Означена тема потребує зосередження уваги на проблемі, що є доволі дискутованою у світі, але недостатньо вивченою у сучасній вітчизняній науці. Донині нема однозначного трактування як самого терміну "ментальність", так і гарантованих засобів практичного врахування усіх її впливів. На думку відомого сучасного дослідника проблем європейського менталітету П.Дінцельбахера, термін «ментальність» є досі неусталеним науковим поняттям [1, с. 16]. До того ж в українській науці, включаючи діаспору, проблема ментальності з такою предметністю і послідовністю, як у школі Анналів, ще не розглядалась. Вона була скоріше об'єктом дещо побіжного огляду у зв'язку з аналізом проблем політичного характеру або частковим, поряд з історією, вивченням культури, звичаїв і особливостей національно-духовного розвитку українства [2]. Умови ж розвитку перехідного періоду нав'язують нам проблеми, які донедавна не виглядали болючими, а говірка про "трьох українців і двох гетьманів", що вказує на традиційно притаманне українству надто розвинуте почуття особи і, як наслідок - невелике бажання і навіть невміння єднатись і підпорядковуватись, мінімізація колективістського потягу, викликала лише посмішку і не натякала на появу небезпечного синдрому. Тому вивчення сучасних проблем ментального впливу, навіть враховуючи останні дослідження [3], залишається актуальним і невідкладним завданням.

Автор дослідження, враховуючи існуючий доробок у цій царині, виходить, перш за все, з того, що ментальність, як феномен, специфічний, історично рухливий і соціально-психічний прояв, є цілісною системою світобачення і організованим комплексом усталених властивостей людської спільноти, що виявляються поза свідомістю у ставленні спільноти до усіх природних і суспільних явищ. Структурно в ментальності розрізняють взаємопов'язані між собою емоційний, вербальний (когнітивний) і поведінковий компоненти. Дія останнього з них стає найчастіше обговорюваною із підкресленням тези про те, що ментальність - це сукупність поведінкових реакцій, що записані у матеріальних основах психіки як вияв колективно несвідомого, яке формується від самих найдавніших форм світогляду протягом багатьох поколінь в результаті переробки хаотичної інформації в упорядковану картину світу. Це також сумарний результат психічної діяльності кожного з людей, що були і є складовими цієї спільноти. Отже, це наслідок передачі у спадок інформації, джерелом формування якої є неусвідомлювані потяги попереднього розвитку під дією соціалізації для врівноваження, регуляції, самозбереження нації, гармонізації її поведінки. Це потребуючий дослідження інтегративний вираз уявлень, досвіду нації - всього, що визначає ставлення до себе і своїх досягнень, до державницьких орієнтирів, сьогодення і майбуття. Менталітет являє себе у культурі, системі моральних, соціальних вимог, цінностях нації, у правилах виховання і формах організації життя, у правовідносинах з державою, всіма елементами суспільства. Тому метою роботи є аналіз впливу різнобічних ментальних проявів українства на вирішення сучасних задач у сфері національно-державного будівництва.

