Перші переселенці були нечисленні, але їх кількість починає збільшуватися в роки правління царівни Соф'ї (1682-1689 рр.) і особливо Петра I (1689-1725 рр.). Саме в цей період виникає більшість старообрядницьких поселень на Чернігівщині - «всього 16 слобід, в яких було 337 дворів, хоча заселятися вони продовжували значно пізніше». Соціальний склад переселенців був строкатий, але більшість складали селяни і мешканці міст. Це були міщани з Москви й Калуги, селяни з Костромської, Ярославської та Московської губерній.

   Тривалий час ці поселення для царського уряду були незаконними. Зміна відношення уряду до Стародубських старообрядців відбулася, «коли поселенці чинили опір шведам під час їх походу на Україну в 1708-1709 рр., захопили в полон великий загін ворогів і відрекомендували його в Стародуб Петру I. Вдячний цар наказав проявити милість до розкольників - провести перепис їх поселень і дозволити жити їм в обраних місцях». Такий перепис був проведений полковником Єргольським в 1715-1716 рр. і на підставі його результатів в 1718 р. слободи були оподатковані. Як пише З. В. Чернишов, також «після неї всі слободи були передані у відання Київської генерал-губернаторської канцелярії, безпосередньо справи управління слободою вела волосна контора в Клімові, до складу якої входили відставні офіцери і бургомістр, який обирався слободянами. У самих слободян владу здійснювали виборчі війти. Таким чином, слободи мали особливий режим управління і лише в 1785 р. були передані до складу Чернігівської губернії і підпорядковані загальному губернському управлінню».

   Старообрядці перебували під особливим контролем світської та духовної влади, що вимагав точних даних про населення слобід, його рух, динаміку зростання, заняття тощо. Вони отримувалися переважно частим проведенням переписів старообрядницьких поселень. Легалізація таких поселень в Стародубській та Чернігівській полках, які виникли в останній чверті XVII - поч. XVIII стт., почалася з перепису населення цих слобід в 1715 р.

   Переписи зберігалися в Московському архіві Міністерства юстиції Російської імперії (МАМЮ), а нині - в Російському державному архіві давніх актів (РДАДА) в Москві. За даними відомого дослідника вєтківсько-стародубських слобід професора Ніжинського історико-філологічного інституту М. І. Лілеєва, «документи збереглися лише по 7 слободам з 16 (Єленка, Воронок, Лужки, Хитка, Клімова та Клінци, і за списком 1741 р. - Радуль)». Проте, дослідження фондів РДАДА Ю. Волошиним дозволило знайти матеріали перепису 1729 р. також по слободі Добрянка і Радуль, що «представляє особливий інтерес для дослідження як історії Чернігівщини, так і старообрядницьких слобід на Україні взагалі».

   Затвердження М. І. Лілеєва можна пояснити тим, що, досліджуючи це питання, вчений особисто не мав нагоди працювати з документами в Московському архіві Міністерства юстиції, а користувався допомогою третіх осіб. На користь цього припущення свідчить і той факт, що М. І. Лілеєв опублікував під назвою «Із справи в перепису розкольницьких слобід мешканців Стародубського і Чернігівського полків 1729 року» тільки початок матеріалів перепису капітана І. Брянчанінова, і на додаток, за визнанням самого дослідника, «з численними пропусками слів, неточностями тощо».

   Матеріали перепису старообрядницьких слобід капітана І. Брянчанінова містять багатий матеріал з початкової історії цих поселень. Тут є дані про час заснування кожної слободи, про те, на чиїх землях і з чийого дозволу вона заселялася, хто засновник («осаджував слободу»), звідки родом, і якого соціального походження були поселенці, чим займалися на новому місці, який платили податок («оклад»). Також можна частково прослідити шляхи міграції поселенців від часу виходу з коренного місцепроживання до поселення в слободі. Матеріали перепису містять також багато відомостей демографічного та етнографічного характеру: за ними можна проаналізувати сімейні стосунки, віковий, статевий склад населення. Крім того, можна з'ясувати інші питання початкової історії цієї слободи.

   Як пише Г. П. Станкевич, «заселення слободи в Стародубському і Чернігівському полках проходило з 80-х рр. XVII сторіччя (безперечним є факт поселення в 1684 р. Деменки та Єленки) до 1710 р., коли була поселена остання старообрядницька слобода Млинці». При цьому, за зауваженням Ю. Волошина, «пік притоку переселенців у всі слободи припадає на 1702, 1708 і 1709 рр.». В заселенні Добрянки і Радуля постає така картина: більш за все людей оселилося в цій слободі в роки їх заснування - в 1706 р. - 12 сімей у 9 дворах в Добрянці, і в 1708 р. - 12 сімей в 9 дворах в Радулі, наступними роками до 1729 р. великого притоку поселенців сюди не було. Навпаки, в 1710-1713 рр. і в 1724-1727 рр. відповідно до перепису І. Брянчанінова, тут не оселилося жодної сім'ї. З часу попереднього перепису полковника Г. Єргольского 1715 р. з Добрянки вибуло 3 двори, разом з тим поселилося 2 в 1719 р., обидва з-за польського кордону. У більшості добрянських дворів (в 16 з 19) були т. з. сусіди, тобто збіднілі селяни, які не мали власного господарства і жили на чужому дворі. Серед сусідів було багато родичів господаря.

   В Радулі в 1729 р. кількість дворів, порівняно з переписом Г. Єргольського, не змінилася - капітан І. Брянчанінов зазначає: «Всього за відомістю Київської губернської канцелярії показано в тій слободі переписом Ергольського 12 дворів і по казці написаній їх те ж число». Щоправда, в 1729 р., вже під час проведення перепису, в Радулі за рішенням князя Д. Шаховского оселився чоловік з м. Балахни, що є посадником, Степан Осокин, що перед тим жив «літ зо двадцять на Вєтці». Степан Тимофійович Осокин походив з відомого старообрядницького роду, про який писав П. І. Мельников-Печерський: «Тоді ж прийшла на Кам'яний Вражек Манефа Стара. Була вона з купецького роду Осокиних, міста Балахни, багатих купців, які мали суконну фабрику в Казані, і мідеплавильні заводи на відрогах Уралу. Керівники демидовських заводів що на Уралі були також її родичами. Гелі Осокини стали дворянами, відкинулися вони від скиту розкольницького, обитель збідніла, і обитель Осокиних прозвалася обителлю Рассохиних. Бідна та убога була, милостями матері Манефи тільки і трималась». Кількість сусідів в Радулі теж була істотна меншою - тільки в 3-х дворах з 12. Причину цього можна зрозуміти, проаналізувавши заняття жителів Добрянки та Радуля, що буде зроблено нижче.

   З 19 дворів в Добрянці, 16 були заселені старообрядцями, які вийшли з Польщі, і лише 3 двори - вихідцями з України (1 - з Сосниці і 2 - з Воронежу нині Сумської обл.). Походження одного двору невідомо. Та сама картина з сусідами в Добрянці - абсолютна більшість з них була вихідцями з Польщі.

   З 12 дворів, з яких починався Радуль, 9 були засновані вихідцями з одного і того ж регіону - Севського (6) і Рильського (3) повітів, по одному двору заселено вихідцями з Новгородського, Великолуцького та Веліжського повітів. Причому, якщо в Добрянці переважна більшість мешканців на початковому етапі існування поселення пройшла через Польщу, в Радулі таких було тільки 3 двори, та й ті прийшли вже після заснування слободи - в 1709, 1715 і 1729 рр.

   Географія походження мешканців Радуля та Добрянки, освітлена в матеріалах перепису капітана І. Брянчанінова, свідчить про високий рівень динаміки міграції старообрядців з 1-ї третини XVIII ст. Вони проходили тисячі кілометрів, змінювали по кілька разів місця проживання, перш ніж залишитись постійно у відносно спокійному місці. Це питання може бути предметом окремої уваги дослідників.

