Товтин Н. І.,

 магістр мистецтвознавства,

старший викладач кафедри історії Церкви,

практичного богослов’я

та церковного музичного мистецтва УУБА та КаУ,

заступник завідувача кафедри

Поняття „духовність” походить від слів „дух”, „душа”. В.Даль у своєму словнику російської мови розумів під духовністю „силу духу”, з якою долаються життєві труднощі [9, 15]. Сучасний тлумачний словник української мови поняття „духовність” пов’язує з внутрішнім станом людини, її моральним світом” [23, 272]. Категорія „духовності” співвідноситься з потребою пізнання світу, себе, мети свого життя. Людина є духовною настільки, наскільки вона замислюється над питанням власних моральних та етичних чеснот, прояв яких передбачає повагу до людини і турботу про її благо. Духовній людині притаманні такі якості як доброта, милосердя, чесність, щирість, співчуття, вдячність, стриманість, чуйність, благоговіння, милість, бескорисливість, смирення, терпіння, толерантність тощо.

У буттєвому розумінні термін „духовність” можна тісно пов’язати з гуманністю. Всі ті гуманні вчинки, які людина робить протягом всього свого життя,  – це і є міра її духовності.  І тому не випадково у музичному словнику під терміном „духовна музика” розуміється церковна музика (лат. musika sacra) – музика християнської Церкви [17, 102].

 Не секрет, що корені християнської церковної музики закладені на Близькому Сході, сягають культур найдавніших на землі цивілізацій – Шумера, Аккаду, Вавилона, Ассирії, Єгипту та ін., але сприйняті не безпосередньо, а через релігію давніх євреїв, у середовищі яких і зародилося первісно християнство. 

Загальновідомо, що християнство виникло в I ст. н.е. на сході Римської імперії. Оскільки бути християнином в той час було ні вигідно, ні почесно, то можна стверджувати, що членами общин ставали лише люди, щиро віддані християнському вченню. Християни зазнавали гонінь. Їх спалювали живими, а римляни влаштовували банкети при світлі таких живих факелів [10, 56].

В „Нарисах з історії Церкви” священник Сергій Мансуров пише: „Кінець I-го і початок II-го ст. були початком перших величезних випробувань для Церкві, залишившись без керівництва Апостолів. Біда загрожувала ззовні і з середини з боку Римської держави: наприкінці II-го ст. воно в лиці імператора Траяна визначило на багато років своє відношення до християнства. Держава визнала, що християнство, як заборонена таємна община, не має прав законного існування (в Римській державі) і що християни, звинувачені перед судом в християнстві, підлягають знищенню, якщо не відрекуться. Якщо хто-небуть доносив – решту справи закінчували представники державної влади. Всяке незадоволення любого язичника могло вартувати християнину життя. Незадоволений раб міг донести на свого господаря, хозяїн на слугу, сусід на сусіда... Християнин завжди повинен був бути готовим на арешт, заслання, страту. Тертуліан (в кінці II-го або на початку III-го ст.) дав визначення, хто такий християнин: „Християнин, – це людина, яка завжди повинна бути готовою до смерті” [18, 33- 34].

Рим добровільно прийняв християнство, і це докорінно змінило суспільство. Слід хоча б згадати, що звичай дитиновбивства, прийнятий як у греків, так і в римлян, був заборонений. Християнська релігія з’явилась як можливість  виправлення людської моральності [10, 56].

„Перші християни, – як зазначає С.Безклубенко, – співали, збираючись разом. Співали те саме, що й ортодоксальні іудеї. Та, на відміну від них, не могли дотримуватися біблійного заповіту грати славу й хвалу Богові трубами, тому що їх зібрання були глибоко таємними. „Братні” обіди і „братні” вечері також були потайними, через це піснеспіви – тихими. ...Попри обідні й вечірні зібрання, практикувались і цілком таємні – в катакомбах, де перші християни в спеціально влаштованих нішах ховали останки своїх замучених „братів”, збиралися над їхнім прахом на поминки і також тихо співали”. Звідси, – вважає С.Безклубенко, – із катакомб тих часів на століття й тисячоліття лишиться у християн потяг до підземель, до печерних монастирів з улаштуванням там поховань своїх „братів” і з особливим ритуалом на честь їх поминання. Звідси у християн уявлення про храми саме як про місця зібрання общини для братських трапез і поминання покійних. Звідси ж беруть початок і особливості християнського богослужіння [25].

