Музична культура Закарпаття бере свої витоки ще в глибокому минулому. Насамперед становлення культури Закарпаття було пов'язане з народною творчістю, музичним фольклором. Під його впливом зростала і розвивалася професійна музика. Осмислення її специфіки - важлива умова створення об'єктивної картини розвитку культури краю взагалі.

Пожвавлення культурного життя на Закарпатті з другої половини ХХ ст. не могло не дати якісних мистецьких результатів. Так виникло зацікавлення історією шляхів становлення музичного мистецтва на Закарпатті у період др.половини XX-поч.XXI ст.

На сьогодні вже є чимало публікацій, документальних матеріалів, присвячених розвитку музичного мистецтва краю. Зокрема, заслуговують на увагу праці Г.Конькової, Л.Мокану, І.Хланти, В.Пагирі, Т.Росул, Я.Рак, Н.Піцур та інших дослідників в історико-культурному процесі.

Завданням даної роботи: висвітлити основні віхи історико-культурного розвитку Закарпаття та формування музичного мистецтва у період др.половини XX-поч.XXI ст.

Після здобуття Україною державної незалежності в 1991р. розпочався якісно новий етап у вітчизняному історико-культурному розвитку, розширилася тематика досліджень. Зокрема, почали досліджуватися теми з історії культури і мистецтва та їхнього впливу на життя населення різних регіонів у контексті певних історичних епох. Історія Закарпаття є складовою частиною історїї України. Вона має цілий ряд особливостей, які в свою чергу позначилися на соціальному, економічному, політичному, духовному та етнокультурному розвитку краю.

У цьому сенсі значний теоретичний та практичний інтерес становить вивчення культурно-мистецького життя Закарпаття у період др.половини XX-поч.XXI ст.

Закарпаття належить до кола народів і держав Дунайсько-Карпатсько-Центральноєвропейського регіону. Закарпатська область розташована на південному заході України. На заході вона межує зі Словаччиною, на північному заході - з Польщею, а на півдні - з Угорщиною та Румунією. Область підтримує і розвиває добросусідські відносини та культурне співробітництво з цими країнами.

Закарпаття - край, який здавна має свою історію, багату поліетнічну культуру, відзначається глибокими професійними традиціями у різних сферах, славиться співочими талантами та численними мистецькими колективами. Закарпатцям на всьому проміжку простеженої історії культури не були притаманні ні крайній містицизм, ні патологічні поривання і фантазії. З упевненістю можна сказати, що на Закарпатті не існує суттєвих протиріч у галузі культури, традицій і менталітету серед населення, яке традиційно проживає на цій території, хоча кожна етнічна група зберегла свої рельєфно виражені культурні традиції. Це багатонаціональний край, який вирізняється з-поміж інших регіонів України своїм національним розмаїттям. Упродовж віків тут живуть українці, росіяни, угорці, німці, румуни, чехи, словаки, цигани, євреї - представники більше семидесяти національностей та різних релігійних конфесій.

Отже, значення різних етнічних груп і їхніх культур на Закарпатті велике, оскільки саме їхня мозаїка складає унікальність як регіону, так і всієї України. І Закарпаття є одним з регіонів нашої держави, який демонструє приклади європейських норм співіснування націй, мов, культур і цивілізацій.

Розглядаючи культурно-мистецький розвиток Закарпаття у контексті історичних подій, слід відзначити його специфічні особливості, які полягають у тому, що внаслідок існуючих політичних обставин, закарпатці у своєму культурному розвитку залежали від умов, що склалися у зв'язку з їх приналежністю до тієї чи іншої держави. Тому Закарпаття, перебуваючи у складі різних держав, в різні часи мало такі назви: Marchia Ruthenorum, Felsх Magyarorszаg, Eszakkeleti felvidek, Kаrpаtorszаg, Kаrpаrtalja, Ruszinszko, Karpatenland, Karpatenrussland, Ruthenien, Karpatho-Ukraine, Ruska Krajna, Podkarpatsko, Rusinsko, Podkarpatskа Rus, Karpatorusko, Karpatsky kraj, Podkarpatskа zem, Podkarpatsky kraj, Podkarpatska Ukrajina, Потисська Русь, Руська Крайна, Подкарпатье, Подкарпатска Русь, Земля Подкарпатская, Карпатороссія, Карпатська Русь, Русь Окрайна, Русская Земля, Подкарпатский край, Русский край, Підкарпаття, Закарпаття, Карпатська Україна, Закарпатська область [15, с. 5]. З 1946 року цей край увійшов до складу УРСР.