   Добрянка, відповідно до «облогового листа», була заснована в 1706 р. на землях Чернігівського Троїцько-Іллінського монастиря вихідцем з м. Белева Онисимом Федоровичем Софроновим. Зберігся навіть сам «облоговий лист». Найбільше тут було вихідців з міст Белева (6 дворів) і Калуги (3 двори), також з Веліжського (4 двори), і Рильського (3 двори) повітів. Крім того, в Добрянці селилися вихідці з Вологди, Костромського повіту, і, що особливо цікаво відзначити, з Сосниці, Воронежу (нині Сумської) і Лоєва (нині Гомелської обл.) - люди, якщо судити за їхніми прізвищами, - явно українського та білоруського походження. Проте, представники царської адміністрації зараховували їх до розкольників, не виділяючи окремо із загальної маси старообрядців. Це свідчить про те, що як відзначає А. Н. Алгінін, «вже на початковому етапі свого існування старообрядництво було поширене не тільки серед росіян (великоросів), а й, до певної міри, серед українців та білорусів. І небезпідставними були побоювання світської та церковної влади щодо впливу старообрядців на місцеве православне населення». Це документальне свідоцтво суперечить висновкам сучасних українських і білоруських дослідників. Зокрема одного з провідних сучасних українських релігієзнавців А. Н. Колодного про те, що «розкол на українських землях спочатку був суто російським явищем», а «серед білорусів він не мав поширення, оскільки їм були далекі і незрозумілі основи старообрядництва».

   Дослідники старообрядництва одностайно відзначають, що церковний розкол 1666-1667 рр. заторкнув усі соціальні прошарки суспільства - від родичів царя до кріпосних-селян. Тому основну масу населення, яке не дотримувалося офіційної церковної практики і через переслідування світської та духовної влади було вимушене залишати свої місця проживання, складали як селяни, так і мешканці міст. Це можна прослідкувати і розглянувши склад населення Радуля й Добрянки в 1-й чверті XVIII ст. На 1729 р. в Радулі і Добрянці було 32 двори (Радуль - 13, Добрянка - 19), з яких 12 було заселено поміщицькими селянами, причому в Добрянці - переважно вихідцями з Веліжського повіту - 3 двори з 6 - «піддані» шляхтича Вишневецького, 1 двір - вихідці з Биховського повіту (Доїв) - «підданий» шляхтича Сапеги і 2 двори - вихідцями з Рильського повіту, кріпосні поміщика Страмоухова. В Радулі рівно половина дворів - 6 з 12 - була заселена поміщицькими селянами, 3 з Рильського повіту поміщиків Поповкіна (2) і Некрасова (1), і по одному двору було заселено вихідцями з Новгородського (поміщик Чихачов), Великолуцького («якого поміщика і села, того не пригадає») і Веліжського («шляхтичо Кизімера») повітів.

   Палацових селян в Радулі і Добрянці жило 7 дворів, причому в останній був тільки один двір, заселений палацовим селянином, вихідцем з Костромського повіту. В Радулі вихідці з палацових селян складали другу половину власників дворів - 6 - усі з Севського повіту.

   Вихідців з міст в Радулі взагалі не було, окрім вищеназваного засновника - Степана Осокина, з м. Балахни, який прийшов сюди з Вєтки. А ось в Добрянці вони складали найбільшу соціальну групу власників дворів - з 19 їх було 9 (7 людей і 2 двори посадських міщан). Серед посадських людей найбільше було вихідців з міста Белева - 4, Калуги - 2 і Вологди - 1 двір. Міщани були вихідцями з України - по 1 двору з Сосниці та Воронежу. Окрім названих соціальних груп, в Добрянці по 1 двору заселили малоруські козаки (з Воронежу) та дворові люди (з Рильського повіту).

   Переселившись на нові місця, старообрядці були вимушені шукати нові засоби для існування. В Добрянці переважна більшість населення займалася землеробством, і лише 13 сімей, відповідно до перепису І. Брянчанінова, мали промисли, серед яких переважали торгівля сіллю і конопляним маслом (по 4 сім'ї). По 2 сім'ї торгували рибою та дьогтем, 1 сім'я - квасом і лише 2 сім'ї займалися ремісникуванням - шкіряним промислом і ковалівством. Разом з тим 22 сім'ї не мали жодних промислів.

  Іншу картину спостерігаємо в Радулі. Перепис І. Брянчанинова тільки у сусіда Якова Іванова, який оселився в Радулі в 1722 р., не згадує ніякого промислу - всі решта мешканців слободи його мали. Як і в Добрянці, переважаючим заняттям жителів Радуля була торгівля. Торгували дьогтем - 12, рибою - 9, медом та лісом - по 4, сіллю - 2 сім'ї. Крім того, одна сім'я займалася кушніруванням (вичинкою овчин). Таку досить істотну відмінність в заняттях жителів Добрянки та Радуля можна пояснити відмінностями в зовнішніх умовах існування цих поселень. Осівши на монастирських землях, жителі Добрянки отримали більшу кількість землі, ніж радульці, що дозволяло їм займатися сільським господарством.

  Заснований на піщаному березі Дніпра Радуль був в значно гірших умовах. Спадкоємці власника цих земель Чернігівського полковника П. Л. Полуботка Милорадовичи стверджували, що при заселенні слободи в 1708 р. Полуботок дозволив слободянам «володіти одними житловими двориками». І в сер. XIX ст. таємний радник, член ради Міністерства внутрішніх справ К. Арсеньєв, після відвідин Радуля в 1850 р., в листі до міністра внутрішніх справ Л. П. Перовского писав: «Родуль, прилежа одной стороной реке Днепру с трех вторых сторон окружена владельческими землями помещика Милорадовича и стеснена к тому, что не имеет ни выгона, ни места. Для необходимых хозяйственных построек этой слободе с населением к 3000 душ предоставлен в распоряжение не более 80 десятин». Зрозуміло, що поставлені в такі умови жителі Радуля, не маючи нагоди прогодуватися від землі, були вимушені шукати засобів для існування, займаючись різноманітними промислами, головним чином торгівлею.

   Це відповідно позначилося і на прибутках мешканців, і виплаті ними окладу: в Добрянці з 35 сімей 7 взагалі не платили, в Радулі була тільки 1 така сім'я. Очевидно, що не платили окладу тільки сім'ї, які знаходилися на крайній межі бідності. Про це ж свідчить і той факт, що за 1706-1729 рр. у 12 сімей в Добрянці був зменшений оклад, тоді як в Радулі це стосувалося лише 2 сімей. Випадки же збільшення окладу в Радулі та Добрянці були лише поодинокі. Як пише А. Н. Алгинін, «в Радулі з 15 сімей 13 (86,7 %) платили оклад більш ніж 1,5 рублі, в Добрянці цей показник складав 20 сімей (57,1 %)». Таким чином, наведені цифри переконливо свідчать, що більш висока заповзятливість жителів Радуля зумовлювала і більш високий рівень доходів, що позначалося, зокрема, і на виплаті обов'язкових платежів державі: в Радулі він був помітно вищим. Середня сума окладу в Добрянці складала 1,20 крб., тоді як в Радулі - 1,94 крб.