Немає сумніву в тому, що з тих часів на століття у християн укоріниться потяг до цього тихого, зосередженого на внутрішньому світі людини, закритого від „земного” світу співу.

Відлік часу існування Руської Православної Церкви починають з 998 року, тобто року хрещення Київської Русі великим рівноапостольним князем Володимиром. „Прийняття християнства в Україні-Русі, – як пише Л.Корній, – справило великий вплив на свідомість суспільства, змінило його ідеологію, зробило справжній переворот у поглядах на життя, переоцінку цінностей. Варварський світ не дуже шанував досягнення античної цивілізації. Руїни міст і храмів, палаючі бібліотеки, знищені твори мистецтва сприймалися як нормальне явище. Серед молодого феодального класу дохристиянської Європи, зокрема в Україні-Русі, було поширене ущербне уявлення про ідеал лицарської доброчинності, який зводився до сили і витривалості, уміння володіти зброєю, вправно триматися в сідлі  і бути вірним своєму сеньйорові” [15, 43].

Християнська ж етика була зовсім іншою. Вона стверджувала нове розуміння суті людського буття, показувала внутрішні суперечності людської природи і проголошувала торжество духу над тілом. Це стало запорукою швидкого прогресу в Україні-Русі в галузі духовної творчості, сприяло розвитку давньоукраїнської культури [3, 222 – 223].

Християнська віра, що дала світові нове релігійне віровчення й духовну практику, спиралася на значний попередній духовний досвід, століттями нагромаджений людством. Київська Русь розвивала свою культуру на ґрунті багатовікових надбань попереднього історичного розвитку східного слов’янства. Архітектурні дані свідчать, що наші предки мали свою писемність, багатий фольклор, своєрідне образотворче мистецтво.

Рік 988 відкрив нову епоху в історії Київської держави – епоху християнства. Рішення Володимира Великого було продиктоване, значною мірою політичними мотивами: наступило внутрішнє скріплення Русі, бо Володимир надав християнській релігії статусу державної; важливим було також входження Київської Русі до кола європейських держав, які вже тоді були християнськими.

Після прийняття  християнства київська князівська влада почала надавати особливого значення освіті, „книжній” вченості, що було зумовлено не тільки особистими нахилами окремих князів, але й потребами київського суспільства в знаннях. Після хрещення князь Володимир увів обов’язкову шкільну освіту для дітей вищого стану. Справу Володимира Святославича у створенні шкіл продовжив Ярослав Мудрий. Анна (Янка) Всеволодівна (дочка Всеволода Ярославича), будучи черницею Андріївського монастиря в Києві, „зібрала молодих дівчат і навчала їх письма, ремесла, співу, шиття та інших корисних для них знань” [15, 44].

Осередками освіченості в Київі та інших культурних центрах були монастирі та єпископські кафедри. Ченці Софійського собору, Києво-Печерської лаври переписували й перекладали слов’янською мовою богослужбові книги, створювали оригінальні Літургії. Рукописні книги оздоблювались високомистецькими інкрустаціями, орнаментами. Невід’ємним предметом освіти був церковний спів.

На Русі поряд з іншими предметами здавна навчали і співу. Доказом цього є спогади, які збереглися в пам’ятках писемності та в давньоруських билинах:

«Дала его учить грамоте,

Грамота ему в наук пошла,

Посадила его пером писать,

Письмо Василю в наук пошло,

Отдала она пенью учить –

Пенье Василю в наук пошло” [14, 7].

Отже, завдяки створенню шкіл, а також і широко практикованому індивідуальному навчанню освіта в Київській Русі досягла високого рівня.