Минуле Закарпаття нерозривно пов'язане зі східними слов'янами. Археологічні джерела засвідчують, що вже в стародавні часи його населення мало високу матеріальну і духовну культуру, генетично спільну з культурою племен Придніпров'я, Подністров'я, Лісостепу, Волині і Прикарпаття, де в І тисячолітті н.е. відбувся інтенсивний процес формування східного слов'янства.

Важливою подією в історії Закарпаття було входження його в ІХ-ХІ ст. до активної сфери впливу потужної східнослов'янської держави - Київської Русі, яка на той час набула високого рівня матеріального і культурного розвитку. А зв'язки з сусідніми державами - Великою Моравією, Болгарією, Візантією відіграли велику роль у становленні та розвитку суспільно-політичного та культурного життя краю.

Одну із важливих ділянок української історичної науки становить дослідження історії Закарпатської України (Угорської Руси). Вивчення її започатковане працею Іоаникія Базиловича, написаною латинською мовою без критичного аналізу подій. І.Базилович (1742-1821) батько історії Закарпаття, або як його прийнято називати ще „Геродот" Закарпаття, народився недалеко від Ужгорода в с.Главищі, тепер Словаччина. Навчався в Ужгороді та Кошицях. Протягом тривалого часу (1782-1821) був протоігуменом монастиря на чернечій горі біля Мукачева.

Вже в першій історичній праці „Brevis notitia fundationis Theodori Koriathovits, olim ducis de Munkacs, pro reliqiosis ruthenis in monte csernek ad Munkacs ..." („Коротка відомість (нарис) про заснування Федора Корятовича, колишнього вождя Мукачева..."), надрукованій у Кошицях (1799, 1805), дослідник зібрав королівські грамоти, папські булли, різні листи, сьогодні вже рідкісні, деякі вже зникли або й зовсім недоступні               [17, с. 101].

Із праці І.Базиловича бачимо, що значний вплив на усвідомлення закарпатськими русинами своєї етнічної приналежності, а в подальшому і на формування їх національної свідомості, справила діяльність святих рівноапостольських слов'янських просвітителів братів Кирила і Мефодія, результатом якої було впровадження на історичному Закарпатті православного християнства. Сьогодні дослідники дійшли думки, що це відбулося у 863 р. Вивчення цієї знаменної події у духовному житті закарпатців надалі стала предметом спеціального дослідження у працях багатьох істориків (М.Балудянський. О.Петоров, І.Кондратович, о.Стапан Пап). Посилена увага до цієї події пояснюється тим, що Церква в період феодалізму була важливим суспільним інститутом. І.Базилович дав однозначну відповідь і на питання про автохтонність закарпатських русинів, ствердивши, що „русини разом з болгарами і сербами жили на території Паннонії ще до приходу угорських племен" [6, с. 161].

Відірване з кінця ХI ст. від основного кореня - східного слов'янства, Закарпаття до середини ХХ ст. входило до складу Угорського королівства, Австрійської Габсбурзької монархії, Австро-Угорської імперії, Чехословацької республіки, Гортистської Угорщини, але, зберігаючи етноніми „Русь", „русини", ніколи не втрачало своєї слов'янської сутності та економічних і культурних зв'язків з народами по той бік Карпат. В кордонах Угорщини Закарпаття ніколи не виконувало роль суцільної адміністративної одиниці [4, с. 53].

Майже тисячолітнє перебування Закарпаття під угорським пануванням негативно позначилось на всіх аспектах життя краю, в т. ч. і культурному.

Реґіон має багату історичну спадщину та культурно-мистецькі традиції. Тут народилися відомі діячі науки і культури. Зокрема, - перший ректор Петербурзького університету - закарпатський вчений Михайло Балудянський (1769-1845 рр.) [8, с. 102], директор Ніжинського ліцею Іван Орлай (1770-1829 рр.), наставник і вихователь М.Гоголя, відомий російський письменник Нестор Кукольник (1809-1868 рр.), визначний духовний і культурний діяч, будитель Олександр Духнович (1803-1865 рр.) та інші видатні постаті. Цікавим фактом є те, що І.Орлай, уроженець с. Давидково Мукачівського району, довгий час працював у Росії і був видавцем першого у Росії журналу „Всеобщий журнал врачебной науки" [13, с. 161].

