В історії людства було небагато періодів, які пов'язані з переломними станами цивілізацій, з радикальною перебудовою самих підвалин життєдіяльності усього суспільства. У такі епохи завжди йдуть напружені пошуки нових світоглядних орієнтирів, нових цінностей. Історичний перелом, якого зазнає наше суспільство, що трансформується, виявив багато прихованого від зовнішнього спостереження. Він висвітив цінності, що хвилюють соціум, їх фактичну значущість для людей. Врахування психологічних особливостей населення України, традиційних етно-психологічних рис українського народу стало одним із елементів результативності суспільних дій. Кожен із етапів історичного розвитку України відіграв свою неповторну роль у формуванні найбільш оптимальної для української вдачі державницької моделі, знайшов відображення в суспільній думці, ментальності народу. Українська традиція передбачає активну участь у державотворчому процесі. Церква Христова стала джерелом для культур багатьох народів світу, Православна Церква дала українській культурі найхарактерніші, властиві тільки їй духовні цінності. Зважаючи на те, що формування менталітету завжди відбувається в певному соціокультурному контексті, проблема традицій та інновацій у процесі його формування - це передусім питання модернізацій національного буття відповідно до реалій сьогодення та потреб майбутнього. Що ж являє собою український менталітет, які характерні ознаки властиві йому, в чому полягає його специфіка?

Під менталітетом слід розуміти особливий стиль світосприйняття - стиль мислення і поведінки, властивий тільки даному етносу. Саме спосіб мислення і стереотип поведінки відрізняли один етнос від іншого. Саме менталітет дає можливість відкрити своєрідність національності. Ментальність закріплюється всім масивом етнічної культури, відтворює етнічні уявлення про рівень розвитку певної спільноти, про позитивні якості й недоліки, головні елементи духовного життя, місце традицій і новаторства. Ментальність виходить за межі свідомості. Вона викристалізувалася з етнічного світосприйняття, яке містить у собі значну кількість елементів суспільної психології: соціальних емоцій, бажань, настроїв, історичної пам'яті, реакцій на зміну зовнішнього середовища. Соціальними психологами доведено, що у представників різних етносів складається різний "образ світу". Православна Церква, яка втілювала для української національної свідомості істинну віру, стала основою для утвердження українцями власної національної самобутності та гідності. Цілком закономірно, що саме на православну віру українського народу йшов найзавзятіший натиск із боку польської влади, яка саме у православ'ї (не без підстав) вбачала духовну основу консолідації і самовизначення українців. Окатоличення українців позбавило б їх останньої етнічної духовної відзнаки і остаточно звело б до положення лише нижчої суспільної верстви.

В ідейному забезпеченні та супроводі побудови держави і громадянського суспільства в Україні найзапекліші дискусії виникали при визначенні "української ідеї" як основної засади ідеології державного і суспільного розвитку. Відсутність чіткої ідеології та механізмів втілення її у життя відзначається абсолютною більшістю диспутантів і потребує конкретної відповіді.

На основі цього можна стверджувати, що однією із серцевинних складових такої суспільної ідеології повинні стати загальнолюдські принципи моралі, які увібрали в себе всі провідні релігійні доктрини, і передусім православ'я.