Зразу ж зазначимо, що уся складність вивчення сучасних проблем ментального порядку якраз пов'язана із тим, що вони в значній мірі залежать від виявів підсвідомого, яке визначається науковцями як сфера несвідомого, як форма психічного відбиття, в якій образ дійсності, ставлення суб'єкта до неї представлені у вигляді нерозподіленого цілого, де уся відбита реальність зливається із переживаннями суб'єкта [4, с. 58]. У сфері несвідомого, що складно пов'язана із колективною і індивідуальною свідомістю, з часів К.Юнга традиційно виділяють дві форми. По-перше, це надіндивідуальне надсвідоме у вигляді символо-формул або так званих архетипів колективно несвідомого, що засвоюються через дію механізмів ідентифікації і наслідування етнічних стереотипів поведінки без усвідомлення їх і контролю над ними. Це, як підкреслював Юнг, виявляється у специфічній схильності людей до розуміння певних речей без попереднього досвіду чи научування [5, с. 458]. В сучасній психології ці архетипи називають хвильовими генами, переносниками психологічних основ сприйняття дійсності, першоджерелом психіки і першоосновою культури менталітету особи і людських спільнот, «зв'язком усього з усім». По-друге, це неусвідомлювані збудники дій у вигляді мотивів, символічних форм і змістовних установок, що даються кожній особистості (індивідуальне несвідоме), охоплюють її нереалізовані потяги і активно діють на почуття, вчинки, афекти. Вони найчастіше виявляються у певних визначених схильностях людей, почутті гумору, обмовках, снах, забуваннях. Можна констатувати, що дослідники явищ ментального порядку традиційно виходять із визнання їх джерелом вияву усіх психічних особливостей кожної нації і її несвідомого, що викликані впливом певних факторів-об'єктів. Отже, першоосновою ментальної культури нації вважають прояви архетипу, що визначають "надперсональними чинниками соціальної еволюції" [6, с. 27], поєднаними із дією збудників-мотивів, науковий аналіз яких, на думку сучасних дослідників, становить сумарний метод дослідження менталітету нації в цілому, з праісторією та майбуттям цієї нації [7, с. 97].

У цьому контексті розвиток сучасного українства у пострадянський період стає особливо цікавим через неоднозначність впливу архетипів, суперечливий характер рішень, що приймаються у сфері національно-державного будівництва та психологічно ускладнений процес формування громадянської самосвідомості. Якщо будь-яка революція чи реформа завжди потребує зміни мислення, то український феномен потребує кардинальних змін вдвічі більше як через включення специфічних механізмів гальмування, пов'язаних із ментальними, психічними особливостями нашого народу, рівнем його правосвідомості, так і через певне пожвавлення, викликане процесами юридизації нашого буття, орієнтованими на повне забезпечення поступу за вимогами принципу верховенства права. При цьому важливо вказати на необхідність врахування не тільки сучасного розуміння правосвідомості з доволі складною тричленною структурою (емоційно - пізнавально - вольовою), але й важливість вивчення стадійності зростання колективної і індивідуальної свідомості, виявлення ролі і значення підсвідомого в процесі диференціації і інтеграції суспільства, його еволюції з усіма притаманними йому стресами і спробами подолання останніх на основі узвичаєних правил життя. Тому не зайве нагадати: науковцям сьогодні особливо необхідні плюралізм, свобода пошуку, що впливає на розвиток теорії і практики. З одного боку, мова йде про глибинне розуміння ментальності і правосвідомості, з іншого боку, про тісний взаємовплив правової культури українства і його національно-державного поступу.

Зазвичай мова йде про політико - правову культуру етнічних українців, культуру різних соціоутворень: «верхів» і «низів», еліти і маси, що, умовно створюючи єдину етнічну спільноту, все ж не складають повноцінне ціле через значне дистанціювання "всевладного" соціуму від свого політичного електорату. Та й традиційно в Україні вони ніколи (хіба тільки за винятком штучного єднання "соціалістичної нації" в добу заідеологізованих радянських часів) не розглядались такими. У своєму розвитку кожне з них проходить 4 ментальні рівні із тривалими і стійкими впливами різних факторів ( від етнічних і природно-географічних до політико-правових, соціально-економічних, культурно-духовних) та відповідними змінами на кожному рівні менталітету. Йдеться про їх еволюцію в ході:

1) психофізичної адаптації;
2) психологічного самовизначення;
3) виявів усіх видів соціально-психологічної активності,
4) формування ноопсихологічної стійкості соціоутворення [8, с. 6].

Отже, сучасні державотворчі процеси, обтяжені складностями перехідного періоду, не сприяють зближенню цих соціоутворень, відповідно рівень довіри народу до політичної еліти постійно знижується. Процес накопичення капіталу об'єктивно веде до посилення тенденцій монополізації не тільки у вирішенні фінансово-економічних питань, в протидії традиційним ринковим механізмам, але й у сферах політико-правового життя, що становить реальну небезпеку демократичним завоюванням незалежної України. Народ продовжує вичікувати, притримуючись історично складених в умовах тривалого бездержав'я традиційних постулатів "якось воно буде" і "аби не гірше", а його державницькі інтереси і національний запал стрімко падає до найнижчих позначок в останньому двадцятиріччі.

