліотека Ніфантових// Фонд рідких книг і рукописів сибірських бібліотек. Новосибірськ. 1988.
2. Вознесенський А. В. Видання таємних старообрядницьких друкарень кінця XVIII - перших двох десятиліть XIX ст. у фондах ГПБ // Колекції. Книги. Автографи: Сб. науч. пр. Л., 1989. Вып.1.
3. Вознесенськ А. В. Кириличні видання старообрядницьких друкарень кінця XVIII - початку XIX століття: Каталог. Л., 1991.
4. Вознесенський А. В., Мангільов П. І., Починська І. В. Видавнича діяльність старообрядців (1701 - 1918): Матеріали до словника. Єкатеринбург, 1996.
5. Малишев В. І. Як писали рукописи в Помор'ї наприкінці XIX - початку XX ст.: До питання про вивчення техніки й побуту поморського книгописця// Ізв. Карело-Фінської научно-досліджуванної бази АН СРСР. Петрозаводськ, 1949. №1.
6. Покровський Н. Н. Про ролі древньо-россійських рукописних і стародрукованих книг у складанні системи авторитетів старообрядництва// Наукові бібліотеки Сибіру й Далекого Сходу. Вип. 14. Новосибірськ, 1978.
7. Починська І. В. Старообрядницьке друкарство XVIII - першої чверті XIX століть. Єкатеринбург, 1994.
8. Починська І. В. Бібліотека купця К. В. Количева (за матеріалами опису 1822 р.) // Книжкові збори російської провінції: проблеми реконструкції. Єкатеринбург, 1994.
9. Починська І. В. Друкарство старообрядців-федосіївців у другій половині XIX - початку XX стт. (до 1906 р.) // Уральський збірник: Історія. Культура. Релігія. Єкатеринбург, 1997.
10. Царьова Є. Н. 8-я міжнародна наукова конференція М. 24-25 квітня 2003 р. "Бібліотечна справа-2003. Гуманітарні й технологічні аспекти розвитку".
11. Сергеева Е. В. Поява т.з. «міських апокрифів» на прикладі тексту "Стояння Зої". XV Міжнародна наукова конференція студентів, аспірантів і молодих вчених «Ломоносов» 10 квітня 2008 р.