Спираючись на досвід століть і навіть тисячоліть, ми бачимо, що Церква у суспільстві виконує не лише віроповчальні, але й значно ширші виховні функції, які нерідко досить тісно зливаються між собою. Відтак Церква приймається значною частиною суспільства як сила, здатна до його моральної стабілізації та оздоровлення. До того ж, вона володіє чималим арсеналом організаційних можливостей для реального здійснення своєї місії. За перші півтора десятиліття свого вільного розвитку в державі Українська Православна Церква значною мірою відновила відповідні механізми. І хоча цей процес далекий від завершення, усе ж можна стверджувати, що він розвивається і, в кінцевому результаті, Церква зможе повною мірою реалізувати своє внутрішнє призначення. Практично ні в кого в сучасній Україні не викликає сумніву необхідність залучення Церкви до виховання громадян, і особливо молодого покоління. Природно, що за нинішніх умов така переконаність у суспільстві ще не може стати монолітною. Однак загалом цілком очевидно, що серед суспільних інститутів, які долучаються до виховного процесу і довели свою дієвість за нинішніх умов, знайдеться небагато таких, які могли б зрівнятися з Церквою. Сьогодні Церква шукає всі шляхи відродження забутих організаційних форм виховної роботи серед різних верств населення. Відповідно до теми конференції розглянемо стан розвитку взаємодії Церкви з домашньою церквою як приклад успадкування державних відносин і шлях формування державно-національної цілісності суспільства та утвердження духовних підвалин української цивілізації, основою якої є молоде покоління. Немає мистецтва вищого за мистецтво виховання. Художник і скульптор творять лише бездушну постать, а мудрий вихователь створює живий образ, дивлячись на який, радіють Бог і люди (св. Іоанн Золотоустий). Виховання - це процес повільний і непростий і вимагає комплексного, системного підходу, тобто пов'язує багато різних компонентів. Виховання - це постійний процес, в якому вихователь допомагає дитині пізнавати свої можливості, здібності, зацікавлення і показує, як і для чого жити, щоб віднайти в собі образ Божий. Іншими словами, покликання будь-якого вихователя, чи то батьків, чи то вчителів, чи кожного, хто причетний до виховання, - це виховати серце людини. Реалізація такої делікатної справи у свідомості українського народу просто немислима без християнських ідеалів та цінностей. Культура українців дуже глибоко переплетена з традиціями християнського світу. Говорити сьогодні про виховання української молоді без християнських ідей - неприродно, бо, незважаючи на сумні реалії теперішнього часу щодо духовної кризи, українська молодь черпала і черпає у християнстві ідеали для наслідування. Основна мета християнського виховання - це розкрити в дитині образ Божий, допомогти їй звільнитися від влади гріха. Християнська етика вчить нас, що кожна людина створена за образом і подобою Божою, що у серці людини закладений глибокий талант любові. Людина у своїй сутності покликана любити. Це її дар і її завдання. Християнське ж учення показує, якою є справжня любов, як її можна досягнути, як наше життя нерозривно пов'язане із Богом. За словами старця Паїсія Афонського єдина цінність життя - це родина. Як тільки загине родина, загине і світ. Покажи свою любов насамперед у своїй родині. Іншого разу він же казав, що коли зруйнується родина, буде зруйноване все: і духовенство, і чернецтво. У перші віки свого існування Церква процвітала внутрішньою славою саме тому, що, за словами Золотоустого, кожен християнський дім становив малу церкву, кожен батько сімейства був наче домашній пастир, був зразком християнського життя для своїх домашніх. Моральний добробут суспільства і держави, за свідченням історії, цілком залежить від морального стану родини, де й виховується молоде покоління. Руйнування родини має неминучим наслідком руйнування суспільства і держави. Усі, хто прагнув зруйнувати суспільство, починали це з руйнування родини.