В цих умовах виключно важливо комплексно враховувати результати спостережень і винаходів вітчизняних науковців, які виділили такі загальні системоутворюючі ознаки ментальності українства, що включені в дію і посилюють процеси гальмування сучасного державотворення. Йдеться про такі риси менталітету українства: інтроверсивність вищих психічних функцій у сприйнятті дійсності (оберненість в себе) і замкненість у своїй групі; перевага чуттєво-емоційного над волею і інтелектом, нестача раціональної обмеженості; занижена самооцінка і кордоцентричність (м'якість і сердечність взаємин у малому гурті); анархічний індивідуалізм (як вияв інстинкту самопіднесення і недооцінки державно-правових засад із принципами відповідного підпорядкування); хазяйновитість (у власному осередку) і егалітаризм (як вияв утопічного всезагального зрівняльного принципу в організації основ суспільного життя і збочене розуміння історичної справедливості).

Постановка питань забезпечення високої політико-правової культури, підняття її на відповідний сучасним завданням державного будівництва рівень, зазвичай ставиться у поєднанні із вирішенням задач національно-патріотичного виховання. Вважається, що через осучаснення останніх досягається результативність і в усвідомленні важливості політико-правового виховання і в набутті рис політико-правового культури. Безумовно, осучаснити загальновідоме завдання національно-патріотичного виховання вкрай необхідно і вирішення стратегічно важливих і поточних моментів у цій царині може допомогти нашим пересічним громадянам в усвідомленні себе і свого оточення, в забезпеченні так необхідного розуміння сутності основних механізмів включення в це оточення, розуміння об'єктивних основ цілісності "Я"-"Ми" із виокремленням особливої значущості у всіх сучасних процесах державотворення права взагалі і принципу верховенства права зокрема. Адже визначена самодостатність сучасного українства може виступати лише як узагальнена уява про цей осучаснений і вписаний в правове поле зв'язок "Я"-"Ми", що має обов'язково досягти співзвучності із цивілізаційним прогресом ХХІ ст., долучення до якого для України значно обтяжено проблемами європейського вибору (так званого "психологічного окциденталізму"). При цьому необхідно постійно пам'ятати про важливість гнучкого урахування факторів внутрішнього і зовнішнього міжкультурного контакту з іншими національними спільнотами.

Для стратегічно окреслених параметрів зростання значення права в українському суспільстві важливо реально опертись на ті прояви ментальності, які вже сьогодні можуть дати нам позитивний підйом, реальну активізацію державотворчих процесів. Йдеться про ідеали гуманізму, здавна притаманні нашому хліборобському народу. Відзначимо, що відбувається певне осучаснення поняття гуманізму, його акцентування на забезпеченні прав і свобод людини і громадянина, орієнтації на вихованні особистості, привитті їй разом із почуттям високого суспільного обов'язку, законослухняності та патріотизму, ще одного з найважливіших, на думку автора, відчуттів - відчуття самодостатності і максимально повної самореалізації людини, її внутрішньої гармонії і ладу, її гідності в лоні права. Саме це відчуття респектує можливий стратегічний напрям розвитку українства у колі сучасної цивілізації, що пов'язаний із забезпеченням реальної дії принципу верховенства права, спробою визначити і співставити закономірності розвитку усього соціального і правового буття людських спільнот із власними можливостями [9, с. 23], виявити засоби регуляції власної поведінки, надійного захисту порядку, розв'язання конфліктів [10, с. 3], посилити гуманістичний підхід до розв'язання усіх проблем, що мають прямі чи опосередковані зв'язки із правом. У свою чергу, принципами гуманістичного підходу передбачений нерозривний зв'язок права із такою формою суспільної свідомості і видом суспільних відносин, як мораль, що завжди виступає значною цінністю людського буття і, на відміну від права, виконання усіх своїх вимог санкціонує лише формами духовного впливу (такими, як підтримка, схвалення, осуд). На жаль, традиції гуманістичного розуміння природи прав людини, що були закладені українськими просвітниками С.Оріховським, Ю.Дрогобичем, П.Русином ще на початку нової історії (11, с. 27, 173, 263), їх думки про забезпечення цих прав, поєднані із гарантуванням цілісності держави в народного добробуту, підйомом культури свого народу, залишаються досі нереалізованими.