Треба відмітити, що інтерес до історії Закарпаття завжди був неабияким. Минуле та сучасне краю, його майбутнє завжди цікавили не лише населення Закарпаття, а й широку громадскість України, Угорщини, Чехії, Словаччини, Румунії. Це й природньо, оскільки історичні долі сусідніх країн завжди перепліталися, і через їх історію розкриваються окремі сторінки історії Закарпаття. У числі цих держав велике зацікавлення проявляля і Росія.

Надзвичайно цікаві факти наводить Д.Данилюк - доктор історичних наук, професор. На підставі свідчень історичних документів, секретар Катерини II В.С.Попов надав уряду доповідну записку, в якій доводив споконвічне право Росії на володіння цим краєм і наголошував, що настав час відновити свою владу над ним. В.Попов переконував уряд, що русини Закарпаття - „отпадшие чада свои". Далі автор описує шляхи переходу на Закарпаття, і дивує глибока його обізнаність з географією краю, точність у назвах міст і сіл у напрямках до Ужгорода і Мукачева. І це у другій половині XVIII ст.!

Практичне ознайомлення з краєм російські славісти розпочали вже з 20-х років XIX ст. Здійснюючи подорож на слов'янських землях Австрійської імперії, вони зверталися до історії краю, досліджуючи час його заселення русинами, їх мову і етнічну приналежність. У своїх етнографічних і діалектологічних дослідженнях вони робили висновок про спільність етнічного походження закарпатських русинів із східними слов'янами. В 1842 р. Закарпаття відвідав І.Срезневський. Зустрівшись в Ужгороді з М.Лучкаєм, назвав його „справжнім хохлом" (українцем), а всі закарпатські русини для нього „родные братья наши, однокровные с нами потомки древней Руси" [7, с. 19].

Увага російських славістів до Закарпаття особливо зросла в кінці XIX-на поч. XXст. Їі загострив В.Ламанський, який в 1888 р. дорікнув науковій громадськості у відсутності зацікавленням „к этой Руси" [7, с. 20]. Російський учений П.Сорокін (1889-1968 рр.) після еміграції у 1922 р. займав провідне місце в західній соціології. (Першим його притулком стало м.Ужгород). Помітний слід залишили на Закарпатті росіяни Воронцови, Манохіни, Романови" [13, с. 88].

Відомий російський вчений, дослідник та пропагандист Ф.Ф.Арістов (1888-1932 рр.) все своє життя присвятив зібранню колекції „Карпато-русских писателей" в Москві, яка налічує близько 100 000 екземплярів вивчення та видання спадщини О.В.Духновича. Ця титанічна праця вражає глибиною наукового аналізу, змістом та об'єктивністю поглядів автора колекції" [1].

Історія Угорської Русі, зокрема історія Закарпаття, привертала до себе увагу дослідників різних країн. Праці вчених добре відомі не тільки вузькому колу спеціалістів, але й широкому загалу читачів. Проте мало хто знає із фахівців, що історією Закарпаття цікавився непрофесійний історик, - видатний російський і український вчений у галузі природничих наук, автор близько 500 наукових праць з геохімії, кристалографії, біології, гідрології, ґрунтознавства і т.д. - Володимир Іванович Вернадський (1863-1945). В архіві Російської Академії наук у Москві закарпатськими науковцями виявлено рукопис статті В.Вернадського „Угорская Русь с 1848 г.". Там же зберігаються „Заметки, выписки и библиография об Угорской Руси и угрорусах", над якими, як свідчать помітки, вчений працював у 1880-1889 рр.

Це солідна джерельна база, якщо врахувати, що більш-менш повна бібліографія з історії Угорської Русі др.пол. XIX ст. з'явилася тільки на початку нашого століття (Див. Францев В. Обзор важнейших изучений Угорской Руси. - Русский филологический вестник. - Варшава, 1901. - №1-2; Перфецкий Е. Обзор угрорусской историографии. - Пг., 1914). Значне місце у статті приділено характеристиці діяльності на Закарпатті О.Духновича, О.Павловича, І.Раковського, які боролися за відродження духовного життя в краї [10, с. 74].

