Ігумен Арсеній Бочкарь,

кандидат богослов’я,

в.о. доцента,

проректор з наукової роботи УУБА,

завідувач кафедри Історії Церкви,

практичного богослов’я

                              та церковного музичного мистецтва

Історія духовної освіти в Україні налічує вже не одне століття. Відомо, що з часів Хрещення Русі св. князем Володимиром Великим була відкрита перша школа для юнаків, в якій викладалися не тільки грамота та математика, а також богословські дисципліни, які містили в собі початкові знання про християнську віру, про Бога й Церкву. За часів Ярослава Мудрого освіта все більше поширюється серед заможних киян. Головним джерелом пізнавання гуманітарних наук були церковні книги. Саме в церковному середовищі з’являлися перші вітчизняні науковці. Серед найосвіченіших постатей того древнього часу відомі два київські Митрополити – св. Іларіон та Климент Смолятич. Обидва ієрархи володіли на високому рівні не тільки богословськими знаннями, але також і світськими науками. Особливо це стосується Митрополита Климента, який досконало володів грецькою мовою і в своєму відомому «Посланні» поряд з Отцями Церкви цитував древніх грецьких філософів – Аристотеля, Платона, а, можливо, ще й Гомера.

Після монгольської навали духовна освіта в Україні відходить, переважно, до парафіяльних шкіл та шкіл для по шукачів священного сану. І лише з XVII століття Церква знову звертає увагу на необхідність широкоспектральної освіти для майбутніх пастирей, богословів та вірних. Особливо прославилися в цьому т.зв. «братські школи» львівського та київського Богоявленського  православних братств. Також вагомий внесок в розвиток української освіти того часу внесла Острозька Академія. Головна мета цих шкіл полягала в навчанні молоді православ’ю. Всі ми знаємо, що горезвісна Берестейська унія 1596 р. поділила український народ на дві ворогуючих між собою сторони. За допомогою єзуїтів уніати навчали молодь католицькому богослов’ю, що, звісно, спричиняло поступове поширення унії вглиб України. Тому вищезазначені школи головною своєю метою поставили захист Православ’я на найвищому рівні всебічної освіти і в цьому вони досягли певних результатів.

Але найсерйознішим осередком освіти того часу стала Києво-Могилянська Колегія, яка згодом стала йменуватися Академією. Цей навчальний заклад став найкращим зразком українського православного духовного навчального закладу: поряд із богословськими науками, які викладалися на найвищому рівні, студенти Академії вивчали  велику кількість світських дисциплін. Повний курс навчання тривав 8 років. Фактично цей Коллегіум став найпотужнішим захисником Православ’я та фундатором міцної богословської освіти в Україні на довгі десятиліття.

Реформи освіти XIX століття започаткували поділ навчання в Семінаріях та Академіях по 4 роки в кожній відповідно. Та сама система збереглася і в радянські часи. Але, якщо за імперських часів держава визнавала диплом випускника Академії на одному рівні з університетським, то комуністична влада поставила духовну освіту фактично поза законом, бо на державному рівні ця освіта не визнавалася. Падіння богоборницького режиму дозволило в країнах СНД відкривати нові духовні Училища, Семінарії та Академії. В Російській Федерації та Молдові духовні навчальні заклади навіть отримали можливість державної акредитації.

На Україні ситуація склалася трохи інакше – законодавство не передбачає визнання диплома про закінчення духовного навчального закладу на рівні з дипломом про вищу освіту. Відповідно до 35 статті Конституції України, кожному гарантується право на свободу світогляду та віросповідання. Засновані релігійними організаціями навчальні заклади можуть звершувати свою діяльність на рівні з іншими навчальними закладами та відповідно до закону України «Про освіту», зокрема у передбаченому законодавством порядку проходячи процедури ліцензування та акредитації. На необхідності відповідних законодавчих змін було наголошено у зверненнях Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій до Президента України, Прем’єр-міністра та лідерів депутатських фракцій у Верховній Раді України від 24 листопада 2006 р. Головою  Християнсько-демократичного Союзу В. Стретовичем були підготовлені два відповідні законопроекти до ВР, але перший був відхилений парламентською більшістю, а другий зовсім не був розглянутий через розпуск парламенту. Тому на сьогоднішній день немає ніякої законодавчої бази для державної акредитації духовної освіти.

  Але, незважаючи не таку, досить сумну картину, все ж таки можливі деякі  засоби світської акредитації духовних навчальних закладів Української Православної Церкви. Перш за все, потрібно чітко розуміти, що без переходу  навчання на Болонську систему будь-яка мова про державну акредитацію неможлива. Всі вищі  навчальні заклади, які мають ліцензію Міністерства освіти України, діють саме в рамках інтеграції Болонської системи в освіті. В Ужгородській Українській Богословській Академії ця система вже успішно запроваджена і дає свій результат. Наприклад, наскільки відомо, в жодному духовному навчальному закладу Української Православної Церкви (крім зазначеної Академії) не розроблені робочі навчальні програми та методичні комплекси з кожної дисципліні. А розробка цих документів є однією з важливих вимог будь-якого вищого навчального закладу. Тому, в рамках поступового переходу на Болонську систему освіти  навчальних закладів Української Православної Церкви, першими кроками можуть і мають стати розробки робочих навчальних програм та методичних комплексів.

