Усякий народ по праву пишається своєю історією, з любов`ю зберігаючи архітектурні, літературні і інші пам`ятки, передаючи з уст в уста предання старовини, відновлюючи сягнувши в минуле людські долі. При чому це стосується не тільки земної слави того чи іншого історичного персонажу, важливості та величності події. Та не стільки їх.

           Найбільш важніше відшукати під уламками часу сліди вічного, нетлінного, небесного. Тому мова піде про життя і (смерть) мучеників та сповідників нашого часу, подвижників віри Православної, які втілили в реальність ідеал істинного, духовного и піднесеного житія. Але, на жаль, нинішні покоління майже нічого не знають про своїх воістину славних предках, неусипними  молитвами яких зводилася Вітчизна наша та чиїм Небесним заступництвом воно ще тримається. Причини, і вчорашні, й сьогоденні, усім відомі. Перечислювати їх немає потреби.

            Тому, автор цієї публікації взяв на себе клопотання перед світлою пам`ятю відомих Подільських ієрархів минулого, нечисленних сонмів духовенства і  мирян цієї древньої землі, розповідати про житія наших репресованих пастирів та архіпастирів, загиблих у період радянських богоборчих гонінь на Церкву. Без духовного єднання із ними говорить сьогодні про духовне і національне відродження безглуздо.

              Сьогодні наша розповідь про вікарного єпископа Проскурівського і Летичівського Валеріана (Рудич),який  постраждав за Христа і Його Церкву в 20-30-ті роки ХХ століття.

 (в статті наведені нові дані історичних досліджень автора за останні 8 років).

   Вікарний єпископ Проскурівський Валеріан (Рудич) - новомученик Поділля.

      У минулому вікарний єпископ ВАЛЕРІАН Проскурівський и Летичевський (в миру Василь Несторович Рудич), народився 12 квітня 1889 року по старому стилю у с. Мизяківські хутори Стрижевської волості Вінницького повіту  Подільської губернії. Так, по одним даним в селянській родині, по іншим - в сім`ї сільського фельдшера. Вірогідно, Василь рано втратив батька. Його мати - Надія Антонівна 1852(3) року народження, домогосподарка, виховала трьох синів і одну дочку. З раннього дитинства дітей виховували в дусі християнства та любові до Православної Церкви, так, старший брат Василя - Калинник (1872г.р.) був священиком у місті Брацлав Вінницького повіту Подільської губернії.

           Василь дуже любив старшого брата. Ймовірно, що він з дитинства допомогав отцю Калиннику у відправі богослужінь. Про це свідчила сама любов Василя до духу уставного православного богослужіння, яким він проникся до кінця життя, не дивлячись на той важкий хрест сповідництва, який йому було призначено було нести як істинно-православному пастирю. Заслуговує поваги та гідно наслідування його невтомне прагнення до богопізнання та науки. Будучи простим, селянським хлопчиком, він відмінно закінчив духовне училище в Тиврові, після якого він поступив в Кам`янець- Подільську духовну Семінарію, закінчивши її з відзнакою у 1910 р. У тому ж році, він поступив у Московську Духовну Академію при Свято-Сергієвій Лаврі. В 1915 р. він прийняв чернецтво з ім`ям Валеріан та був рукопокладеним в ієродиякона. Через рік, він прийняв сан ієромонаха. Будучи молодим ієромонахом, Валеріан приймав діяльну участь в служінні пораненим воїнам руської армії на полях війни у І Світовій. За наполегливе служіння нуждам фронту в санітарних потягах, ієромонах Валеріан був представлений Преподобномученицею Великою Княгинею інокинею Єлизаветою до нагородження Золотим Хрестом Закінчуючи Академію в 1916 р., о. Валеріан  захистив кандидатську дисертацію по предмету біблейської історії в її зв`язку із історією давнього світу на тему: «Пророк Іона і його пророча діяльність». Згодом, він став професорським стипендіатом, а в майбутньому, готувався захистити докторську дисертацію. Так, у буремному 1917 році, молодий вчений-чернець проходив з початку березня священослужіння при МДА, був секретарем з`їзду вченого чернецтва, який проходив напередодні  відкриття Помісного Собору 1917-1918 рр., а з 15.08.1917 - у різних містах Подільської єпархії: Рашкові, в Кам`янець-Подільському Свято-Троїцкому монастирі, послідовно, з початку в сані архімандрита. Але згодом, постановою від 13.12.1917 р. того ж Помісного Собору, який засідав у Москві (про впровадження центру Подільської Єпархії в м. Вінниці із декількома вікаріатами, вбачаючи наближення лінії фронту до Кам`янець-Подільського), був поставленим вікарним єпископом повітового м. Проскурова із титулом Проскурівського і Летичівського. Також про освіченість владики Валеріана свідчать відомості про його вільне володіння французькою, німецькою і частково англійською мовами.