Про те, що в ІХ ст. на Русі існувало досить досконале письмо, підтверджують повідомлення Чорноризця Храбра про віднайдення Кирилом-творцем слов’янської азбуки – під час відвідування ним у 60-х рр. ІХ ст. Корсуня писаних руськими буквами Євангелія і Псалтиря. Цей факт говорить і про те, що вже тоді (за 100 р. до введення християнства), існували руські тексти (псалми), які використовувалися при Богослужінні для проголошення і співу. Музика православної Церкви упродовж багатьох століть була головною сферою прояву творчих сил давньоруських музикантів.

Богослужбовий спів, мабуть, існував ще до офіційного прийняття християнства. Відомо, що в 945 році в Києві діяла церква святого Іллі, в якій присягали на вірність укладеним з Візантією домовленості християни, тоді як інші (язичники) робили це на пагорбі, де стояла статуя Перуна. Церква, очевидно, мала свій клір, у тому числі й співаків [13, 149].

„Введення християнства в Україні-Русі, – пише Л.Корній, – вимагало запровадження церковного співу, який був невід'ємною частиною Богослужіння” [15, 62]. Відомо, що прийняття християнства на Русі було обумовлено силою духовного впливу і захопленням від величі Богослужіння в Візантії: „Мы не веемы на небесах ли есмя были или на земле, и не есть на земле таковаго виду ни таковыя красоты… и мы не можем красоты тоя забыти”. Аналогічні висказування можна простежити і в інших, більш пізніших спогадах: „И прииде с владыкою в Ростов, виде церковь украшену златом и жемчугом и драгым камением, аки невесту украшену. В ней пения доброгласная, яко же ангельска” [22, 72].

Багатьма історичними фактами підтверджується вплив візантійських джерел на формування музики періоду Київської Русі. Так Густинський літопис повідомляє, що Володимир привіз із собою з Корсуня (Херсонеса) першого митрополита, єпископа і священика, а також співаків болгарського походження. Цей же літопис зазначає, що з грецькою принцесою Анною у 988 році прибув з Візантії клір грецький, який потім називався царициним. Після завершення будівництва Софійського собору (1051 р.) на запрошення Ярослава Мудрого у 1053 році з Греції до Києва приїхали три знавці церковного співу зі своїми родинами і вчили русичів цього співу на вісім гласів. Ігумен Києво-Печерської лаври Феодосій (Печерський) у 1051 році „встановив у монастирі своєму: як співати співи монастирські” згідно з уставом IX ст. грецького Студійного монастиря в Константинополі. Київський літопис від 1137 року повідомляє про приїзд до київського князя Мстислава Володимировича Мануйла (Мануїла) – „гарного  співака з Грек”, який став єпископом у Смоленську [15, 62 – 63].

Слід наголосити, що Володимир Великий велику увагу приділяв навчанню християнського церковного обряду. При новозбудованій Десятинній церкві діяла відповідна школа і великий хор. Уже за княжої доби у Київо-Печерському та інших монастирях з’являються яскраві особистості у церковному співі: доместик Стефан, творець канонів Григорій [13, 152]. Чернецтво завжди залишалося в центрі релігійного й  культурного життя. Києво-Печерський монастир, як головний монастир Київської держави, безумовно, найбільше спричинився до розвитку церковного співу і не лише на Русі. Його вихованці й творча спадщина були відомі далеко за межами рідної землі й інспірували розвиток церковного співу на Балканах, у Молдово-Волощині, приносили зразки співу до грецьких обителей, зокрема, на Афон [27, 15]. Немає сумніву в тому, що монастирі „як на візантійському культурному просторі на Сході, так і на Заході християнської цивілізації стійко оберігали давню церковну та богословсько-літургійну спадщину [27, 14].

Як уже зазначалося, – Київ був центром християнства в Україні-Русі. Саме тут відбувалося засвоєння багатих традицій візантійського церковного співу. Найдавніші нотографічні пам’ятки візантійської музики, які дійшли до нашого часу, датуються лише X століттям. Для виявлення ж особливостей візантійської музики більш раннього періоду (IV-V ст.) дослідники використовують непрямі матеріали або ж реставрують ці особливості на основі пізніших джерел. Протягом V-XII ст. у Візантії сформувався основний фонд текстів церковної гимнографії, на які виконувалися церковні співи та різні жанри богослужбових співів, що увійшли у відповідні рукописні книги. Усе це Київська митрополія запозичила у Візантії через болгарські переклади з грецької [15, 65].

