Апостол Іоанн Богослов говорить: Хто стверджує, що любить Бога, тоді як зневажає свого ближнього той неправду говорить: як, - говорить Іоанн Богослов, - ти можеш сказати, що любиш Бога, Якого не бачиш, коли не любиш ближнього, якого бачиш?..

Ці слова апостола Іоанна Богослова основані на сьогоднішньому євангельському читанні: на питання законника, яка найбільша заповідь, Христос вказує, що перша заповідь про любов до Бога, але друга, подібна їй, є заповідь про любов до ближнього.

Без любові до Бога любов до ближнього не може бути досконалою, тому що лише пізнаючи Бога і Його любов до нас, ми можемо пізнати що взагалі значить любити і, відповідно, возлюбити ближнього свого, як Бог нам велить - усім серцем своїм, усією душею своєю, усім своїм життям.

Що ж значить возлюбити Бога усім серцем своїм, усією душею та усією думкою?..

Любити серцем - це не значить любити сентиментально, переходити від враження до враження, від почуття до почуття: це значить віддати Богу своє серце, тобто впізнати у Ньому Того, Хто представляє у нашому житті саму найбільшу, найвищу й найсвятішу цінність і пізнавши це найпотаємнішими глибинами своєї душі, серцевиною свого буття, зробити служіння Йому, виконання Його Святої волі, центральною метою свого життя.

  Господь говорить: хто Мене любить, той виконує Мої заповіді... Він говорить суворо, тверезо і визначено, іншими словами: якщо Я для тебе щось значу, і це значення дійсно велике, тоді Моя воля, те чим Я живу, те, чого ради Я став людиною і помер на хресті, має бути і для тебе найважливішим - не лише на поверхні життя, але й у найпотаємніших глибинах твоїх.

Тобто любити Бога усією думкою - є любити Його не лише усім почуттям, але й максимальним напруженням усіх життєвих сил.

І тут повстає інше запитання: а що ж значить возлюбити Бога як самого себе?

Звісно, питання двояке і тут не мається на увазі любов до свого егоїстичного "я", але любов до тієї глибинної частинки свого єства, яка є  залишком неспотвореного гріхом образу Божого в нас, Божої ікони...

І  ми постійно повинні давати собі відповідь: кого ж ми любимо у собі? Те мілке, жалюгідне, боягузливе, незначне "я", чи, навпаки те "я", що живе в наших найпотаємніших глибинах та гідне на самий великий подвиг...

І ось, любов до ближнього, як до самого себе, є  саме любов'ю не до жалюгідності, не до пороків, яких і так безліч в кожному з нас, але до тієї часто скритої за гріховними пороками величі, що є образом Божим у людині.