Яке місце займає молитва у житті кожного з нас?..

Відповімо чесно - не завжди це місце є центральним...

Але, насправді, саме молитва нагадує нам, що усе у житті має міру вічності. Зокрема світ у якому ми живемо - він не бездушний, не безбожний, ми самі профануємо його, по суті ж своїй він вийшов з рук Божих, а головне - він любимий Богом.

І саме молитва свідчить про те, що усе - кожна річ, кожна людина, усе навколо нас священне в очах Божих, усе любиме Ним, отже, усе має бути й дорогоцінним і для нас.

Не молитися - означає залишати Бога поза межами свого існування.

Нам нерідко здається, що важко з'єднати життя й молитву - це омана, усе це від невірного сприйняття самого життя та молитви. Ми гадаємо, що життя для того, щоб метушитися, а молитва у тому, щоб усамітнитися, забути про все, про ближнього і про саме життя - і це невірно.

Щоб навчитися молитві, потрібно перш за все прийняти правду, правду про світ та про саму людину, зробити себе солідарним з цією правдою.

А ми, зазвичай, сприймаємо молитву лише як ввічливе нагадування Богу про те, що Він забув для нас зробити.

Тож, що нам робити, як молитися?.. Святі отці навчають нас, що молитва народжується з двох основних джерел - це або наш захват, захоплення, здивування перед Богом та Його справами, або - це почуття трагізму нашого, а особливо чужого.

Бердяєв писав: "Коли я голодний - це явище фізіологічне;  коли ж голодний мій сусід - це вже явище морального плану". І ось, коли ми починаємо відчувати, що наш ближній голодний, можливо не лише це голод по хлібу, але по людському жесту, ласкавому погляду... Тут-то й починається молитва - у цій чуйності до захоплення Божими справами і у відчутті трагізму власного, та трагічного положення ближнього... поки це є - нам легко молитися, легко молитися як у захопленні, так і у скорботі.

Але і в інший час життя й молитва у християнина мусить бути одним цілим. Встаючи ранком ми повинні у ранкових молитвах подякувати Богу за усе та попросити благословення на грядущий день, а потім і віднестися до цього дня, як до дару Божого - сприймати усе - і скорботу, і радість, як прояви Божого промислу, відчувати кожну мить Його незриму присутність, Його любов, Його співчуття, а усі ситуації, у які ми потрапляємо - це усе те, куди Бог нас не випадково поставив, щоб нести наше християнське свідчення світові.

Якщо ми почнемо поступати саме так, то скоро відчуємо, що кожної миті нам прийдеться повертатися до Бога і говорити: "Господи, просвіти розум мій, підкріпи й спрямуй на добро волю мою, допоможи мені". Помітьте - вже не "зроби це за мене", а "допоможи", "благослови"... а в інші моменти ми відчуватимемо потребу сказати: "Господи, дякую Тобі!", лише якщо не обуреваїмі гординею і нам не здається, що усього ми досягли самі. Потрібно усвідомлювати, що усе дав нам Бог, це саме Він подарував нам можливість щось зробити .

І коли прийде вечір, ми, перебираючи у пам'яті увесь день, зможемо з чистим серцем дякувати Богу за себе і за інших, плакати і за себе і за ближніх. І якщо ми навчимося саме так, органічно, поєднувати своє життя з молитвою, молитва стане тим пальним, яке буде щохвилини живити полум'я віри, яке розгорятиметься усе більше і більше, буде ставати усе яскравішим і у решті решт поступово преобразить і нас самих. Амінь