Музичною основою візантійського Богослужіння була псалмодія – монодичний (одноголосий) спів псалмів ( грецькою – пісня, спів) тобто – релігійних пісень і молитов у вигляді мелодичної декламації. Завдяки діяльності св. Іоана Дамаскіна у VIII ст. відбулося впровадження і закріплення осмогласної системи і згодом цей метод поширився по всьому християнському ареалу. Особливість осмогласся полягала у взаємозв’язках чотирьох автентичних і чотирьох плагальних гласів, що поєднувалися між собою мелодико-інтонаційними та звуковисотними факторами. Також установились три  основні види щоденного богослужіння – Утреня, Обідня, Вечірня і кожному з них, згідно з днем місяця і тижня відповідав певний глас. Східні слов’яни найбільш органічно сприйняли діатонічний ладо-інтонаційний пласт і саме він став першоосновою церковного співу в Київській Русі.

Система осмогласся сакральної монодії як метод організації літургійних текстів стала феноменом ще у Візантії (VІІІ ст.), і відтоді поширилась у Західній Європі, а згодом і в слов’яно-руських землях. Водночас із узаконенням осмогласної системи, створюється новий богослужбовий збірник – Октоїх, структура якого базується на синтезі осмогласся та седмичного літургійного кола. Це свідчить про пов’язаність музичної організації осмогласних жанрів та літургійно-богословської структури Богослужіння [21, 13].

Визначальною рисою сакральної монодії стало формування оптимальної організації гимнографічних текстів на музичному рівні і таким феноменом ще у Візантії стала система іхосів, яка відома у Західній Європі як система модусів, а в слов’яно-руських землях – гласів. Русь-Україна, запозичивши церковний спів з Візантії, прямо чи через посередництво болгар, досить швидко опанувала цю осмогласну систему згідно своєї музичної ментальності та при цьому втратила основні елементи, які визначали основи візантійського осмогласс [21, 1]. 

Отже, церковний спів прийшов на наші землі разом з поширенням християнства одночасно з двох осередків східного обряду – греко-візантійського та балканослов’янського. Звідси два основних джерела стилістичних наверствувань у молодшій русько-українській сакрально-співочій культурі [26, 47].

До тої епохи відноситься також перша система нотації церковних піснеспівів – знаменна, від слова „знамя” або „знак”. Вона була безлінійною і не позначала точної висоти звуків, а тільки  висхідний чи низхідний рух мелодії; ритмічну основу диктував текст. Ця система у Росії отримала назву „крюкової”, а в Україні – „кулизмяної”, від одного із знаків, названих „кулизмою”. Утвердились також провідні жанри церковних піснеспівів – „кондак” – короткий вірш у честь певного святого. Звідси – кондакарний спів, що за текстовим матеріалом нагадував грецьку богослужебну систему. Іншою жанровою формою, що поширилась у Київській Русі була стихира (стихирарний церковний спів). Стихира нагадує  біблійний  псалом, але, порівняно з кондаком, має більш розповідний характер, невеликі ліричні, молитовні відступи. До поширених знаменних піснеспівів належали також догматики прославного змісту на честь Богородиці. В їх основі – однострофні молитви св. Іоана Дамаскіна, котрі виконувались на Вечірні.

Еволюція стилю знаменного розспіву йшла в напрямі мелодичного розгортання, зменшення питомої ваги речитативу. Розвивався мелодичний виклад, що на перших етапах переважно обмежувався оспівуванням окремих стійких звуків у пощабельному русі вузького діапазону. Поступово з’являлись усе ширші інтервальні ходи, нові ладоритмічні звороти без рівномірного тактового поділу. Такі риси мелодики були зумовлені проникненням до церковного співу народнопісенних інтонацій. У піснеспівах, упорядкованих св. Іоаном Дамаскіним, є мелодії чисто діатонічні, хроматичні, енгармонічні, тобто заснованих на системах, відомих ще античним грекам. Зустрічаються звороти, поспівки в ладах зі збільшеною секундою. Найближчим східним слов’янам був діатонічний ладо-інтонаційний пласт. Саме він став першоосновою руського співу, – варіювався, змінювався та поповнювався.