Вітчизняна практика засвідчує, що у вирішенні завдань національно-державного значення, у вихованні високої правосвідомості українства гуманістичний підхід сьогодні важливо використовувати інтегрально з іншими підходами, зокрема позитивістським, з метою не лише визнання, але й реалізації і захисту прав і свобод, для забезпечення самодостатнього розвитку і життєдіяльності людини, суспільства, повноцінного функціонування держави. Це особливо актуально для України в умовах існуючого правового нігілізму, перемоги політичної доцільності над основними закономірностями становлення сучасної демократії і розвитку права. З іншого боку, це відхід від чисто нормативістських, застарілих підходів щодо розуміння права як необхідного засобу підтримання у суспільстві стану законності і забезпечення стабілізації до інтегрального підходу щодо розуміння права і сучасних параметрів правової культури. Останній сприятиме синтезуванню найбільш значущих, ефективних висновків сучасної науки, теоретичної думки із результатами експериментальних пошуків у державно-правовій сфері, корисній комунікації і введенню в обіг найновіших досягнень, які з'являються як на Заході, так і в Росії і які можуть бути позитивно-критично використані для вирішення наших власних завдань щодо активізації національно-державницьких процесів.

Неабиякий інтерес, зокрема, може викликати позиція відомих російських правників щодо підняття правосвідомості у контексті актуалізації сучасних висновків загальної теорії права (В.С.Нерсесянца, А.В.Полякова, А.И.Ковлера). Активізації наукового інтересу в Росії щодо проблем правосвідомості і ментальності сприяла нова хвиля досліджень у новій галузі психосоціології менталітета, що розпочалась на початку 90-х років, особливо після проведення «круглого столу» з проблем російської ментальності у редакції журналу «Вопросы философии» (Москва). В Україні існує реальна можливість приєднання наших вітчизняних дослідників до проведення паралельних з росіянами спостережень, наприклад, за змінами рис ментального порядку, зокрема правовими установленнями, під якими розуміють «стан готовності суб'єкта до певної правової активності у певній ситуації, а також сформовані сталі уявлення про те, як необхідно діяти у тій чи іншій ситуації» [17, с. 55]. Дослідження вченими такої готовності щодо правових дій, яка виявляється як у ланцюгу неусвідомлювальних установлень у найпростіших правових ситуаціях, так і у складних правових установленнях, що регулюють правові дії на основі ціннісних орієнтацій особи і певної правової ідеології, сьогодні набувають особливого значення для формування сучасної стратегії управління.

Як абсолютно справедливо вважають українські етносоціопсихологи, сучасні дослідники архетипів соціального життя О.Донченко і Ю.Романенко, історія кожної нації, як і історія людства «ще попереду і ... цю нову історію будуватимуть за абсолютно новими законами ...цілісного, синхронного, нероздвоєного і нелінійного світосприймання» [7, с. 11]. З цього приводу варто також навести думку російського вченого Б. Душкова, одного з фундаторів "архетипічної класифікації" ментального впливу і переваг. Він вважає, що розробка сучасної концепції правосвідомості, формування менталітету етносу, його правової ментальності, викликає значні труднощі об'єктивного характеру. Це пов'язано із складністю пізнавальної структури менталітету, що відбиває психічну реальність в єдиній цілісності, закономірності не тільки об'єктивних процесів розвитку особистості, але й розвитку нації (етносу) як органічного цілого, розвитку людства [4, с. 4]. Тут, безумовно, є широкий простір для подальших як самостійних, так і спільних досліджень науковців України і Росії. Не закриватись у своїх проблемах, а віднаходити можливості широкого наукового обміну.

