Православна психотерапія являє собою сукупність форм і підходів до лікування душі, в основі яких лежить світосприйняття, що базується на православній вірі, духовному, аскетичному і літургічному досвіді Православної Церкви.
Православну психотерапію виділяють у самостійний напрям духовноорієнтованих практик. Ця самостійність визначається релігійно-конфесійною тональністью, бо в її основі лежать практичні й теоретичні знання православної антропології. Православна психотерапія займає достойне місце серед різноманітних психотерапевтичних теоретико-методологічних підходів, оскільки вони повязані з розумінням природи людини та її призначення. Специфіка цього напряму психотерапії полягає у вирішенні проблем людини виходячи з наступних аспектів: медичного, соціального та сотеріологічного.
Предметом цього дослідження є православна психотерапія як духовна та психологічна практика.
Під час вивчення теологічних і психологічних матеріалів, що розкривають зміст цього терапевтичного напряму, було сформульовано актуальність роботи - вивчення досвіду православної духовності, що застосовується при лікуванні та психологічній підтримці людей.
Наукова новизна цієї тематики полягає в тому, що православна психотерапія посідає особливе місце серед різноманітних психотерапевтичних і теоретико-методологічних підходів, оскільки вони пов'язані з розумінням природи людини та її призначенням на сучасному українському просторі.
Мета роботи - вивчити механізми впливу на людину з позицій православної психотерапії.
У ході роботи вирішувались такі завдання:
- вивчення використання релігійного досвіду не загалом у його соціально-психологічному розумінні, а тільки конкретного досвіду православної духовності;
- дослідження поєднання психологічної і духовної терапевтичної дії;
- розкриття змісту основних духовно-психологічних впливів.
З перших століть християнства пізнавався склад людини як образ і подоба Божа, психічний механізм сил, які діють у ньому, формувалося вчення про людину, що базувалося більше на вивченні внутрішнього світу душі, ніж на богословській діалектиці й античній філософії. Надалі накопичувався позитивний досвід. Наука нового часу пройшла крізь психологічні й антропологічні знання, що були досягнуті послідовниками Христа-Спасителя. Ознака конфесіональності (церковності) виражає позицію людини та ситуацію при наданні і прийнятті психотерапевтичної допомоги, на відміну від будь-якого методологічного визначення. Православна психотерапія у своїй основі близька до особистісноорієнтованої психотерапії - вона орієнтована на бачення людини, що створена за образом Божим. У розумінні особистості християнство дало найбільш повне розкриття закладеного в людині неповторного начала. Умовно кажучи, православна психотерапія є іпостасноорієн¬то-ва¬ною, розуміння людини як особистості невід'ємне від бо-гословської антропології розумінням духа, душі та тіла. Особистість, або людська іпостась містить у собі різнорівневі складові: зовнішні, внутрішні, плотські, душевні, духовні...
Своєрідність православної психотерапії полягає в тому, що вона складається з двох форм: суто церковної та науково-прак-тичної. У першому випадку це констатація факту психо¬тера¬пев-тичного впливу практики церковної опіки душею, таїнств, обрядів і дисципліни, що були встановлені з апостольських часів та розвивались протягом усієї церковної історії. У другому випадку всі види допомоги (консультування, діагностика і т.д.) здійснюються професійними лікарями та психологами в діапа-зоні психотерапевтичних і загальномедичних заходів, при цьому вони не підміняють собою благородні діяння церковних таїнств та обрядів, але їх методико-наукова база акумулює глибинні знання як богословських, так і природничих наук. Обидві форми є здійсненням Місії Церкви у світі. Можна сказати, що право-славна психотерапія містить елементи музикотерапії, бібліоте¬ра-пії, психотерапевтичний ефект зображень, ритму, співу. Право-слав¬на психотерапія допомагає людині усвідомити механізми роз¬ладів або хвороб через активізацію значних емоційних пере-жи¬вань, шляхом пробудження резервних можливостей. У сучас-ній практиці психотерапії такий підхід реалізується у методі духовноорієнтованої психотерапії у формі зцілюючого зароку. Принциповою умовою православної психотерапії є те, що вона реалізується шляхом впливу на пацієнта словом не просто лікаря-психотерапевта, а словом лікаря-психотерапевта право-слав¬но¬го. У цьому аспекті особистість психотерапевта відіграє знач¬ну роль, а методи, що застосовуються для роботи з пацієн-том, повинні відповідати конкретному завданню. При цьому самі методи застосовуються в інтерпретації православного психоте¬ра¬певта, тобто на основі даних православної антропології, аскетики й у межах догматичної та канонічної допустимості. Ще однією характерною рисою православного психотерапевта є віддаленість від антропоцентричного гуманізму, в основі якого лежить самодостатність людини, що активує гріховну самість, що відтісняє образ Божий у людині. Це обумовлюється право¬славною вірою лікаря, психолога, психотерапевта. Відмінними рисами православної психотерапії є християнське милосердя, любов до людини і до Христа у поєднанні з умінням користуватися медичними та психотерапевтичними знаннями.
