У сьогоднішньому Євангелії ми бачимо людину ‑ чоловіка, який із співчуття до свого слуги прийшов до Христа.

Ним рухали любов та жалість, підійшовши до Господа він сказав: "Слуга мій лежить у моєму домі розслаблений, зціли його!"... ХС у відповідь на його віру й любов відповів: "Я прийду й зцілю його..."

Й ось тут слідує кілька слів, які, напевно, рідко хто з нас говорив Богу: "Я не гідний, щоб Ти увійшов в мою оселю, але скажи лише слово та одужає мій слуга!"

Як часто ми стаючи на молитву, саме кличемо Бога: "Прийди, неодмінно прийди й увійди до дому моєї душі, брудного, не виметеного, але все ж  увійди у все моє життя, яскраво, відчутно !.."

У Євангелії сотник міг би сказати це без егоїзму, бо він просив не для себе, а заради іншого. Але його віра була міцною, він розумів, що прихід Господа у його оселю - це вже рай і він усвідомлював, що не гідний цього, поки до цього ще не зовсім готовий.

Те, про що просив сотник, було лише слово Господнє, яке в умовах, де проходили страждання, був страх, відновило би тишу, здоров'я й радість.

Яка разюча різниця з нами! Сотник розумів, що він ще знаходиться, як би, поза таємницею Божого Царства...

Нам потрібно вчитися у сотника... Ми стоїмо перед Господом зі своєю нуждою, з страхом та біллю: про що ми повинні молитися? Чи про те, щоб Господь прийшов до нас й подарував нам досвід раю там, де його немає, там, де у нашій душі лише роздвоєність, безвір'я, страх, відсутність любові, неправда?

Сюди Бога закликати можна лише на допомогу, але ні як не просити, щоб переніс нас у Царство небесне, або, точніше сказати дарував нам Його вже зараз...

І саме тому, що ми просимо Бога не про те, що потрібно, ми так часто розчаровуємося у своїй молитві.

 Попросту кажучи, ми благаємо Бога, щоб Господь нас без будь-якої зміни переніс у Царство Небесне, зробив вже зараз наше життя раєм. Але ось відповідь Святого Письма: "Ніщо нечисте не увійде до Царства Божого..."

Такими, якими ми є ми не можемо увірватися у Царство Небесне, потрапити туди обманом або силою ми не можемо.

Про інше ми можемо благати Бога, говорячи: "Господи, я знаходжуся у хворобі, у гріху - смерть наді мною віє, смерть внутрішня, душевна і мені страшно, бо я не можу самотужки скинути ці окови смерті з себе, тож, скажи лише слово, від якого схаменулася, затремтіла б душа і стала здоровою...

У цьому - віра, віра міцна й глибока, яка стоїть не на ілюзіях, але на правдивому усвідомленні речей такими, якими вони є.

Ми не в змозі такими, якими ми є увійти до раю й ми не можемо просити Господа увійти назавжди у наше життя, бо ми Його неодмінно залишимо.

Нам потрібно починати з дечого меншого, однак це потребує величезних зусиль, а саме великої віри. Будемо поки молитися так: "Господи, скажи лише слово, щоб мені одужати!" - і так ми мусимо молитися до тієї пори, аж поки не здолаємо у собі гріхи, поки гідно не підготуємо домівки своїх душ для прийняття Господа.

А це відбудеться лише тоді, коли ми умремо для гріха й цим подаруємо душі справжню свободу, коли у нас помре усе, що не може жити вічністю й Царством Небесним. Амінь.