Пошуки варто продовжити, використовуючи власний ментальний і соціальний досвід. Доволі показовим в цьому відношенні є приклад для багатонаціональних корпорацій замість старих схем благодійництва, приклад із запропонованою в Росії Схемою соціального контракту. Вона передає занепокоєність сучасним станом соціального середовища, руйнівними процесами, які ініційовані самою ж Російською державою [12, с. 40]. При усій розбіжності наших суспільств вже зараз можна констатувати багато спільного у бачені проблеми соціальної модернізації і найповнішого використання засобів права у цих процесах, у вихідних умовах розвитку (правовий нігілізм, пасивність соціальних низів, економічна слабкість національно орієнтованої буржуазії, протидія олігархів). Тут є і принципова різниця: в Росії робиться більший ухил до патерналізму, більш чітко визначається комплексна задача, предметніше триває процес концентрації наукових сил на основних напрямах майбутнього прориву. Пропоновану схему прагнуть спочатку відпрацювати у великих кампаніях і запропонувати програму всеросійського підняття на умовах соціального контракту спільнот.

В українському середовищі, якому традиційно притаманна нечіткість у визначенні основного політичного курсу, й досі відсутні узагальнюючі висновки, комплексні програми щодо покращення нашого соціуму, в яких би розроблялись заходи щодо підняття якості життя, досягнення партнерської єдності, забезпечення ефективного правового захисту від подальшої тінізації, корупції. Але для України, як відзначають сучасні соціопсихологи, перспектива розриву із негативами візантинізму "через її непоглинену індивідну рефлексивність набагато більше, ніж для Росії" [6, с. 261, 333]. Центральною ідеологією для України в подальшому поступі, на думку цих авторів, має бути ідеологія співдружності малих груп і організацій. Вітчизняна практика із доволі широко розповсюдженою в верхах практикою корпоративізму і кумівства засвідчує, що ця ідеологія не спрацьовує "в низах", що народ ще не включений в процес організації співдружності. Потребується ідеологія органічної цілісності і єднання народу. Йдеться про структурування нового суспільства з більш прозорими причинно-наслідковими зв'язками, вищим типом управління і самоуправління, з відповідним потребам соціуму рівнем правосвідомості, подоланням правового нігілізму та його першопричини - всевладдя влади, високим рівнем усвідомлення правової дійсності, проведення кардинальних змін у контексті підвищення нашого загального рівня психологічної цивілізованості,без якої наше подальше державотворення може перетворитись у віртуальну реальність.

Започаткування в Україні процесів загального усвідомлення важливості об'єднання і інтеграції, загальнонаціональної консолідації пов'язано із формування і нового права, яке б довела, що у право треба вірити, інакше воно не буде працювати. Включати не тільки розум, але й почуття, інтуїцію, віру, що потребує повної суспільної свідомості. Як не згадати тут два виступи на відомих львівських судових процесах у 1936 році після терористичних акцій між адміністрацією Пілсудського і членами УВО-ОУН адвоката В. Старосольського і його підзахисного Я.Стецька, в яких йшлося про те, що право взагалі існує тільки тоді, коли його психологічно і морально визнають члени суспільства. "Істотним моментом права є те, що його признає дана суспільність. Примус і фізична сила не є суттєвим моментом права" [13, Т.2, с. 61]. Подальше наукове дослідження феномену ментальності має сприяти появі такого права, визріванню єдиного праворозуміння, яке є єдиною гарантією нашого стабільного руху у майбутнє, сучасному розумінню проблеми доволі складного і суперечливого ментально-психологічного розвитку, підготовці процесів консолідації нашого дисперсного суспільства. Вона, з одного боку, має сприяти підготовці еліти до стану здатності враховувати внутрішню складну онтологічну природу етносів і суспільства в цілому, зокрема, враховуючи наявність у колективному несвідомому українства тоталітарного і авторитарного архетипів та їх похідних, особливостей суспільної і індивідуальної свідомості, здібностей і духовної зрілості народу. З іншого, воно має сприяти підняттю психологічної і політико-правової культури нації, усього політичного електорату, який під дією факторів соціоетнічності буде постійно виявляти різні рівні психофізичної адаптації, психологічного самовизначення, демонструючи так само різні рівні соціально-психологічної активності і ноопсихологічної стійкості.