   Рівень доходів жителів Добрянки та Радуля в 1-й третини XVIII ст. мав певний вплив і на демографічну ситуацію. Як пише А. Н. Алгинін, «в Добрянці був значно вищим відсоток сімей з кількістю дітей 3 і більше - 42, 3 %, а в Радулі їх було тільки 26, 5%. В Добрянці оклад вище 3 крб. платили сім'ї, які мали не більш 3-х дітей (за винятком сім'ї Герасима Хвостенка, який мав 6 дітей і платив оклад 3,5 крб.). В Радулі спостерігається в цілому така ж картина, хоча тут сім'ї взагалі були менш багатодітні, ніж в Добрянці: сімей, які мали 1-2 дітей, в Добрянці було 42,3%, а в Радулі - 70,6%». Ці цифри можуть служити ілюстрацією того відомого факту, що багатодітними сім'ями є, перш за все, сім'ї, матеріально малозабезпечені. Вікова характеристика мешканців обох слобід характеризується, перш за все, тим, що «майже половину їх населення складала молодь віком до 20 років - 45,6% (Добрянка - 48,8%, Радуль - 39,8%). Відносно невеликою була частина людей, яким виповнилося 50 років, але і тут їх було більше в Радулі - 14%, що майже удвічі перевищувало їх кількість в Добрянці - 7,5%». Це є ще одним аргументом на користь того, що життєвий рівень населення в Радулі в 1-й третини XVIII ст. був вищим, ніж в Добрянці.

   Однією з головних складових життя слободян були духовні питання. Поставлені переслідуваннями світських і духовних властей в надзвичайно складне становище, слободяни повинні були самі організовувати своє духовне життя, зберігаючи, з одного боку, вірність дониконіанській обрядовій практиці, а з іншого - виходячи з тих реальних можливостей, які вони мали. Перепис капітана І. Брянчанінова хоча і недостатньо, але дещо розповідає і про організацію духовного життя в слободі, помічаючи «В тій же слободі [Добрянці] келій 4, в них старців 2, стариць 4», «В тій же слободі [Радулі] келія 1, в ній стариць 2».

   Як відзначає М. І. Лілеєв, «келейниці в Стародубсько-чернігівській слободі з'явилися дуже рано - про них, окрім І. Брянчанінова, згадують переписи Г. Єргольского 1715 і Комбути 1723 рр.». Це були люди, які присвятили себе духовному життю. Вони, зазвичай, поселялися в окремих хатинках-келіях окремо від хат решти людей, мали значні зібрання книг, рукописів, ікон. Як пише С. В. Таранець, «вони були не тільки начитаними в духовній літературі і тому могли виступати своєрідними апологетами "старої віри", але і здійснювали деякі таїнства, зокрема хрещення, ховали небіжчиків тощо. Слід зазначити, що саме келейники та келейниці здійснювали підпільне або напівпідпільне навчання дітей за дониконіанськими книгами, їх авторитет серед старообрядницького населення був дуже високий - при гострому дефіциті у старообрядців духівництва вони виконували роль духовних наставників».

   З перших наставників Добрянки в 1729 р. «найстарішим був Яків Іванович Головльов, який народився в 1649 р. - ще до церковної реформи, в м. Калузі. Він прийшов в Добрянку у віці 57 років разом з своїм рідним братом Степаном. Головним його заняттям була торгівля сіллю». З документальних свідоцтв, що збереглися, відомо, що «в сер. XVIII ст. ієром. Михайло Калмик, який служив у Вітці, брав участь в освяченні церкви в Добрянці, а в 1757 р. - на освяченні у Вєтці Покровської церкви було присутнє духівництво з Добрянки. Це свідчить про те, що в сер. XVIII ст. в Добрянці був свій храм». Всього в дореволюційній Добрянці було 7 храмів. В період атеїстичних гонінь 30-х рр. ХХ ст. всі вони були, або зруйновані, або розорені і перетворені на господарські споруди. На сьогодні в Добрянці є один старообрядницький храм на честь вмч. Димитрія Солунського, що знаходиться в юрисдикції Київського архієпископа. З 60-х рр. XIX ст. Добрянка приймає священиків старообрядницької білокриницької ієрархії і знаходиться під омофором Московської та всієї Русі старообрядницької архієпископії. З кін. XIX - поч. XX стт. Добрянка входить до складу Клінцивсько-Новозибківськой єпархії, а у 20-х рр. XX ст. - до Київської старообрядницьку єпархію, перебуваючи під омофором Київського і Всієї України старообрядницького єпископа вже більше 80 років.

   Для поселення людини в околицях сучасного селища Радуль були всі необхідні умови - річка, ліс, сприятливий клімат. Це давало можливість селитися тут людям тоді, коли їх головними заняттями були збирання, полювання і рибальство. По Дніпру проходив знаменитий торговий шлях «з варяг в греки» і, таким чином, околиці Радуля дуже давно знаходилися у сфері європейської цивілізації. Археологічні дані свідчать, що на території сучасного Радуля та його околиць були «знайдені поселення: епохи мезоліту (більше 8 тис. років тому), 3 - неоліту (V-IV тис. до Р. Х.), 4 - бронзового віку (II тис. до Р. Х.), городища періоду раннього залізного століття (VIII-III до Р. Х.) і староруське (IX-XIII стт.). Поблизу сіл Корчів'я, Лопатні, Новосели і Переділ були знайдені 4 поселення епохи неоліту, 5 - бронзового і раннього залізного століть, у с. Лопатнів, крім того, знайдені римські монети». Староруське городище ІХ-ХІІІ стт. в околицях Радуля - Городище-Городок, на думку В. М. Попруги, «поза сумнівом, було пов'язано з Любечем - одним з найдавніших міст не тільки Чернігівського князівства, але і всієї Київської Русі. Проте ґрунтовних археологічних досліджень цього городища й дотепер не проведено». В польських люстрациях (переписах) Любечського староства Київського воєводства 1616 р., як відзначає Г. П. Станкевич, «окрім Любеча згадуються навколишні Радулю села, в їх числі Лопатні, Новосели, Бивальки, але згадки про Радуль немає. Не згадується Радуль і в документах часів Визвольної війни українського і білоруського народів проти Речі Посполитої 1648-1654 рр.». З цього можна зробити висновок, що Радуля як поселення у той час із невідомих причин не існувало, інакше це поселення, поза сумнівом, було б зафіксовано в польських, українських або білоруських джерелах.

   Існує кілька версій щодо часу заснування цієї старообрядницької слободи. Одні автори вважають, що Радуль був заснований в середині, інші - в другій половині^, треті - що ця подія відбулася в кінці XVII ст.. Є думка, яка, за словами М. І. Лілеєва, «виказана в "Загальному огляді Чернігівської єпархії" (1861 р.) і повторена М. Домонтовичем і М. Доброгаєвим про те, що Радуль був заснований в 1700 р.». Цілком очевидно, що, кажучи про час занування Радуля, автори (у тому числі такий сумлінний дослідник як М. І. Лілеєв в своїй ранній роботі 1889 р.) визначали час його заснування по аналогії з часом заснування інших старообрядницьких слобід в Стародуб'ї, не наводячи посилань на документи. Повідомлення ж єдиновірницького протоієрея Тимофія Верховського про те, що «слобода Радуля населена старообрядцями ще до 1700 р. Перші вихідці в Стародуб'я з Москви та інших міст жили в Радулі вже у 1700 р. на землі гетьмана Мазепи», підкріплене посиланням на доклад Київського генерал-губернатора М. Голіцина в Сенаті 18 лютого 1715 р., на думку Г. П. Станкевича, «потребує серйозного доведення».

   Заснування старообрядницьких поселень в Стародубських та Чернігівських полках відбувалася без відома царського уряду, але з дозволу власників землі, на якій вони оселялися. Головною умовою при утворенні нового поселення було надання засновнику слободи - «осадчому» т. з. «облогового листа», - дозволу на поселення. В облоговому листі фіксувалися умови, на яких зановувалося поселення, ім'я засновника і час заснування. В подальшому ці відомості відтворювалися в матеріалах переписів, що періодично проводилися в Стародубсько-чернігівській старообрядницьких слободах. Облоговий лист Добрянки зберігся і був опублікований М. І. Лілеєвим ще в 1889 р. Облоговий лист Радуля, на жаль, дотепер знайти не вдалося. Проте матеріали переписів XVIII ст., які можна вважати найдостовірнішими джерелами, містять відомості про заснування Радуля. Згідно цим документам «слобода Радуль, яка відстоїть від Климової на 160 верст, була поселена в 1708 году» на землі гетьмана І. Мазепи, яка після його зради була «передана Чернігівському полковнику П. Полуботку». До такої ж думки прийшов в своїх більш пізніх роботах і М. І. Лілеєв, яку і Г. П. Станкевич «вважає найдостовірнішою і переконливою».