       От же, то був початок дуже важких часів, коли міста і села  неодноразово переходили з рук в руки то червоних, то петлюрівців або білих. Нова влада не завжди була лояльною до канонічної Православної Церкви. Про це свідчать численні 6-ти кратні короткострокові арешти Владики Валеріана. Так, спочатку ще в Кам`янці - раніше петлюрівцями, а згодом і радянською владою (ОДПУ), декілька раз з 1922 по 1924 р. Тому без сумніву, що саме цей період архіпастирства владики Валеріана на Проскурівсько-Летичевський кафедрі є вершиною його святительства (1921-1923р.). Таким чином, він увійшов в історичну пам`ять м. Проскурова як його перший святитель. Саме в цей час він виступав палким захисником Православної віри від "оновленців-живоцерковників" и "самосв`ятів". Коли багатьом храмам загрожували захоплення реакційно налаштовані групи цих розкольників, він разом із кліром виїздив на місця і незабаром, його палка архіпастирська проповідь мала таку переконливу силу, що багатьом відкривала очі. Завдяки цьому цілі села вставали на захист своїх  приходів, наладжуючи мир и церковний порядок. Так, наприклад, у селі Гаврилківці, зі свідчень самих воїнствуючих безбожників в особі місцевого директора школи та інших, цей архієрей зробив стільки своєю проповіддю за один свій приїзд, що зруйнував всю їх роботу, яку вони вели на протязі 4-х років. В той ж час владика Валеріан регулярно, особливо в Великий піст, навідував Головчинецький Свято-Преображенський жіночий монастир, здійснюючи постриг сестер, спонукаючи їх до подвигу власним несінням свого чернечого хреста в ті буремні 20-ті роки .

          Так саме у місті Хмельницькому (Проскурові) я ще застав старих міщанок-старожилів, які пам`ятали владику Валеріана і один з епізодів його арешту. Серед них були: дочка Миколи Галушко, у минулому старости Свято-Різдво-Богородичного кафедрального собору - Олена Галушко, дочки загиблого у 1919 р. від рук петлюрівців протодиякона цього ж собору Климента Кучаровського - Софія и Тетяна, Євгенія Кліновська та багато ін. Самі матеріали допитів свідчать, що владика Валеріан був досить лояльним до радянської влади. Навіть репресії по відношенню до духовенства він розцінював неначе як «непорозуміння місцевої влади», але не як репресії.

Цілком реально, що його служіння архіпастиря-богослова, печальника и молитвеника подільської землі було неугодним  для молодої держави безбожників. Саме тому багаторазові арешти, заслання, а головне - величезна кількість прохань віруючих всієї єпархії до радянського уряду (ВЦВК) і на ім`я Патріарха Московського и всея Русі зокрема, свідчать про величезну популярність і авторитет та вплив цього першого святителя Проскурова -  страждальця за віру на православних мирян і клір Подолії. Також й друга половина його життя, після висилки з України, являє нам світлий образ архіпастиря-тіхоновця, новомученика 20-30-х років. В його справі фігурують  такі відомі імена ієрархів і сповідників віри, як Патріарх Московський и всея Русі Тихон, митрополит Серафим (Чичагов), архієпископ Феодор (Поздєєвський), ректор МДА у минулому, (саме його вчительство зіграло велику роль в становленні владики Валеріана як вченого-богослова, архіпастиря), єпископ Кам`янець-Подільський Амвросій (Полянський), до 1917 г., у минулому,  був ректором Київської Духовної Семінарії, перший святий,  Поділля  у ліку священосповідника віри. Так у 1921-1923 рр., з ним разом, владика Валеріан виступив проти "архієрея-оновленця" Пімена (Пєгова), за що їх обох було заарештовано, та вислано спочатку у Харків, а потім за межі України в Москву. Там вони разом у самі скрутні години у долі нашої Церкви, підтримували Патріарха Тихона у боротьбі проти посягань більшовиків та "оновленців" на чистоту Православ'я, відстоюючи святоотечеські, канонічні начала устрою і цілісності, єдності віровчення Православної Церкви, як містичного Тіла Христова у просторі та часі.

          Так відомо, що після висилки з України, хоча в цей час він був призначеним на Ржевську, а потім на Смоленську єпархії єпископ Валеріан був висланий на три роки у Казахстан (Кара - Калпакську обл.), де і відбував заслання. Приблизно в цей час він важко перехворів висипним тифом. Після повернення він був призначеним на Свердловську (1928 р.), потім знову на Ржевську кафедру. Пізніше, він був призначеним Бакинську, а потім знову на Свердловську кафедру.