Розкриваючи зміст православної психотерапії, необхідно висвітлити такі завдання:
1) сказати про те, що таке душа і яким чином вона зцілюється;
2) пояснити зв'язок між образом Божим, душею, розумом, серцем і думкою;
3) показати, як зцілюються розум, серце й думки.
Ці питання являються найбільш важливими для розуміння внутрішнього очищення та лікування душі. Слово "душа" (ψυλή) " належить до найбільш складних як у Біблії, так і в християнській літературі. Воно має багато значень: використовується у сенсі «життя», для визначення духовної частини нашої особистості, для означення всієї людини. Важливою обставиною є і те, що тіло не може існувати без душі, як і душа без тіла. Створюючи Тіло, Бог водночас створює і душу. Основний висновк з приводу зв'язку між тілом і душею полягає в тому, що душа знаходиться в усьому тілі, і немає такої частини людського тіла, в якій відсутня душа; серце - це головна розумна скарбниця душі, там знаходиться її центр. Отже, виходячи з позицій православної психотерапії можна сказати, що коли людина хворіє тілом, то вона хворіє і душею. Подібна концепція дістала у сучасній психології назву психосоматичної. В основі всіх розладів і хвороб людини лежать її власні думки, слова та дії. За словами Григорія Синаїта, «тело создано нетленным, каковым и воскреснет, душа же - бесстрастною, между телом и душою существует их сочетание и взаимное влияние». Завдання Православної Церкви полягають у лікуванні, зціленні мертвої від гріха душі. Всі таїнства і все аскетичне життя Церкви слугують цьому зціленню. Той, хто не усвідомлює цього, не може відчути православну атмосферу. Святі отці описують способи зцілення душі. Основна ідея полягає в тому, що очищення душі відбувається тоді, коли вона відвертається від низьких предметів і тягнеться до кращого за допомогою любові. Зцілення душі, оживлення мертвого розуму, очищення нечистого серця досягаються не за допомогою порад і ліків, а через стримання, любов, молитву. Саме тому православні передання мають величезне значення для нашого часу. Сучасна людина, що постійно перебуває під дією численних стресових впливів, прагне досягти фальшивих ідеалів, відвертається сама від себе. Вона втрачає зв'язок зі своєю душею, перестає звертатись до внутрішнього світу. Внаслідок цього відбувається духовне падіння особистості, що неминуче призводить до різноманітних проблем психологічного характеру. Православна психотерапія допомагає звільнити людину і зцілити її від пригніченості й тривоги, цих наслідків душевної смерті. Православні психотерапевти користуються так званим методом звернення розуму на серце. Коли людина усвідомлює причину своїх проблем (гріховну поведінку), проробляє її (шляхом молитви, добрих діянь), відновлюється контакт між серцем і розумом. Як правило, свідченням такого союзу є сльози та відчуття божественної любові. Без боротьби з пристрастями душа не здобуває нічого спасенного, не досягає зцілення. Це безперервний труд власного переутворення, аутотрансформації, що відбувається у процесі спілкування з православним терапевтом. Цей процес не є містичним. Православна психотерапія покликана подолати методологічну недоговореність. У своїй діяльності православний психотерапевт бореться з пристрастями людини, роз'яснює сутність тих наслідків, до яких призводять та чи інша поведінка людини, її дії, думки. З позицій православної психотерапії серце, в якому вирують пристрасті, не здатне до любові.

Апостол Павло дає такі повчання:
"Итак, умертвите земные члены ваши: блуд, нечистоту, страсть, злую похоть и любостяжание, которое есть идолослужение... А теперь вы отложите все: гнев, ярость, злобу, злоречие, сквернословие уст ваших; не говорите лжи друг другу, совлекшись ветхого человека с делами его и облекшись в нового, который обновляется в познании по образу Создавшего его"
(Кол. 3:5-10).