   Проте цілком ймовірно, що 1708 р. є тільки часом офіційної легалізації Радуля. Місцевість же майбутньої слободи цілком могла бути відомою старообрядцям і раніше - з часу появи священиків Козьми та Стефана в Стародуб'ї і на Вєтці, тобто з кін. XVII ст. Священик Стефан, як пише Іоанн Алексєєв, «після того, як посварився з о. Козьмой через дзвони, пішов з Вєтки в Лоїв, пробув там якийсь час, а потім пішов до Карповки і тут помер». Лоїв знаходиться за 18 кілометрів вище Радуля по Дніпру, а Карповка - трохи вище Лоєва на Сажі. Можливо, що о. Стефан шукав місце для заснування нового поселення. Цілком ймовірно, що він або його люди бували на місці майбутнього Радуля і уподобали це місце. Це і привело потім сюди старообрядців. Переслідувані царським урядом і офіційною Церквою, старообрядці таємно йшли з рідних місць і також таємно засновували свої нові поселення. Місцева козацька старшина, сподіваючись на отримання нового джерела прибутків, всупереч наказам уряду, дозволяла утікачам з Росії, серед яких переважали старообрядці, селитися на своїх землях. Проте для російського уряду ці поселення в Стародубський та Чернігівський полки тривалий час залишалися незаконними та невідомими.

   Серед дослідників поширена думка, що Петро I змінив до старообрядців відношення нібито тільки після того, як під час шведського нашестя на Україну під час Північної війни мешканці цих слобід чинили активний опір шведам. Як пише С. Граб, «Карл XII відправив 3-х тисячний загін генерала Лагеркрона, щоб, захопити переправу через Іпуть і м. Стародуб. Мешканці, погодившись бути провідниками, навмисне повели цей загін лісом в протилежному напрямі, що дало можливість російському командуванню використовувати час для зміцнення важливих стратегічних пунктів і випередження шведської армії у просуванні до Стародубу». За переказами, частина шведських загонів була знищена, частина була узята в полон і особисто представлена Петру I в Стародубі місцевими жителями. Багато дослідників вважають, що «місцеві жителі» - це старообрядці, що поселилися тут незадовго до шведського нашестя. Проте ця думка (і небезпідставно) заперечується деякими сучасними дослідниками (Б. Петров, А. І. Поддубний, Г. П. Станкевич, Ю. Волошин та ін.).

   Головною причиною такого «доброзичливого відношення» уряду Петра I до стародубських старообрядців, що дозволило утікачам жити на нових місцях, було прикордонне положення з Польщею цих поселень. У той час межа Російської Імперії з Річчю Посполитою (Польщею) проходила по Дніпру, і практично вся слобода була заснована поблизу неї, а Радуль та Добрянка в XVIII ст. знаходилися на самій межі. Як пише Б. Петров, «царська влада добре розуміла, що у разі репресій, стародубські старообрядці дуже швидко можуть піти за межу, нанісши тим самим окрім політичної й економічну шкоду державі, оскільки казна позбавиться надходжень від цих поселень у вигляді налогів». Саме так в цей самий час вчинили козаки-некрасовці, «пішовши від переслідувань царського уряду в Турцію».

   Безперечним історичним фактом є наказ Петра I про перепис всіх жителів Стародубсько-чернігівських старообрядницьких слобід і обкладення їх податком. Це стало головною умовою їх легалізації. Для проведення перепису був призначений полковник Григорій Єргольський (Ієргольський). Під час перепису записувалися не тільки відомості про кількість населення, але і дані про час заснування поселення, її засновника. Згідно матеріалам цього перепису Радуль був заснований в 1708 р. палацовим селянином села Ковенки (Коваленки) Севського повіту палацової Государевої Крупецької волості Пилипом Івановичем Костильовим, якого згідно Г. П. Станкевичу, «можна вважати засновником Радуля». Він же був першим війтом Радуля. Село Ковенки (Коваленки) нині не існує як самостійне посеління, воно було приєднано до смт Шалигино Глухівського району Сумської області.

   Нове поселення старообрядців на Дніпрі отримало найменування Радуль (Радол). Старообрядницькі слободи, зазвичай, отримували свою назву або на честь свого засновника (Клінци, Клімово, Митьківка, Тимошкин Перевіз), або від якої-небудь місцевої назви (Понуровка, Добрянка). Як пише Ю. Кругляк, «цілком ймовірно, що назва слободи Радуль походить від озера Радуль (Радутьє) яке колись було в цих місцях». Озеро з такою назвою дійсно згадується в купчих документах 1711 р. на землю в районі сучасного Радуля. Показано воно і на плані Радуля 1903 р. Мешканці середнього та старшого віку і сьогодні пам'ятають це озеро широким і повноводним. Під час щорічного розливу бурхливі води Дніпра прочищали від мулу й піску джерела, що живили озеро. В ньому було багато риби, росли водяні лілеї, що свідчили про чистоту його води. Через протоку, що не пересихала навіть в найспекотніше літо, чисті води озера з'єднувалися з водами Дніпра, В даний час це озеро практично повністю заросло і перетворилося на частину заливного лугу, через який протікає лише невеликий струмок.

   Інший переказ, як пише Ю. Кругляк, «виводить топонім від слова "радість", яку хотіли знайти тут переселенці-старовіри, що ховалися від переслідувань офіційної Церкви». Приблизно така ж версія існує і серед місцевих жителів, з тією тільки різницею, що переселенці не хотіли знайти тут радість, а переживали цю радість, знайшовши затишне місце для проживання. Проте, близькість слів «радість» і «Радуль» вельми проблематична. Швидше за все, ймовірніша перша версія, тобто назву слободі дав місцевий, поза сумнівом, стародавній топонім, який існував тут до приходу сюди старообрядців - озеро Радуль (Радутьє.) В цій назві звучить найдавніший слов'янський корінь «рад» («дуже»), поширений в топонімах усіх слов'янських народів (Радов, Родунь, Радомишль, Радом, Радомка, Радогощ, Радічев тощо). У р. Мета є притока Радуля, в Любитинському районі Новгородської області є село з такою ж назвою, Цілком можливо, що слово Радуль має якісь глибинні зв'язки з поняттям «радість». Так, наприклад, друга, частина Іпатіївського літопису (т. з. «Київський літопис») під 1151 р. згадує князівський двір в Городці-Пісочному, під Києвом (нині район Києва Вигуровщина), який називався Родунія (Радосинь). І ця назва, на думку Ю. Кругляка, «мала значення "рай"». Але ці глибинні зв'язки навряд чи усвідомлювалися старообрядцями - засновниками слободи. Цікаві роздуми щодо топоніму «Радуль» і про Радулі взагалі висловив відомий московський (нині покійний) художник В. Лукьянець. Він вважав, що «Радуль - це щось подібне до прихованого Солнця».