В церковній музиці поєднувались різні стильові компоненти, котрі йшли від:

а) візантійської музики, яка сформувалася на базі культури багатьох народностей (греків арабів, вірмен, слов’ян);

б) місцевих народно-пісенних традицій, які складалися протягом тривалого попереднього язичеського періоду [13, 150].

З Візантії прийшла й практика використання в службі трьох хорів: двох хорів співаків та хору прихожан.

Багатоплановість музичного оформлення служби вимагали керівництва співаками. Найважливішу посаду у візантійських, а потім і в руських церковних хорах займали „доместики” (від латинського domesticus – „начальник, проводир”). Доместиком був співак із членів співочого колективу, який являвся не тільки керівником хору, але виконував також роль старости, профектора, вчителя і т.д. В візантійських капелах відмінною рисою посади доместика був шарф або шмат золотої матерії, якою він пов’язувався при виконанні своїх обов’язків; одягом доместика була коротка і вузька туніка [6, 198].

 Всю історію церковної музики, починаючи від Київської Русі до ХХ ст. можна умовно поділити на два періоди і відповідні їм стилі виконання: монодичний і багатоголосний. Встановити точний часовий рубіж між ними важко, оскільки вони майже до нашого часу існували паралельно. Однак з огляду на домінування одного з них можна умовно датувати названі періоди: монодичний – IX-XVII ст., багатоголосний – XVI-XX ст. [13, 151] Монодія мала за собою більш як півтисячолітнє існування в храмі і за всіма показниками (починаючи від призначення, текстів, і символічного  їх розуміння та закінчуючи принциповою анонімністю) вона належала до „вічності”. Багатоголосся ж не тільки було явищем новим, „сучасним”, можна б сказати, навіть, „модерним”, а й мало ознаки конкретної часової визначеності в самому функціонуванні. Якщо монодія заповнювала весь ритуальний час у церкві, то багатоголосся включалось тільки у певних випадках. Отже, багатоголосний спів належав до сфери необов’язкового, до „минущого” [7, 21].

Феномен культурного вибуху в період великокняжої Київської Русі – яскрава ілюстрація явища синергетики; започаткований ще в Київській Русі, християнський храмовий спів пройшов до кінця XVII ст. повний цикл свого становлення, розвитку й завершення і зматеріалізувався у класичному для нашої культури самобутньому й оригінальному фонді гимнографічних – уречевлевих, зматеріалізованих явищ-артефактів; це свідчить, що молода християнська культура зростала на потенційно багатому грунті. До нашого часу дійшов повний курс класичного фонду церковних піснеспівів Русі-України, при тому в прочитуваних (до тонкощів) нотолінійних записах. Це й дало змогу розробити спеціалізований інструментарій аналізу структурних параметрів цього мистецтва, зокрема на матеріалі взаємодіючих пластів грецько-української та болгарсько-української культурних традицій [26, 47].

 Візантійський спів впливав на розвиток музичної культури Київської Русі. Ступінь впливу пізньовізантійської церковної музики в Україні та в південно-руських областях дотепер важко оцінювати через відсутність комплексних попередніх досліджень. Таким чином, визначення візантійських і поствізантійських джерел слов’яно-руського церковного співу на українських землях допоможе глибше й грунтовніше оцінити важливу роль України як середовища культури та посередника між Південно-Східною та Східною Європою [5, 42].

Інтерес до української церковної музики надзвичайно зростає. На сьогодні є  праці численних дослідників, які внесли вагомий вклад в генофонд храмового музичного мистецтва. Так, теологічно-дослідницький напрямок (І.Вознесенський, А.Нікольський, А.Пенчук, В.Лук’янов, І.Гарднер, Н.Тальберг, В Мартинов, О.Орлова, Ю.Дергун й ін.) дотримується концепції, згідно якої досліджуваний об’єкт, тобто церковний спів, має божественне походження і природу, отже, розглядається як провіденційне, цебто, передвизначене Богом явище, сповнене не естетично-мистецького, а богонатхненного характеру.