При загально зростаючому інтересі до історії Закарпаття не могли стояти осторонь і українські дослідники. Не маючи можливості працювати в архівах, вони здійснювали подорожі по краю, щоб особисто ознайомитись з етнографією, мовою, станом освіти і культури закарпатських русинів, їх соціально-економічним, політичним та культурним становищем в складі Угорщини.

Першим з українських вчених таку подорож здійснив Яків Головацький - активний член „Руської трійці" у Львові. Він вступив на закарпатську землю зі Сходу. Побував у Бичкові, Тячеві, Хусті, Ужгороді і Мукачеві. Знайомлячись з життям місцевих жителів, Я.Головацький був приємно вражений їх високим рівнем культури, корені якої сягали слов'янської давнини. Загальні враження від побаченого він виклав в описі зустрічі з М.Лучкаєм, який „твердить, що русини є першими мешканцями цих сторін".

Ця оцінка наукового життя цілком співпадає з тією, яку дав і І.Срезнєвський у 1852 р. своїй праці „Русь Угорская": „...многоє написано, но за неимением средств ничто почти не напечатано" (Срезневський И.И. Русь Угорская // Вестник императорского географического общества. - С.Пб., 1852 - Т.1, отдел 2.). Він відзначив наявність значної кількості шкіл, але в них „лучи просвещения пропускались в головы любознательных Русинов сквозь язык латинский. К нему старались их приучать, заставляли на нем говорить и писать..." [7, с. 21].

Значний внесок у дослідження історії Закарпаття зробив Юліан Целевич (1843-1895 рр.) - відомий історик, етнограф, педагог. Ю.Целевич прагнув висвітлити своє бачення історії Закарпаття і донести його до широкої громадскості. Результатом цього стала розвідка „Дещо за поселення угорської України Русинами и за унию церкви православної угорських Русинів з Римом", яку історик опублікував у львівській газеті „Правда" в 1868 р.

В праці Ю.Целевич використав багато опублікованих праць, зокрема дослідження Германа Бідермана „Угорські Русини, їх територія, заняття і їх історія". Окрім того, автор послуговувся розвідкою Йозефа Фідлера, а також робив посилання на працю Йосифа Шафарика „Слов'янські старожитності" („Slavische Alterhumer"). Ю.Целевич висуває теорію автохтонності українського населення Закарпаття, яке осіло на цій території з VІ ст. нашої ери і проживало там під різними назвами перед приходами угорців [11].

Загальноукраїнський інтерес до історії Закарпаття особливо зріс у 70-х роках XIX ст. Ряд вчених, громадсько-політичних діячів почали відвідувати Закарпаття, щоб безпосередньо ознайомитися з становищем народу, з умовами його життя і праці. У 1874 р. в Києві була видана брошура В.Терлецького „Угорская Русь и возрождения сознания народности". Не міг, звичайно, стояти осторонь його долі і М.Драгоманов - відомий український історик, публіцист, філософ, літературний критик. З метою глибшого вивчення економічного і політичного становища закарпатських русинів він здійснив дві подорожі по краю - в 1875 і 1876 рр. Свої враження від побаченого вчений виклав у статті „Австро-угорські спомини". У своїх спогадах М.Драгоманов описав загальну картину побаченого на Закарпатті.

Духовні надбання закарпатців згодом зацікавили професора з далекого С.-Петербурга - О.Петрова. Голос вченого був почутий в Україні, - після нього Закарпаття відвідав І.Петрушевич. Упродовж 1895-1903 рр. шість подорожей на Закарпаття здійснив В.Гнатюк. Він зібрав і опублікував багату історичну та етнографічну спадщину - національну частку духовної скарбниці Закарпаття - „Про Карпатську Русь-Україну". У своїй статті „Чи закарпатські українці автохтони?" зазначав: „Та кілько разів появлялися азійські кочові племена на степовій Україні, стілько разів випирали українців на північ і на захід, наслідком чого вони відступали в волинські ліси, поліські болота та Карпати. Се діялося від половини VI до кінця XI ст., коли переходили туди авари, болгари, мадяри, печеніги" [3, с. 275-276].