          Згодом, владику Валеріана  16 вересня 1931 р. призначили  на Кирилівсько-Череповецьку кафедру. Це була величезна єпархія із 17 районами (нині територія кількох областей РФ). Таким чином, в історії Кирило-Череповецької єпархії, владика Валеріан був її останнім єпископом, а в його житті - це була остання єпархія, якою він керував. Тому і останнім містом його проживання був Тихвін, де востаннє його було заарештовано 1 січня 1931 р. на його квартирі по вул. Піонерській, буд.10 кв. 3. Це було  пов'язано зі справою професора СПб ДА Соколова Івана Івановича. Незабаром єпископу Валеріану було висунуто звинувачення в очолювані "контрреволюційної монархічної організації церковників". До цієї "Справі" було залучено 175 чоловік. З родичів Владики у справі згадано про його молодшого брата Віктора Рудича, сестер Євгенії Шатковської і Олени Червенчук (їх долі досі залишаються невідомі). Так з показань владики Валеріана по справі відомо, що у своєму кафедральному місті владика не бував, у Тихвін прибув з Ленінграду у жовтні 1933 р. Тому ні один з 17 районів, яки відносилися до його єпархії не навідував, й не міг би їх навідати

, з причини свого арешту вже через два місяці 31 грудня 1933 р. За цей час 2-3 жовтня двічі він їздив у Ленінград за особистими речами, а 6 грудня служив у Олександро-Невській Лаврі. Так про істинно-чернече, подвижницьке життя єпископа Валеріана свідчать квитанції про прийняті речі під час арештів, як і в попередніх, так і при останньому арешті в нього були вилучені все ті ж речі: "іконка з ланцюжком" (панагія), "хрест з ланцюжком та іконкою", чотки, пояс з верьовки, дерев`яний хрест і молитовник.

          Згодом, перший допит було зроблено в Тихвінському районному відділі ОДПУ. Авторський стиль допитуваного архієрея був явно перекрученим тим співробітником, який вів записи. В них владика повідомив, що в Тихвіні він служив щоденно. Цікаво, що згідно з переказів старожилів Проскурова (дочки міського ремісника Олександра Карловича Кліновського, який був членом церковної п`ятидесятки Різдво- Богородичного кафедрального собору - Євгенії Олександрівни Кліновської) у своєму архіпастирському служінні владика Валеріан бував не тільки  у домах священиків, але мав звичку навідувати навіть простих кліриків, часто розділяючи із ними і радісні події, і сумні. Те , що цей архіпастир залишився вірним своїй благочестивій традиції бути пліч опліч завжди із своїм кліром, ми бачимо також із уривка його показань по цій останній справі: "У сімейному колі за чає питтям у тихвінських священників бував у всіх. Збиралося 2-3 людини. Розмов на політичну тему не буває ... Окрім міських тихвінськіх священиків нікого не знаю... З закордоном зв'язків ніколи не мав і не маю... ".

         Через декілька днів владика Валеріан був переведений з Тихвінського ОДПУ у Будинок попереднього ув'язнення із зачисленням за 3-м відділенням СПВ ПП (Секретно - політичне відділення Повноважного представника), яке очолював Садовський, подальші допити вів саме він. Тому нема сумнівів у тому, як добувалися показання у цьому відділенні. Наступний допит відмічений 13 січням. Він проводився вже більш рішуче, з досяганням певної мети, з тиском на створювання "контрреволюційних" зв'язків, організацію "осередків", "повстанчеський рух" підготовку іноземної інтервенції, диверсійні акти і т.п. Насправді важко сказати що говорив владика Валеріан, але винним себе він визнав , та протоколи підписав. З приводу попередніх репресій протоколи свідчать, що єпископ Валеріан заарештовувався у 1923 р. в Проскурові і в 1924 р. у Москві, де відсидів у тюрмі 7 місяців.

          Одночасно разом із ним, по справі проходила і професура СПб ДА: вищевказаний І.І. Соколов (відомий до революції історик-візантист, учасник Помісного Собору 1917-1918 рр.), Михайло Миколайович Соколов, Іван Олексійович Карабінов, а також  єпископ Царскосельській і Лойденопольській Сергій ( Зінкевич, Зенкевич). Вже 15 лютого 1934 р.  було створено очну ставку єпископа Валеріана із професором І.І. Соколовим, а 19 лютого з єпископом Сергієм (Зенкевічем).

         Привернем увагу, що розділ ІІІ резолютивної частини тому називається "Структура ленінградської організації Євлогієвців", а у ньому підрозділ "Єдиний керівний центр" (який складається з 5 чоловік) начинається з ім`я єпископа Валеріана (Рудича). Незабаром, Трійка ПП ОДПУЛВО засідала 3 березня 1934 р. Згідно з вироком, єпископ Валеріан був засуджений до 8 років виправних таборів. Очевидно, що з цих таборів він вже не повернувся.

Разом із ними владика Валеріан гідно й до дна випив чашу загальнонародної жалоби гонінь і мучеництва за Православну віру, які спіткали нашу Церкву в новітній час, будучи сам приреченим до розстрілу 27.12. 1937 р. в Архангельську у тюрмі рішенням «Трійки» НКВС (згідно із запитом Обл.. Упр. СБУ України в Хмельницькій обл. у Гол. Упр. ФСБ РФ 1999 р.).

протоієрей Сергій Причишин.