Аналіз джерелознавчої бази підводить до виявлення кількох підходів у поглядах щодо впровадження церковного співу в Україні. Зокрема, А.Нікольський, А.Пенчук, Т.Ліванова, А.Преображенський та ін. обгрунтовують проникнення цього явища із Візантії. Інші ж (Г.Прохоров, С.Аверінцев, Х.Кушнарьов, Ю.Ясиновський та ін.) поширення в Україні-Русі сакрального співу (наприклад, гімнів) та богослужбової літератури в перекладах на давньоболгарську вбачають у посередництві болгар та інших південнослов’янсьеих народів. Треті (Є.Котенко та ін.) розвивають версію проникнення церковного співу на землі Київської Русі – опосередковано через Візантію і Болгарію – із Близького Сходу.

Мистецтвознавче осмислення феномену започатковується В.Ф.Одоєвським й представлене широкою кагортою науковців, котрі займалися дослідженням дпвньоруського (українського) співаного мистецтва. Це, передовсім, Д.Разумовський, В.Металов, С.Смоленський, І.Вознесенський, А.Преображенський та інші. У наш час питання дослідження найдавнішого етапу розвитку церковної музичної спадщини продовжені В.Біляєвим та М.Бражніковим. Давній український церковний спів досліджують й українські науковці – П.Бажанський, М.Грінченко, Б.Кудрик, Ф.Стешко. Натомість авторами вагомих розробок з проблеми

давньоукраїнської монодії є О.Цалай-Якименко, О.Шевчук, Ю.Ясіновський, Л.Корній та ін. Дослідженням болгарського та грецького монодичних наспівів у богослужбовій практиці займаються учені Л.Корній та Г.Васильченко-Міхно. Канти стали об’єктом наукових інтересів Н.Герасимової-Персидської, О.Шреєр-Ткаченко, Л.Івченко, Я.Ісаєвича. Місце і роль „Богогласника” в українській духовнопісенній традиції XVII-XVIII ст. студіював Ю.Медведик, а в контексті світової культури – Л.М.П’ятинко.Сучасна кагорта дослідників (Д.Болгарський, Й.Волинський, М.Велімірович, О.Козаренкр, С.Котенко, Д.Матіяш, Л.Остапенко, І.Сікорська, С.Уланова, К.Цепенда, О.Чекан, С.Шевчук та ін.) аналізують шедеври української православної музики у розрізі історико-мистецтвознавчого та функціонального аспектів [25, 6 – 7].

Але церковна музика Київської Русі все ще залишається не до кінця дослідженою. Понад 150-літня історія вивчення слов’яно-руського церковного співу поки що не дала грунтовної відповіді про сутність адаптованої системи осмогласся. До сьоголнішнього дня є актуальною потреба подальшого вивчення церковної гимнографії. Протягом віків в русько-українській сакрально-музичній культурі виробився національний співочий фонд, який увібрав в себе найрізноманітніші співочі традиції як греко-візантійської спадщини, елементи дохристиянського слов’яно-руського культового співу, так і народно-пісенні інтонації власне Русі-України. Національно-стилістичний аспект вивчення цих неоціненних духовних скарбів минулого буде все більше актуалізуватися в контексті нинішніх потреб практичного, зокрема виконавського, оволодіння українською гимнографічною класикою.

1020-річчя Християнської доби – одна з найбільш знаменних історичних дат, вшанування якої припало на початок третього тисячоліття. У процесі свого становлення християнство справило значний вплив на свідомість людства. В Київській Русі нова релігія прийнята від Візантії об’єднала суспільство на засадах християнської моралі, етики, внесла гуманне начало у державне законодавство.

Особливо була значущою роль нової релігії й Церкви у створенні нових естетичних ідеалів – людяності, добра, жертовності. Християнство принесло на наші землі Мудрість, Віру, Надію, Любов – християнські цінності, які знайшли відгук у серці народу. Завдяки християнству серед людей укорінилося почуття родини, роду, родинності, що вилилися згодом в українську філософію серця, яка є визначальною рисою українського менталітету, а також ідею моральної відповідальності людини перед Богом та всіма людьми [8, 150]. Християнська етика в єдності з літургійним євхаристичним життям замість теорії дає практичну можливість екзистенційного оновлення людини, спасіння життя від занепаду й смерті [19, 343].