Стосовно переходу на нову систему освіти необхідно розробити єдині для всіх навчальних закладів Церкви вимоги до викладання предметів. Наприклад, викладання Догматичного богослов’я в Семінаріях повинно бути однаковим. Реалії життя говорять про те, що коли студент поступає в магістратуру Ужгородської Української Богословської Академії або в Київську Духовну Академію після закінчення інших семінарій, то він стикається з проблемою різного рівня підготовки по будь-якому предмету (наприклад – тому ж самому Догматичному богослов’ю). Бо в одній Семінарії є хороший викладач з цього предмету, а в іншій викладач не приділяв увагу якимось особливостям, які не менш важливі за основний матеріал. З метою запобігання такої проблеми було б доцільне при Учбовому Комітеті створити комісію, яка б розробила єдиний стандарт для викладення основних богословських дисциплін, а саме: догматичного богослов’я, літургійного богослов’я, історії Української Православної Церкви, а також Старого та Нового Завітів.

Перехід на Болонську кредитно-модульну систему передбачає два рівні підготовки фахівців – бакалаврат та магістратура. В разі переходу на нову систему необхідно розробити принцип стандартизації духовних навчальних закладів. Проект такого переходу було запропоновано нашим Ректором професором протоієреєм Віктором Бедь під час його доповіді на пленарному засіданні перших Покровських міжнародних просвітницьких читаннях 16 жовтня 2007 року, у м. Києві: «духовні училища, які б проводили підготовку молодших спеціалістів з терміном навчання 2-3 роки та правом подальшого зарахування на 3-4 курси вищих духовних навчальних закладів (семінарій, академій); духовні семінарії, які б проводили підготовку бакалаврів (базова вища духовна освіта) з терміном навчання 4-5 років та правом подальшого зарахування на 5-й (1-й магістратури) курс вищого навчального закладу (академії); духовні академії, які б проводили підготовку магістрів (повна вища духовна освіта) з терміном навчання з першого курсу 6 років, а на базі освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра – 2 роки та правом подальшого зарахування в докторантуру (по старому аспірантуру) з терміном навчання від 2-х до 4-х років»[1]. На мій погляд це найкращій варіант інтеграції системи освіти Української Православної Церкви до Болонського стандарту.

Другий і не менш важливий чинник в переході до державної акредитації – це перехід усіх без винятку навчальних закладів на викладання матеріалу українською мовою. Яким би важким цей процес не здавався, але він має величезне та особливе значення для розвитку нашої системи освіти. Нонсенсом є те, що в державі, яка має свою багатовікову культуру, свою чудесну мову, викладання ведеться російською, тобто не державною мовою. Зараз неважливі причини появи такого явища в Українській Церкві. Але те, що викладання в державі ведеться мовою не титульної нації (тобто нації, що визначає державність) це спричиняє появу непорозуміння з інтелігенцією, несприйняття Західною Україною, а як наслідок – поступова втрата вірників. Сьогоднішня ситуація вимагає від нас повернення до тих принципів, які були в нашій Церкві раніше її підпорядкування з юрисдикції Константинопольського Патріархату до Патріархату Московського. Одним із тогочасних принципів є викладання богослов’я  державною мовою. Формування українського богослов’я неможливе без української мови. Фактично впродовж останніх 20-ти років ми не будуємо вітчизняне богослов’я, а допомагаємо розбудовувати російське богослов’я. Такі проблеми, як переклад Церквою Святого Письма, переклад святоотцівських творів, визначення богословської термінології, підготовка та друк підручників українською мовою залишаються невирішеними. І дуже прикрим є той факт, що не в усіх семінаріях України вивчається українська мова та література. І цей фактор теж негативно впливає на наближення системи освіти Української Церкви до рівня державного стандарту. Одним з небагатьох духовних навчальних закладів Української Православної Церкви, де викладання всіх без винятку дисциплін ведеться українською мовою – є Ужгородська Українська Богословська Академія, яка впроваджує українське богослов’я під керівництвом її Ректора та по благословінню Блаженнішого Митрополита Володимира. Однак слід зазначити, що з переходом викладання на українську, російська меншина втратить право володіти богословськими знаннями та науковими ступенями. Наприклад, іноземці в Ужгородській Академії можуть писати магістерські або докторські дисертації на російській мові, написавши відповідну заяву на ім’я Ректора та погодивши з ним це питання.

Третій чинник наближення до державної акредитації полягає в кадровому питанні, а саме в рівні освіти викладачів. За державними вимогами рівень підготовки бакалаврів повинні забезпечувати не менше 50-ти відсотків викладачів з науковим ступенем. А для наших Семінарій та Училищ це є проблемою.

Підготовка контрольного пакету документів, проходження держреєстрації, дозвіл Кабінету Міністрів – це далеко не весь перелік необхідних процедур для переходу духовних навчальних закладів на рівень державної акредитації.

Процес переходу Українською Церквою на зміну системи освіти дуже нелегкий. Ні для кого не є секретом, що духовні навчальні заклади живуть своєю особливою атмосферою, яка полягає як в навчальному, так і в виховному процесі, втрата якої неминуче призведе до сумних наслідків. Тому питанні про державну акредитацію слід дуже уважно підбирати як діючи програми, так і тих, хто їх буде запроваджувати в життя – тобто викладачів, керівників кафедр, проректорів та Ректорів.                                                               

Використана джерела та література

1.      Бедь В., прот. Проблеми розвитку богословської освіти в духовних навчальних закладах Української Православної Церкви в умовах запровадження Болонського процесу в освітньому просторі України (доповідь на пленарному засіданні перших Покровських міжнародних просвітницьких читаннях 16 жовтня 2007 року, м. Київ).

2.      Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. – К., 1998.

3.      Конституція України. – К., 2007.

4.      Саюк В. Форми організації православного виховання і навчання. Рук. – Ужгород, 2008.