Метою православної психотерапії є не тільки формування хорошої людини, корисної для суспільства, але й те, щоб зробити людей комунікабельними, відкритими досвіду. Святим відомо, що деякі люди бажають позбавитися пристрастей, оскільки вони приносять їм великі страждання. Але це не є єдиною метою православної психотерапії. Головною метою залишається спілкування з Богом та служіння йому. У тих людей, що звертаються до церкви, різний вік і стан. Деякі з них дотримуються слова Божого зі страху потрапили у пекло, дістати муки, інші - з любові до Христа. Основи православної психотерапії лежать у синергії людини та Бога і підкоряються таким принципам:
- тільки люди Христові, які живуть у Христі, звільнюються від плоті та плотських утіх, що є складовими гріховного світу;
- коли людина має благодать Триєдиного Бога, вона досягає внутрішнього зцілення. Однак, окрім сили Христа, яка відіграє важливу роль у зціленні людини, потрібна і співучасть людської волі. Якщо ж такої участі не буде, то для людини практично неможливо буде подолати пристрасті. Які конкретні завдання виконуються в ході православної психотерапії? Насамперед необхідним є самопізнання. Для людини дуже важливо знати власний духовний стан. Пізнання власних пристрастей тісним чином пов'язано з покаянням і сповіддю, тим паче що саме усвідомлення цих гріхів та відчуття душевних недуг є першим кроком до покаяння. Зовнішній прояв покаяння - це сповідь свого вчинку. Йдеться саме про таїнство сповіді. Цінність сповіді підтверджують і сучасні психологи. Дуже важливим є факт, що людина відкривається, а не закривається в собі. Мовою Церкви ми кажемо, що коли людина вміє відкритися для Бога з допомогою представника духовенства, то може уникнути душевних хвороб. Людина відчуває значення сповіді на ділі, оскільки існування гріха пригнічує її і тілесно. У психологічній науці це називається психосоматикою. Однак особливістю сповіді є те, що вона повинна бути правильною.
Святі отці у своїх аскетичних ученнях описують ту послідовність, у якій слід боротися з пристрастями, основними з яких є сластолюбство, сріблолюбство і славолюбство, що відповідають трьом частинам душі. Оскільки основних пристрастей три, то і способів боротьби з ними також три: ввідний, середній та досконалий. Це потребує великих учинків, бо як людині нелегко переробити саму себе, очиститись від пристрастей і наповнитися благодійністю. Очищення людини - це і заперечення старого, і здобуття нового. Коли людина підкоряє тіло душі, а душу - Богу, в ній породжуються тілесні душевні доброчинності. У людині, що збилася зі шляху, тіло отримує своє з матеріального світу, а душа від тіла. При зціленні необхідним є позбавлення цього стану. На шляху до перетворення людині необхідні такі добрі дії: прагнення до переживання любові, молитва, піст.
Отже, православний психотерапевт здійснює позитивний психологічний вплив на людину, що звертається до суспільного та духовного досвіду. Цей вид терапії активно поширюється на сучасному українському просторі, але, з іншого боку, потребує підготовки фахівців, оскільки представник церкви, працюючи з позицій православної психотерапії, повинен мати й академічні знання психології. Така підготовка допоможе розширити розуміння психології як науки й застосовувати знання на практиці.
Слід зазначити, що церква виконує не тільки віронавчальні функції. За допомогою психологічного впливу церква реалізує і такі функції, як оздоровлення, соціальну організацію. Під час служіння створюється позитивна атмосфера, що супроводжується співом, запахом ладану, спільною молитвою. Люди перебувають у позитивних психологічних станах, що подібно до групової психотерапії. Церква покладає на себе широкий спектр роботи з сім'єю, молоддю, індивідуальне психологічне консультування, організовує різноманітні форми виховної роботи з уразливими групами населення. Але найголовнішим є те, що Православна Церква сприяє гармонізації суспільства в цілому, допомагає людині в пошуку сенсу життя.

Література
1. Ващенко Г. Виховний ідеал. - Полтава: Молодь, 2002.
2. Ващенко Г. Мораль християнська // Освіта. - 1998. - № 53.
3. Вознюк А. П. Християнське виховання молоді // Просвіта. - 2003. - №4. - С. 19-22.
4. Громадська думка про релігію і церкву в Україні (соціологічні дослідження Центру ім. О. Разумкова) // Національна безпека і оборона. - 2004. - № 3(51). - С. 30-40.
5. Єленський В. Релігійне навчання й виховання в законодавствах та освітніх системах західноєвропейських країн // Людина і світ. - 2001. - №11-12. - С. 32-36.
6. Затворник Феофан Святитель. Что есть духовная жизнь и как на нее настроиться? - М.: Из-во Московской Православной епархии, 2003.
7. Майко Л. Виховання дітей у Православ'ї: психологічний аспект // Дошкільне виховання. - 2004. - № 9. - С. 3-4.
8. Понкин И. В. Правовые основы светскости государства и образования. - М.: Про-Пресс, 2003.
9. Резолюція II З'їзду Всеукраїнського православного пе¬да-гогічного Товариства // Віра і культура. - 2006. - №33. - С. 7-8.
10. Релігійна освіта і виховання в Україні // Віра і культура. - 2005. - №29. - С. 8-10.
11. Релігійне навчання і виховання дітей і молоді в Україні: позиції громадян. Інформаційно-аналітичні матеріали до круглого столу "Релігійна освіта і виховання в Україні: проблеми і шляхи розв'язання". - К.: Український центр економічних і політичних досліджень, 2005.
12. Уледов А. К. Духовная жизнь общества. - М.: Просвещение, 1980.