   Згідно перепису полковника Г. Єргольського, що проводився за наказом Петра I в 1715-1716 рр. в Радулі налічувалося «мужеска пола пятьдесят шесть, женска семьдесят одно, а обоих полов сто двадцать семь душ». Хоча офіційним засновником Радуля був палацовий селянин Севського повіту Пилип Іванович Костильов і абсолютна більшість первинного населення Радуля складали палацові і поміщицькі селяни, на новому місці проживання їм довелося займатися не сільським господарством, а освоювати ремесло й торгівлю. Землі для занять сільським господарством Полуботки їм просто не виділили, тому засоби для життя доводилося здобувати іншими заняттями. Відповідним чином складалася і соціальна структура населення Радуля - колишні залежні селяни на новому місці проживання ставали міщанами, ремісниками та купцями, тобто вільними від кріпосної залежності людьми.

   Малоруська козацька старшина з самого початку існування старообрядницьких слобід в Стародубському і Чернігівському полках прагнула закріпачити їх мешканців, і Петро I, провівши в 1715-1716 рр. перепис населення слобід і оподаткувавши їх мешканців, таким чином, захистив слободян від претензій місцевої старшини. Проте, в царювання імператора Петра III 6 старообрядницьких слобід, в тому, числі Радуль і Добрянка, наказом від 11 березня 1762 р. були подаровані «за верные и усердные его службы любимцу Императора, камергеру и генерал-адъютанту Андрею Васильевичу Гудовичу с имеющимися в них великороссийскими крестьянами и жителями в вечное и потомственное владение, с пашенными и непашенными землями». Над радульцями і добрянцями нависнула загроза кріпосного поневолення. Вона була набагато реальнішою, ніж минулі наміри козацької старшини. Наказ був підписаний самим імператором, а отже - мав вищу юридичну силу і не міг бути оскаржений. Найвищою грамотою з Сенату 23 травня 1762 р. та іншими документами визначався порядок передачі слободи у володіння А. В. Гудовичу. Лише випадок - державний переворот, що відбувся 28 червня 1762 р., в результаті якого Петро III був зміщений з престолу, позбавив слободян від цієї загрози. Катерина II, вступивши на престол, не підтвердила указ Петра III про дарування старообрядницьких слобід А. В. Гудовичу, і їх мешканці залишилися вільними.

   Будучи досить зручним місцем, для поселення старообрядців, Радуль продовжував заселятися протягом всього XVIII ст. В 50-х рр. XVIII ст. була заселена і частина сучасного Радуля. Радульській війт Іван Колесников в 1755 р. повідомляв про це вищому начальству. Селилися в Радулі вихідці з різних місць Росії, України, а також з-за польського кордону (фактично - з Білорусі). До 1793 р. межа Російської Імперії з Річчю Посполитої на Чернігівщині проходила по Дніпру, Охорону цієї ділянки кордону в 2-ій пол. XVIII ст. здійснювала прикордонна варта з числа військовослужбовців Чернігівського і Стародубського полків, підлеглих Чернігівському коменданту П. К. Мухіну. На ділянці від Лоєва до Любеча було «11 прикордонних форпостів, розташованих на відстані 3-4-х верст один від одного: Лоївський, Каменський, Єзовський, Плещевський, Лопатинський (Лопатневський), Радульський, Новосельський, Новенський, Змєєвський, острів Віфастів та Любецький».

   Прикордонне положення Радуля (як і Добрянки) специфічним чином позначалося на заняттях його мешканців та системі управління цією слободою в XVIII ст. Становище вимушувало старообрядців шукати притулку в різних місцях не тільки Російської держави, але і суміжних країн. Польська шляхта охоче приймала російських утікачів, сподіваючись мати від цього свій зиск. Крім того, ці втечі підривали авторитет Росії. Тому царський уряд усіма способами прагнув попередити такі втечі і повернути утікачів на батьківщину, використовуючи для цього метод «батога й пряника». Найголовнішим з них було «прощення» утікачів і дозвіл їм за умови добровільного повернення поселятися в Чернігівсько-стародубських старообрядницьких слободах. Цим активно користувалися жителі Радуля й Добрянки, до речі, «заробляючи на цьому чималі гроші». Вони проводили утікачів (не обов'язково старообрядців) до Польщі, які, поживши там якийсь час, поверталися знов. На межі вони оголошували себе старообрядцями, і одержували дозвіл на поселення в старообрядницьких слободах, а разом з тим і свободу від кріпосної залежності, якщо вони були кріпосними селянами. Цікаво відзначити, що «під час будівельних робіт на території Радульської амбулаторії на поч. 80-х рр. XX ст. був знайдений скарб з монетами, більшість з яких складали польські монети (потрійний гріш - трояки, полуторогрошовики, гріш) короля Сигизмунда Вази (1587-1632 рр.), що карбувалися в Польщі в кін. XVI - поч. XVII стт.». Поза сумнівом, що цей скарб - одне з свідоцтв активних контактів жителів Радуля з «тією стороною» - правим берегом Дніпра, що належав тоді Речі Посполитій.

  Природно, така діяльність слободян не могла сховатися від пильного ока царського уряду. Для Добрянки й Радуля була введена посада спеціального управителя. Ним став призначений Сенатом в 1758 р. поручик Іван Халкидонський; окрім нього управителями старообрядницьких слобод призначалися титульний радник Гуленко і поручик Григорій Бороздна. Всі вони підкорялися головному управляючому Василю Морозову. Призначення спеціальних управителів в слободах викликало незадоволення їх мешканців. Вони просили Сенат прибрати управителів, посилаючись на тяжкість їх утримання. Як пише М. І. Лілеєв, «в 1760 р. за бажанням слободян Гуленко і Халкидонський були відсторонені від посад, а Морозов та Бороздна залишені».

   Проте І. Халкидонський зі своєю відставкою не змирився і направив в Сенат свій рапорт, «звинувативши жителів Добрянки й Радуля за такими пунктами:

   1)  жителі Радуля і Добрянки проводять людей цілими сім'ями до Польщі, які, поживши там якийсь час, поверталися назад, називалися старообрядцями, поселялися в слободах, ховаючись, таким чином від своїх поміщиків;

   2)  Старообрядці, що вийшли з Польщі, мають у Польщі дома, платять там данину та шпигують на користь поляків;

   3)  багаті купці ховаються в слободах, не вносять встановлених в казну платежів; крім того, старообрядці в слободі не платять подвійного окладу, як у Великоросії;

   4)  він, І. Халкидонський, покаравши батогом тих, хто підмовляв йти до Польщі та проводив людей туди, став ненависним слободянам;

   5)  Василь Морозов настроював слободян просити прибрати Халкидонського, Гуленко та Бороздну;

   6) під час ревізії 1758 р. Морозов в Радулі для власної користі не вписав в списки 15 чоловіків». Резюмував свій рапорт І. Халкидонський проханням знов призначити його управителем Радуля й Добрянки. Сенат, розглянувши цей рапорт, «відсторонив В. Морозова від управління слободою, призначивши на його місце Григорія Тітова, а також відновив на посаді управителя Радуля і Добрянки Івана Халкидонського. Крім того, було наказано провести нову ревізію населення Радуля».

   6 травня 1893 р. Радуль був включений в Найвище затверджений список «міських поселень Європейської Росії, в яких повинно бути запроваджене спрощене суспільне управління».

   Як вже неодноразово наголошувалося, ховаючись від переслідувань царської влади, старообрядці шукали місця важкопрохідні, де можна було б сховатися від царських урядовців і настирливих синодальних місіонерів. Тому їх поселення створювалися, зазвичай, в глухих важкопрохідних місцях. На такому ж місці був заснований і Радуль. Його оточували дрімучі ліси, болота. Як пише В. М. Попруга, «одне тільки болото між слободою Радуль і селищами Зодереєзькою, Коротинью та селом Грабовою, званою Пористе, має 17 верст довжини і близько 7 верст ширини... Земля така, що з голоду не помреш, але ситим навряд чи будеш» - більш точної характеристики радульських ґрунтів навряд чи придумаєш.