Неможливо не погодитися з думкою нашого сучасника Єпископа Віденського і Австрійського Іларіона (Алфєєва), одного із  провідних богословів Руської Православної Церкві: „Только христианство дает по-настоящему возвышенный образ человека. В христианстве человек – это личность, персона, созданная по образу Бога, то есть являющаяся иконой Творца (греч. еikon означает „образ”). По своему достоинству человек стоит не ниже ангелов. Как говорит пророк Давид: „Что есть человек, что Ты помниш его, и сын человеческий, что Ты посещаеш его? Не много Ты умалил его перед Ангелами: славою и честью увенчал его; поставил его владыкою над делами рук Твоих; все положил под ноги его”  (Пс. 8:5–7)” [12, 44]. „Христианство дает человеку непосредственный доступ к Богу, который слышит человека, помогает ему, любит его. В этом коренное отличие христианства, например, от буддизма, где во время медитации молящийся имеет дело с неким безличным сверхбытием, в которое он погружается и в котором растворяется, но Бога как живую Личность он не чувствует. В христианской молитве человек ощущает присутствие Бога Живого. В христианстве нам раскрывается Бог, ставший Человеком” [12, 4].

Бесперечно, заслуговують на увагу слова Митрополита Київського і всієї України Володимира: „Парадокс християнської віри полягає у тому, що вона спонукає до перетворень у всьому світі, більше того, у завершальній стадії справжня християнська культура, у своєму есхатологічному вимірі є вибухом, потрясінням для світу, вона примушує історію виходити за власні межі, іншими словами, православна віра перетворює світ, розуміння ставлення до життя і в кінцевій меті – саме життя... Християнство до кінця віків пов’язане з проблемами усього людства, особливо з питаннями збереження віри й моралі. Церква у своїй природі – місіонерське суспільство, яке покликане преобразити увесь світ не лише словами проповіді, а й діями справжньої любові. У цьому напрямку усякий християнин, який займається наукою, журналістикою, мистецтвом або суспільною діяльністю у світлі Євангельського Одкровення, робить спільну з Церквою справу” [4, 13].

Резюме. Розглядається роль християнства та вплив візантійських джерел на формування музичного мистецтва періоду Київської Русі. Протягом віків в русько-українській сакральній музичній культурі виробився національний співочий фонд, який увібрав в себе найрізноманітніші співочі традиції як греко-візантійської спадщини, елементи дохристиянського слов’яно-руського культового співу, так і народно-пісенні інтонації Русі-України. Головною думкою, висловленою в статті є те, що запровадження і прийняття християннства відіграло надзвичайно важливу роль у становленні державності країни, активно впливаючи на всі ланки суспільного життя – політику, економіку, соціальні відносини, а також сакральне музичне мистецтво.

Ключові слова: Християнство, сакральне мистецтво, церковна музика, Візантія, Богослужіння.

Resume. The role of Christianity and influence of the Byzantian sources on formation of musical art of the period Kiev Movement is considered. Throughout age in the Russian-Ukrainian sacral musical culture the national singing fund which has absorbed at itself the diverse singing traditions as the Greek-Byzantian heritage, elements of pre-Christian Slavic-and-Russian cult singing was developed, and is national-pesennye intonations of Russia-Ukraine. The main thought, stated in article is that introduction and acceptance християннства has played extremely important role in formation of statehood of the country, actively influencing on all links of a public life - a policy, economy, social relations, and also sacral musical art.

Key word:. Christianity, sacral art, church music, Byzantium, Divine service.

Література:

1. Антонович М. Musika sacra :Збірник статей з історії церковної музики. –Л.: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАНУ, 1997.

2. Безклубенко С.Д. Музы на ложе Прокруста. – К., 1988.

3.      Брайчевський М.Ю. Утвердження християнства на Русі. – К.: Наук.думка, 1998.

1. Володимир (Сабодан), митр. Місія Православної Церкви на межі тисячоліть // Труди Київської Духовної Академії.–  Видавництво „Пролог”, 2008. – №8.