Тому Церква з найдавніших часів піклується про духовне здоров'я родини. Сам Ісус Христос своїм ставленням до батьків показує приклад щирих взаємин у родині. Турбота про родину звучить у Євангелії, в посланнях апостольських, у творах отців і вчителів Церкви і стосується питань, присвячених шлюбу, родині, подружнім стосункам, взаєминам між батьками і дітьми, вихованню дітей. Перша школа морального та релігійного розвитку - це сім'я. Сім'я - це те первинне середовище, в якому розвивається особистість дитини, де контакти з іншими безпосередні, тому що це єдине місце, де одні спостерігають за іншими, взаємно пізнаючи добрі та погані сторони. Досвід, здобутий у батьківському домі, залишає свій глибокий слід у психіці та пам'яті людини. З родинного дому виносимо у світ певні норми, засади, мораль, які стають частиною загальних норм суспільства. Сім'я - це спільнота, в основі існування якої лежить взаємна любов. Досвід любові є фундаментом сімейного життя. За плекання цього дару в сім'ї несуть відповідальність батьки. Саме вони відповідають за те, щоб їхнє сімейне вогнище любові, поваги та взаєморозуміння не погасло. Завдання батьків найперше полягає в навчанні дітей шанувати й розуміти інших, вміти спілкуватись та перебувати разом з іншими, а також батьки несуть відповідальність за духовний розвиток дитини. Виховання в дітей любові до Бога починається зі святого Таїнства Хрещення. Прийнявши його, дитина стає храмом Духа Святого, Божою Дитиною, звільнюється від первородного гріха. Виховання дитини в побожності, тобто в усвідомленні синівської любові до Бога (Бог - мій Творець, а я Його дитина; Бог - є любов, і я не можу по іншому себе вести, я маю любити всіх) та в страху Божому (не Бог страшний, а страшно вчинити зло) - це, в християнському розумінні, першочергове завдання вихователів. Виховати дитину розумною, розсудливою, мудрою - це навчити її дотримуватися Божих Заповідей. Коли Святе Письмо стає настільною книгою родини, а Божі Заповіді - дороговказом у житті, тоді людина справді щаслива, бо розуміє, що життя може бути гарним, світлим, незважаючи на різні труднощі, бо будує свій світогляд не на цінностях земного життя, а на цінностях духовного життя, підвалини якого залишив нам Ісус Христос.

Погляд на життя, який передають батьки та вихователі, має бути глибоким. Авторитет вихователя не у владі, а у служінні. Для того, щоб бути авторитетом, потрібно спершу навчитися самому підкорятись авторитету. Найкращий приклад цього показує Сам Ісус Христос. Ісус виконує те, що говорить, практикує те, чого вимагає від інших. Дитина набагато більше вчиться з прикладу, аніж зі слів. А приклад - це відповідність між словами та вчинками. Ісус Христос довіряє тим, кого навчає. Діалог є справжнім, коли дивимось позитивно на іншу особу, любимо її такою, якою вона є, віримо в її здібності бути кращою. Коли Ісус розказує притчу про блудного сина, то вчить нас бути милосердними і до дітей з негативними вчинками - через діалог, через уважне слухання, розуміння, тепле ставлення, спробу зважити всі «за» і всі «проти». Дитину треба вчити відповідальності за свої вчинки, тобто давати їй можливість оцінювати, зважувати, робити висновки. Справжні людські стосунки вимагають стабільності і відповідальності. Коли дитина у процесі розвитку глибоко усвідомлює себе, ким вона є і для чого, тоді вона прямує до духовного життя. Саме вмінню бути собою, приймати свою історичну та особисту відповідальність і вчить справжня моральність. У міру зростання науково-технічного й виробничого потенціалу людства, підвищення здатності людини впливати на стан навколишнього буття і на кардинальні умови власного існування дедалі важливішою стає власне моральна спрямованість конкретних дій людини, чимраз більшого значення набуває те, яким саме цінностям підпорядковує вона свою могутність, що зростає. Сфера моральності - це не тільки проблеми обов'язку, свободи, відповідальності, це також глибокий і неповторний світ суб'єктивних переживань, ідеалів та прагнень, невичерпної діалектики людської душі. Це одвічні питання добра і зла, сенсу життя і ставлення до смерті, честі й гідності людини, сорому й совісті, любові та співчуття. Сюди ж належить і цілий комплекс проблем людської діяльності та людських стосунків.