   Поселенцям з перших днів свого життя в нових місцях довелося долати цілий ряд труднощів, налагоджуючи своє життя, Землі для занять землеробством вони не мали. Як відзначав М. І. Лілеєв, «з 542 десятин землі, що належала радульцям в сер. XIX ст., 220 десятин було незручною»⁶⁰. Проте пізніший претендент на Радуль Г. А. Милорадович доводив, що і цю мізерну земельку, яка щорічно майже повністю заливається водою, радульці захопили самовільно, і що при заснуванні поселення полковник П. Л. Полуботок нібито вказав їм «володіти одними тільки кволими двориками». Щоравда, радульці мали деяку перевага над жителями інших слобод. Їх поселення розташовувалося на березі Дніпра - могутньої водної артерії всієї Східної Європи. Саме Дніпро відігравав найголовнішу роль в економіці Радуля. Торгівля та різні промисли стали головними заняттями радульців. За даними перепису капітана І. Брянчанінова 1729 р. 33 радульські родини займалися промислами і торгівлею, причому промислами займалося тільки 2 сім'ї, а 31 сім'я торгувала. Головними предметами торгівлі були: «дьоготь (12 сімей), риба (9 сімей), мед та ліс (по 4 сім'ї) і сіль (2 сім'ї)». В XVIII ст. радульські купці нарощували обороти торгівлі і виходили не тільки на російські, але і на закордонні ринки. В 2-ій пол. XVIII ст. «купці із слобід Добрянки, Злинки, Радуля торгували у Варшаві та Гданьську горілкою, милом, пряжою, олією».

   Окрім цієї легальної торгівлі радульці, користуючись прикордонним положенням слободи, активно займалися і контрабандною торгівлею. Відомо, що «вони торгували тютюном, а в Слуцьку - анисом». В XVIII ст., «щопонеділка, в Радулі збиралися торги; тричі на рік збиралися ярмарки: 30 січня (Трьох Святителів), в 10-у п'ятницю після Великодня і 1» листопада (свв. Козьми і Даміана). В 1783 р. в Радулі вже «числилося 56 купців і 32 майстрових». З цього ж року «в господарському відношенні Радуль був підпорядкований Добрянській ратуші».

   Кількість населення Радуля в XVIII-XIX стт. постійно зростала, що свідчить про досить динамічний соціальний та демографічний розвиток слободи, а також підвищення добробуту її мешканців. У 2-ій пол. XIX ст. з 3 158 обивателів Радуля було 2 473 міщан, 166 купців, 15 козаків, 14 - державних і 425 тимчасовозобов'язаних селян». Як видно з наведених цифр, 84% населення слободи було вільне від кріпосної залежності, а кількість купців збільшилася за 50 років втричі.

   Кажучи про духовне життя слободи, необхідно відзначити, що під час заснування Радуля ще не закінчився процес остаточного розділення старообрядництва на дві основні течії - попівство і безпопівство. Тому сьогодні важко визначити, до якої з течій старообрядництва примикали в своїй більшості перші жителі Радуля. З повною впевненістю можна тільки стверджувати, що всі вони були розкольниками, які пішли від церковних реформ.

   Якщо вірити єдиновірницькому протоієрею Т. Верховському, то в 1-ій пол. XVIII ст. в Радулі «наставником старообрядців-безпопівців був батько Микити Коренева», а також жили так звані «іорженці» (ймовірно старообрядці-попівці, що приймали прибулих до них старообрядців від Синодальної Церкви через миропомазання). Існувала і старообрядницька каплиця (а можливо храм), про яку згадують «радульський війт Іван Колесников в 1755 р.» і той же прот. Т. Верховський. На жаль, про цю каплицю більше немає відомостей.

   В XIX ст., після того, як більшість жителів Радуля, зберігши старий богослужбовий обряд, прийняла священиків від офіційної Церкви, старообрядці залишилися в селищі в меншині. Державна політика даного періоду та офіційної церковної влади, ворожнеча з боку своїх вчорашніх побратимів, що стали єдиновірцями, примушувала їх дотримуватися певної «конспірації» у своєму духовному житті. Саме тому поки не вдалося знайти старообрядницьких документів того часу, а документи влади та Синодальної Церкви відзначають тільки, що «в Радулі були старообрядці різних напрямів, що постійного приміщення для молитви у них не було, наставники часто мінялися. Підтримували розкол купці, зокрема, Костянтин Землянський».

   Пом'якшення відношення влади до старообрядців під час царювання імператора Миколи II дозволило їм брати більш активну участь в суспільному управлінні слободи. 15 січня 1904 р. відбулися вибори міських уповноважених Радуля. До участі в них на основі майнового цензу було допущено 85 домовласників. Головуючим в Зборі міського суспільного Управління був вибраний купець Василь Опанасович Землянський. Городнянський повітовий справник в секретному рапорті Чернігівському губернатору від 14 лютого 1904 р. № 51 характеризував його таким чином: «Василь Опанасович Землянський... віросповідання старообрядницького, безпопівської секти, поведінки і моральних якостей добрих, в політичній неблагонадійності помічений не був, під судом і слідством не перебував і нині не перебуває. Землянський користується добрим суспільним становищем і за своїм розвитком з користю для справи, виконуватиме покладені на нього обов'язки».

   Після Наказу про віротерпимість 1905 р., що проголошував релігійну свободу, старообрядці побудували в Радулі каплицю. Проте це будівництво викликало серед них чималі суперечки. Частина старообрядців вважала, що будувати храми вже пізно, що все одно довго молитися в них не доведеться. І дійсно, в 20-ті рр. ХХ ст. набагато раніше єдиновірницької Церкви старообрядницька каплиця була закрита, а її приміщення було перетворене на лікарню. Близько 50 років старообрядницька каплиця вірою і правдою служила радульцям та мешканцям навколишніх сіл як лікарня. У вересні 1995 р. лікарня, у зв'язку з нестачею засобів була закрита, і тепер молитовна будівля перебуває в повному занепаді.

   Як відзначають багато дослідників, серед мешканців старообрядницьких слобод рівень письменності був значно вищим, ніж серед навколишнього малоросійського чи білоруського населення. Постійна конфронтація з владою, і, насамперед, з питань духовного ладу, призводила до того, що старообрядці були вимушені весь час піклуватися про задоволення своїх духовних потреб самостійно. Задовольняти їх, вести полеміку з Церквою можна було тільки за наявності певного рівня письменності основної частини населення. Оскільки уряд перешкоджав створенню власне старообрядницьких навчальних закладів, мешканці слободи самі навчали своїх дітей грамоті. Це навчання проходило не тільки в сім'ях, але і приймало організовані форми, проводилося у будинках. Є документально зафіксовані випадки навчання таким чином дітей саме в Радулі в 50-ті рр. XVIII ст. Тоді Чернігівська Духовна Консисторія порушила справу проти Захара Григор'єва, у провину якому ставилася «наявність у нього старообрядницького причастя та навчання дітей радульських обивателів за дониконівськими книгами». Радуль тут не був виключенням, це явище було поширене і в інших старообрядницьких слободах Чернігівської губернії. В XIX ст. цим питанням доводилося займатися Чернігівському архієпископу Філарету (Гумілевському).

   Великою пошаною і повагою користувалися серед жителів Радуля стародавні книги. М. І. Лілеєв відзначав, що «вони свято зберігаються у них [старообрядців] на тяблах, в комірках і міцних скринях за замком, не як речі що мають цінність, як щось старе, що пережило багато сторіч, але як матеріал для повчання і читання повчального, утішного, душекорисного». Стародавні російські книги дониконівського друку поселенці привезли з собою ще під час свого переселення з центральних районів Росії. Як відзначає Н. Н. Покровський, не «витримали перевірки фактами такі логічні, здавалося б, міркування скептиків про те, що в далекий шлях, який простигався на багато тисяч верст, російський селянин братиме з собою не важкуваті фоліанти, а більш необхідний для влаштування на новому місці вантаж. Виявилося, що російським переселенцям XVII, XVIII і XIX століть були чомусь вкрай необхідними на новому місці і творіння візантійських письменників, і нападки на офіційну Церкву, і продукція перших центрів слов'янського книгодрукування».