Отже, включення до широкого кола актуальних питань глибокого наукового дослідження загальних проблем ментального порядку, що є сукупністю складних поведінкових реакцій, записаних у матеріальних основах психіки, обумовлені об'єктивними потребами розвитку суспільства і стають визначальним фактором сучасного і майбутнього розвитку. Вирішення цих проблем буде сприяти формуванню вищого типу національної цілісності, для якої буде характерний тісний взаємозв'язок законів природи із законами мислення, дія закономірностей політичного, соціально-економічного та культурно-духовного розвитку соціуму, комплексне використання нових зокрема міжгалузевих досягнень науки.

Це тим більше важливо, щоб в умовах сучасного розвитку для вітчизняного державо- і правотворення все більш характерною ставала позиція, в основі якої закладена впевненість, що у наступних демократичних процедурах і нормативно-правових актах будуть вочевидь передбачатись настрої, почуття, інтелектуальні досягнення нашого народу.



1. Історія європейської ментальності (Ред.П.Дінцельбахера). - Л.: Літопис, 2004. - 720 с.

2. Грушевський М. На порозі нової України. - Л., 1992; Кульчицький О. Світовідчування українців. Українська душа. - К., 1992; Липинський В. Листи до братів-хліборобів. - К.: Філадельфія, 1995; Лисяк-Рудницький І. Між історією і політикою. - Мюнхен, 1973; Маланюк Є. Малоросійство // Книга спостережень. - К., 1995; Онищенко І. Етно- і націогенез в Україні: Четверта хвиля, 1997; Шлемкевич М. Загублена українська людина. - К.:Фенікс, 1992; Юрій М.Ф. Етногенез та менталітет українського народу. - Чернівці, 2002; Янів В. Нариси до історії української етнопсихології. - К.: Знання, 2006. - 341 с.

3. Донченко О., Романенко Ю. Архетипи соціального життя і політика. (Глибинні регулятори психологічного повсякдення). - К.: Либідь, 2001. - 334 с.; Фурман А. Психокультура української ментальності. - Тернопіль: Економічна думка, 2002. - 132 с.; Стражний О. Український менталітет: Ілюзії. Міфи. Реальність. - К.: Книга, 2009. - 368 с.

4. Философский энциклопедический словарь. - М., 1989. - С. 57-58.

5. Юнг К. Психологические типы. - М.: Наука, 1996. - 560 с.

6. Донченко О., Романенко Ю. Названа праця. - К., 2001. - 334 с.

7. Кримський С. Б. Архетипи української культури // Феномен української культури. - К., 1996. - 389 с.

8. Душков Б. А. Психосоциология менталитета и нооменталитета. - Екатеринбург: Деловая книга, 2002. - 448 с.

9. Ковлер А. И. Антропология права. - М.: НОРМА-ИНФРА, 2002. - 480 с.

10. Нерсесянц В. С. Предисловие к книге Н. Рулана. Юридическая антропология. - М.: Бн, 1999. - С. 3-7.

11. Українські гуманісти епохи Відродження. Антологія. - Ч.1. - К., 1995. - 369 с.

12. Шавишвили Д. Ф. Социальное государство и гарантии прав и свобод граждан в социальной сфере // Народонаселение. - 2007. - № 1. - С. 35-46.

13. Старосольський В. Держава і політичне право. У 2-х т. - Мюнхен, 1949.