Ось уже більше двох тисяч років третина людства наслідує ідеали християнства, котрі надали нової сили і нового змісту проблемам моральності. Найбільш сприятливим середовищем для реалізації цих ідеалів людського буття є любов. Любов золотою ниткою вплітається у наше життя від раннього дитинства і аж до глибокої старості, наповнюючи його змістом і цілеспрямованістю. Вона, без сумніву, являє собою зв'язок усіх людських вчинків, які в ній і для неї здійснюються. І що найважливіше - через любов і у любові пізнається Бог, оскільки Він і є Любов. Однак ця найбільша людська цінність втрачає свою справжню вартість через втручання у її суть зматеріалізованого людського розуму, який інтерпретує це поняття на свій розсуд. І хоча все людство, на перший погляд, бореться за свободу, мир та справедливість, однак реально по всій землі розгоряються війни, насилля та ненависть. Причиною таких непорозумінь є власне викривлення цінності любові, оскільки у самий її зміст кожен вкладає своє, часто користолюбне й егоїстичне розуміння. Працю педагогів можна порівняти із працею сіяча, який сіє в душу дитини зерна правди, добра, справедливості, чесності, милосердя і любові. Однак «пісна» земля навіть після вкинутого в неї найкращого добірного зерна позбавляє його первинного змісту та сили, народжуючи збіднілі та гіркуваті плоди. Подібно ж і хвора людська свідомість усі світлі ідеї, думки та наміри обмежує, спотворює, позбавляє онтологічної цінності. Тому, незважаючи на «інтенсивну» євангелізацію молоді, ми не завжди пожинаємо очікувані плоди. Отож у процесі виховання заслуговує на увагу також і психологічний аспект людського буття. Коли ми говоримо про релігійну освіту та систему духовного виховання, то маємо на увазі не організацію підготовки кадрів священства та церковнослужителів. У цій сфері хоча й існує, за визначенням самої Церкви, чимало проблем, однак основні питання тут уже вирішені. Сьогодні можна вважати, що штучний розрив традицій, пов'язаних із тривалим періодом гонінь на Церкву, вже подолано, хоча, природно, якість духовної освіти залишається в різних навчальних закладах дуже неоднорідною і вочевидь поступається відповідним стандартам дореволюційної доби. В цьому ж випадку йдеться про той аспект релігійної освіти, котрий радше було б назвати релігійним просвітництвом, тобто про релігійну освіту власне поза Церквою. Деякі аспекти цього питання вже врегульовані чинним законом. Сьогодні в Україні працюють тисячі парафіяльних недільних шкіл, Церквою задіяні найрізноманітніші освітні форми. Однак, за великим рахунком, усе це відбувається в межах церковної огорожі, за яку Церква сьогодні ще тільки намагається ступити. Упродовж кількох останніх років як у самому церковному середовищі, так і в більш широких колах українського суспільства жваво обговорювалася проблема запровадження в загальноосвітній школі «Основ християнської етики». Більше того, у шести областях України поза межами державного освітнього компонента «Основи християнської етики» вже викладаються.

І хоча ми бачимо неефективність обраного шляху для реалізації духовно-морального потенціалу Церкви в дитяче та національне середовище, все ж досвід викладання християнської етики слід визнати корисним. Саме на цьому широкомасштабному експерименті ми переконалися в деяких надзвичайно важливих речах. По-перше, атеїстична суспільна свідомість визнала корисність релігійних істин для дитячого сприйняття, їх виховний та освітній ефект. По-друге, широке впровадження «Основ християнської етики» зміцнило основи плюралістичності суспільної свідомості і значною мірою позбавило аргументів ті політичні сили, які серед свого ідейного багажу ще тримали богоборчі настанови. По-третє, що не менш, а можливо, й найбільш важливо, це дало змогу напрацювати і реалізувати на практиці методичні прийоми викладання дисципліни, що покликана вплинути не лише на формування інтелекту, але й на дитячої душі. І насамкінець, проведена робота актуалізувала в очах усього суспільства проблему пошуку шляхів посилення духовно-морального впливу Церкви на дітей та молодь, а самій Церкві у такий спосіб було продемонстровано реальний ступінь її готовності до ведення цієї масштабної роботи.