   Старообрядці Вєтки та Стародуб'я мали багато різноманітних книг і рукописів. Під час першої Вєтківської «вигонки» 1735 р. полковник Ситін відібрав в старообрядницькому Покровському монастирі 682 книги. Про книжкове багатство старообрядницьких слобід свідчать, зокрема, результати археографічних експедицій Наукової бібліотеки МДУ за 1970-1980 рр., коли «в колишній Вєтківсько-стародубській слободі було знайдено (взято на облік і вивезено) 1 269 книг і 577 рукописів ХVI-ХХ стт.». Серед книг Вєтківсько-стародубських слобід були цінні історичні документи. Наприклад, «в Лаврентіївському монастирі під Гомелем зберігався рукопис Творіння Іоана Дамаскіна в перекладі князя Андрія Михайловича Курбського з його власними примітками». В 1-ій пол. XVIII ст. за свідченням М. І. Лілеєва, «у мешканця Добрянки Григорія Бобровника зберігався старописемний статут Московського Чудового монастиря». Де тепер знаходяться ці раритети давнього Православ'я і вітчизняної духовної культури, встановити не представляється можливим.

   Дуже скоро після розколу перед старообрядництвом постало питання про нестачу дониконівських книг. Вихід було знайдений у відродженні стародавньої російської традиції переписування книг. Переписування книг в Стародуб'ї і на Вєтці починається, вочевидь, з самого початку буття тутешніх слобід і особливо розквітає у заснованих тут старообрядницьких скитах й монастирях. Книги переписувалися дуже майстерно, палітурники прагнули наслідувати стародавні зразки, так і виробився свій місцевий тип оформлення книг та рукописів. Переписуванням займалися не тільки прості мешканці монастирів та скитів, але й керівники, як, наприклад, відомий в історії старообрядництва священноінок Михайло Калмик. Переписувалися книги і по слободам. Ще в сер. XX ст. в Радулі переписуванням стародавніх книг займався Ілля Андрійович Мурпанов. Проте вирішити питання нестачі книг у такий спосіб було неможливо. Необхідно було мати власні друкарні. Така друкарня була створена в Клинцях, яка працювала не тільки легально, але і напівлегально, а то й зовсім підпільно, використовуючи марку видань Почаєва, Гродно, Супрасля, Вільно. Тут було надруковано багато книг, які розповсюджувалися по всій Росії, але в першу чергу серед жителів місцевих старообрядницьких слобід. Значна кількість таких книг була й у мешканців Радуля.

   Є певні вказівки на те, що ще в XIX ст. в Радулі існувало іконописання. В Чернігівсько-стародубських старообрядницьких слободах працювало багато майстрів-іконописців: були й іконописні майстерні. Майстри багато працювали на замовлення, причому замовлення виконувалися не тільки в майстерних. Майстри часто самі виїжджали в слободу і працювали там деякий час, виконуючи замовлення слободян. В 80-х рр. XIX ст. в Радулі працював старообрядницький іконописець В. Родіонцев. Він не тільки відновлював ікони радульських обивателів, але й виконував їх замовлення. Цікаво, що як відзначає М. І. Лілеєв, «до нього зверталися не тільки старообрядці, але і єдиновірці, у тому числі і єдиновірницький священик Олександр Кудрявцев». Взагалі стосунки між старообрядцями і єдиновірцями в Радулі складалися нелегко, і це цілком зрозуміло. Проте б було несправедливо стверджувати, що відносини між старообрядцями та єдиновірцями зводилися тільки до полеміки і до взаємного викриття. На щастя, були й інші приклади. Вище вже йшлося про те, що єдиновірці активно користувалися послугами виключно старообрядницьких іконописців, довгий час зберігаючи давньоправославну іконографію. В пам'ять коронації імператора Миколи II в 1896 р. «радульські єдиновірці та старообрядці спільно придбали для Покровської єдиновірницької церкви ікону Нерукотворенного Спаса вартістю 600 рублів».

   Починаючи з 20-х рр. XVIII ст. Святіший Синод вжив низку місіонерських заходів, з метою навернення розкольників шляхом публічних диспутів. Для цього в райони масового поселення останніх Синодом відряджалися досвідчені місіонери: на Виг - ієромонах Неофіт, на Кержанець - Питирим, в Стародубсько-чернігівські слободи - ставшого сумновідомим, ієромонаха Іосифа Решилова. Вихідець з тульських старообрядців Решилов увійшов до історії старообрядництва та Синодальної Церкви як авантюрист, готовий заради своєї кар'єри на будь-які фальсифікації, обмани й тому подібні дії. Завдяки такому «місіонеру» спроба «навернення» стародубсько-чернігівських розкольників в лоно Церкви закінчилася практично повним провалом і відкликанням невдалого місіонера назад в Синод. Подальша доля цієї людини була сумною. М. І. Лілеєв свого часу опублікував лист Іосифа Решилова Чернігівському полковнику Павлу Полуботку від 21 травня 1723 р., в якому ієромонах дякував полковнику за його щедру допомогу в зведенні храму в Радулі. Оскільки в 20-х рр. XVIII ст. про єдиновірство в Церкві ще й гадки не мали, отже є всі підстави вважати, що цей храм повинен був бути «никоніанським». Логічно припустити, що в Радулі для цієї церкви Решиловим була навернена з розколу певна кількість парафіян. З листа Решилова виходить, що ця церква була побудована і освячена в Радулі на поч. 20-х рр. XVIII ст., тобто успіхи його місії в Радулі були значними. Проте звертає на себе увагу той факт, що згадуваний лист Решилова є єдиним джерелом, що свідчить про існування цієї церкви. Всі інші історичні документи XVIII ст. щодо Радуля свідчать про існування тут старообрядницької каплиці, але ніде не згадується про церкву, побудовану в Радулі Полуботком клопотами Решилова.

   Відомий діяч єдиновірництва в Стародубсько-чернігівськіх слободах 1-ої пол. XIX ст. прот. Тимофій Олександрович Верховський (також вихідець із старообрядців) залишив достатньо обсяжні праці, що описують його місіонерську діяльність серед старообрядців Чернігівської губернії. Однобічність праць прот. Т. Верховского не підлягає жодним сумнівам, але за багатством фактичного матеріалу вони є цінним історичним джерелом. Прот. Т. Верховский діяв на Чернігівщині за прямою вказівкою імператора Миколи I, тому ступінь його інформованості, природно, був дуже високий. Прот. Т. Верховский провів в старообрядницьких слободах і посадах Чернігівської губернії кілька років, був свідком і учасником багатьох подій. Описуючи Радуль, він говорить, що честь навернення частини радульців в лоно Церкви у формі єдиновірництва належить зовсім не ієромонаху Іосифу в 20-х рр. XVIII ст., а «протоієрею Андрію Іоанову (Журавльову)», що діяв тут в кін. XVIII ст. Саме він, за словами прот. Т. Верховського, знайшов в Радулі «старанних слухачів». Разом з представниками інших слобід він їздив до Таврійського архієпископа Амвросія, якому Катерина II доручила управління чернігівськими старообрядницькими слободами, клопотати про поставлення священиків для старообрядців. Прот. Т. Верховский відзначає, що саме в Радулі Андрій Журавльов мав найбільший успіх, і тому саме тут була побудована одна з перших єдиновірницьких церков Чернігівщини. На жаль, поки не знайдені достовірні відомості про те, хто будував цю церкву, хто фінансував будівництво, коли воно почалося. Із слів прот. Т. Верховского відомо, що Покровська єдиновірницька церква в Радулі була освячена в 1800 р. ієромонахом Сергієм, з Успенського монастиря на новому антимінсі. Отже, історія Радульської Покровської єдиновірницької церкви починається з 1800 р. А як же у такому разі пояснити лист ієромонаха Іосифа Решилова П. Л. Полуботку? Очевидно, це був один з прийомів Решилова - з одного боку створити видимість успішності своєї місії серед старообрядців перед начальством, а з іншого - у такий спосіб заробити гроші.