2. Ганік К. Слов’яно-руський церковний спів і його візантійські джерела // KАLOPНONIA: Науковий збірник статей і матеріалів  з історії церковної монодії та гимнографії, число 1. Львів: Видавництво ЛБА, 2002, XXIX.

3. Гарднер И.А. Богослужебное пение Русской Православной Церкви. Том I. Сущность, система и история. – М.: Православный Свято-Тихоновский Богословский институт, 2004.

4. Герасимова-Персидська Н. Львівський Ірмологіон 1700 року як явище музичної культури // KАLOPНONIA: Науковий збірник статей і матеріалів  з історії церковної монодії та гимнографії, число 1. Львів: Видавництво ЛБА, 2002, XXIX.

5. Горбенко C.С. Історія гуманізації музичної освіти. Навчальний посібник за модульно-рецтинговою системою навчання. – м. Кам’янець-Подільський: Видавець ПП Зволейко Д.Г., 2007.

6. Даль В. Словарь русского языка. – М., 1990.

7. Євтух М.Б., Тхоржевська Т.Д. Проблеми виховання молоді в світлі християнського вчення // Християнські цінності в освіті і вихованні: Матеріали церковно-світської конференції, – Київ: Свято-Успенська Київо-Печерська Лавра, 1999.

8. Иларион (Алфеев), еп. Во что верят православные христиане? (катехизические беседы) // „Христианская жизнь”, Клин, 2004.

9. Иларион (Алфеев), еп. Молитва-встреча // „Христианская жизнь”, Клин, 2004.

10. Історія української музики. В 6.т./ АН УРСР. Ін-т мист-ва, фолькл. та етногр. ім. М.  Т.Рильського; Редкол.: М.М.Гордійчук (голова) та ін. – К.: Наук.думка, 1989 – 1991.

11. Ковалів В. Методика музичного виховання на релятивній основі. Київ, 1973.

12. Корній Л. Історія української музики. Частина перша (Від найдавніших часів до XVIII ст.).–Київ-Харків-Нью-Йорк: Видавництво М.П.Коць, 1996.

13. Кудрик Б. Огляд історії української церковної музики /Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича НАНУ; Упорядник., вст. ст. Ю.Ясиновського. – Л., 1995.

14. Лисько С. Музичний словник / Муз. т-во ім. М.Лисенка. – Репринт. відтворення вид. 1933 р. – К.: Муз. Україна, 1994.

15. Мансуров С. св. Очерки из истории Церкви (окончание) // Богословские труды. М., 1971, т.7.

16. Мартишин Д., прот. Духовно-моральні та соціально-громадські питання у світлі досвіду церковного життя // Труди Київської Духовної Академії. –  Видавництво „Пролог”, 2008. – №8.

17. Маценко П. Нариси з історії української церковної музики. – Репринт. вид. – К.: Муз. Україна, 1994.

18. Сиротинська Н.І. Вибрані осмогласні жанри української монодії: Автореф. дис. канд. мистецтвознавства. – Львів, 2004.

19. Серегина Н. Музыкальная эстетика древней Руси (по памятникам философской мысли) // Вопросы теории и эстетики музыки. – Л., 1974.

20. Сучасний тлумачний словник української мови / За заг. ред. д-ра філол. наук, проф. В.В.Дубчинського. – Х.: ВД „ШКОЛА”, 2006.

21. Харитон І.М. Соціально-історичні детермінанти українського православного співу // Мультиверсум. Філософський альманах. – К.: Центр духовної культури, – 2004. – №41.

22. Харитон І.М. Феномен духовної музики в українській православній традиції: Автореф. дис…канд. філософ. наук. – Київ, 2006.

23. Цалай-Якименко О. Стилістичні наверствування в українському Ірмолої // KАLOPНONIA: Науковий збірник статей і матеріалів  з історії церковної монодії та гимнографії, число 1. Львів: Видавництво ЛБА, 2002, XXIX.

24. Ясіновський Ю. Церковно-співочі ініціятиви українських та білоруських монастирів // KАLOPНONIA: Науковий збірник з історії церковної монодії та гимнографії, число 2. Львів: Видавництво УКУ, 2004.