   З історії Покровськой єдиновірницької церкви в Радулі в XIX ст. відомо не так вже багато. Після її освячення ієромонахом Сергієм, парафіяни обрали священиком цієї церкви місцевого жителя Опанаса Петровича Шведова, який і був в 1809 р. рукопокладений в Радульській церкві. Він служив в ній 47 років. В 1815 р. в церкві було 3 особи духівництва. Радульськую церкву в 1815 р. удостоїв візитом Чернігівський архієпископ Михайло (Десницький), який проїздив із Санкт-Петербурга до Чернігова через Радуль. Після архієпископа Михайла (Десницького) наступний відомий архипастирський візит в Радуль відбувся лише в 1895 р., коли 25 серпня єпископ Новгород-Сіверський Питирим (Окнов), вікарій Чернігівської єпархії, звершив в Радульській Покровській єдиновірницькій церкві Божественну літургію. В 1905 р., 19 серпня слободу відвідав вікарій Чернігівської єпархії єпископ Новгород-Сіверський Нестор (Фомін), який відслужив тут молебень.

   Як відомо, основною умовою заснування єдиновірницьких церков з боку старообрядців було збереження і дотримання старого чину церковного богослужіння при підпорядкуванні новообрядницьким архієреям. На таких умовах створювалася і Радульська Покровська єдиновірницька церква. Вона стала однією з перших єдиновірницьких церков в Стародубсько-чернігівських старообрядницьких слободах, а радульці - одними з найстаранніших єдиновірців. Наприклад, прот. Т. Верховський відзначав прихильність жителів Радуля єдиновірству в доповіді імператору Миколі I, який, за словами прот. Т. Верховського, «вельми втішно озивався про них».

   Проте така недалекоглядна готовність у всьому орієнтуватись на повну єдність з новообрядницькими статутами викликала далеко неоднозначну реакцію частини радульських парафіян-єдиновірців. В 1845 р. ці парафіяни, підтримані добрянцями, обурилися внесенням в богослужіння Радульської Покровської єдиновірницької церкви нововведень і почали скаржитися на порушення духівництвом стародавніх богослужбових статутів. Послідував довгий розгляд з боку єпархіальної влади, справа дійшла до Святішого Синоду і Синод своїм визначенням № 247 в 1848 р. наказав Чернігівському архієрею «Строжайше наблюдать, чтобы отнюдь не были допускаемы по единоверческим церквам вверенной ему епархии никакие изменения». На жаль, Покровська єдиновірницька церква була знищена в 30-ті рр. ХХ ст.

   Історія старообрядництва на території Черніговщини (як і України в цілому) є вельми показовою в багатьох аспектах. Її формуванню і подальшому розвитку багато в чому сприяло лояльне відношення до розкольників місцевого українського населення, у тому числі козацької старшини, особливо на початку. Багато в чому також позначилося територіальне розташування Чернігов-Сіверщини, довгий час колишньою прикордонною територією. Тому й кількісне зростання старообрядців відбувалося за рахунок нових утікачів з Росії оскільки місцеве українське населення рідко переходило в розкол. В роки радвлади повіти, де проживало більш всього старообрядців, були віднесені до Брянської області Російської Федерації. В даний час тут переважно і проживають нащадки старовірів Стародуб'я. В Брянській області існують два їх основні релігійні центри: біглопопівська архієпископія Новозибківська й Клінцивсько-Новозибківськая єпархія білокриницької згоди. В Чернігівській області зареєстрована лише одна старообрядницька громада в с. Добрянка. Слід також відзначити, що міграційні процеси з Чернігівщини призвели до розповсюдження старообрядництва в інших місцевостях України. В даний час його громади існують в Одеській, Чернівецькій, Вінницькій та Житомирській областях.


1. Агеева Э. А., Кобяк Н. А., Смилянская Е. Б. Территориальные книжные собрания и коллекции МГУ и их пополнение за 1981-1983 годы // Из фонда редких книг и рукописей Научной библиотеки Московского университета. Издательство МГУ, 1987.

2. Алгинин А. Н. Корни: Очерки по истории русских старообрядческих слобод Добрянки и Радуля. Чернигов, 2006.

3. Волошин Ю. Миграція російських старовірів на територію Гетьманщини у світлі переписів першої половини XVIII ст. // Київська старовина. № 3. К., 2001.

4. Волошин Ю. Старовіри Гетьманщини у Генеральному описі Лівобережної України 1765-1769 рр. // Київська старовина. № 2. К., 2002.

5. Верховцев Т., прот. Записки о его жизни, составленные им самим. Ч. 1. СПб., 1877.

6. Грамота Петра I Павлу Леонтьевичу Полуботку на Любеч (22 декабря 1708 г., Лебедин) // Граб С. Нариси з історії Любеча. К., 1997.

7. Завальнюк К. В. Українсько-білоруські торгівельні зв'язки у першій половині ХІХ ст. // Історія України. № 20. К., 1998.

8. История городов и сел Украинской ССР Черниговская область. К.., 1983.

9. Кобяк Н. А., Поздеева И В. Славяно-русские рукописи ХIV-ХVI столетий Научной библиотеки МГУ. Издательство МГУ, 1986.

10. Колодний А., Филипович Л. Релігійна духовність українців. К., 1996.

11. Конфессии в Белоруссии (конец XVIII - XX вв.) (Авт. сост. В. В. Григорьева, В. М. Завальнюк, В. И. Новицкий, А. М.Филатова. Научн. ред. В. И. Новицкий). Мн., 1998.

12. Лилеев М. И. Из истории раскола на Ветке и в Стародубье XVII-XVIII вв. К., 1895.

16. Мельников П. И. В лесах // Мельников-Печерский П. И. Собрание сочинений в 8 т. Т. 6. М., 1976.

13. Поддубный А. И. Злынковская земля сквозь дымку времени. Исторические очерки. Клинцы, 2000.

14. Поклонский Д. Р. Стародубская старина. Клинцы, 1998.

15. Попруга В. М. Історія Городища, обо Таємниця «золотого колодязя» // Сіверянський літопис. № 6. Чернігів, 2002.

17. Петров Б. Легенда о золотой карете: правда и вымыслы // Маяк. Новозыбков, июль. 2001.

18. Покровский Н. Н. Путешествие за редкими книгами. М., 1984.

19. Радульская летопись. Хроника событий из истории Радуля, XVII век - 1917 год. (Сост. Г. П. Станкевич). Сумы, 2004.

20. Станкевич Г. П. Старообрядцы Черниговщины в изменяющемся обществе // Третя міжнародна конференція «Політологічні, соціологічні та психологічні виміри перехідного суспільства: як зробити реформи успішними» (22-24 червня 2006 р). Материали. Суми, 2007.

21. Станкевич Г. Чернігівські старообрядницькі слободи (смт. Добрянка і Радуль Ріпкінського району) за матеріалами перепису 1729 року // Сіверянський літопис. № 6. Чернігів, 2002.

22. Таранец С. В. Куреневское тримонастырье. История русского старообрядческого центра в Украине. К., 1999.

23. Чернышов С. В. Особенности народной культуры старообрядческих поселений Стородубья // Старообрядчество. История. Культура. Современность. Тезисы 3-й научно-практической конференции. Москва. 15-17 мая 1997 г. М., 1997.