На початку XX ст. з'явилися етнографічні дослідження С.Томашівського („Етнографічна карта Угорської Руси") і О.Назаріва („Етнографічна територія угорських українців-русинів").

Та найвагоміше місце у вивчення історії Закарпаття займають дослідження та праці І.Франка і М.Грушевського. Великий Каменяр виконав значну пошукову роботу по виявленню пам'яток закарпатоукраїнського письменства, опублікував і прокоментував їх [7, с. 24].

Михайло Грушевський, розглядаючи етнічні процеси на території Закарпаття, твердив: „У другій половині VІ ст. українська колонізація могла уже опанувати свою територію" [5, с. 160]. Це є фактично підтвердженням думки Ю.Целевича про час можливої появи українців на Закарпатті.

У XX ст. на території Європи, і не лише Європи, але й усього світу, відбулися події всесвітньо-історичного масштабу й значеня, і не лише позитивні, але й глобально драматичні і навіть трагічні. Розгорілися дві світові війни, які суттєво вплинули на світовий розвиток, крах старих і утворення нових держав, нових політичних систем, що врешті-решт привели до розподілу світу на табори, які існували до розпаду Радянського Союзу.

Такі широкомасштабні потрясіння не могли не обійти стороною і Закарпаття, яке віками було відірване від України і перебувало майже до середини XX ст. у складі різних європейських держав та здебільшого впродовж майже тисячоліття під гнітом угорських поневолювачів. Особливо це характерно для XX ст., на початку якого воно входило до Австро-Угорської монархії, залишаючись у сфері політичних та економічних інтересів Угорщини. З її розпадом територія історичного Закарпаття опинилася в руках нових господарів - буржуазно-демократичної Чехословацької Республіки. Вся політика і закони кожного із володарів Закарпаття впродовж століть, як минулого, так і XX ст., спрямовувалися на розкол єдності краян, позбавлення їх елементарних політичних прав, призводили до застою у розвитку культури, заборони рідної мови і самоназви, нехтування народних традицій, звичаїв і обрядів.

Та незважаючи на жорстоку асиміляцію, денаціоналізацію, часом тюремні ув'язнення та розстріли, русини-українці Закарпаття протягом віків відстоювали свою ідентичність, зберегли всі атрибути національної самосвідомості: віру, рідну мову, свої культурні надбання, народні традиції.

Лише протягом XX ст. у долі і житті Закарпаття відбулося немало корінних змін і подій, як позитивних, так і негативних. Так, після розвалу Австро-Угорської монархії і втрати Угорщиною впливу на Закарпаття в краї вперше почали формуватись громадські організації, політичні партії, українські народні ради.

Що стосується входження Закарпаття до складу демократичної Чехословаччини, то тут можна констатувати як позитивні зміни в житті краян, так і недоліки, і небажання вирішувати окремі питання, зокрема найголовніше - про надання Підкарпатській Русі (офіційна назва) автономії.

Велику і корисну роботу провів уряд Августина Волошина в Підкарпатській Русі - Карпатській Україні. Але короткий період її існування не дав змоги здійснити намічені плани.

Цей етап українського Закарпаття увійшов у його історію як чорна ніч окупації. Та окупантам не вдалося знищити у патріотів Закарпаття бажання боротися за визволення рідного краю з-під іноземного поневолення та возз'єднання з Україною, яке відкрило перед населенням Закарпаття шлях до добробуту, підвищення життєвого рівня, здобуття середньої та вищої освіти. На теренах краю почали будуватися промислові підприємства, цехи і філіали, середні і восьмирічні школи, лікарні і санаторії, торговельні заклади. Змінювалося обличчя закарпатських міст і сіл.

До середини XX ст. фактично не існувало в краї вищого навчального закладу, хоч про його відкриття неодноразово ставилося питання ще у 20-30-х роках і навіть раніше. І тому відкриття Ужгородського державного (а тепер національного) університету дало великий поштовх як до розвитку самої освіти, так і до наукових досліджень у галузі гуманітарних і природничих наук.

Чимало зроблено доброго в галузі дослідження історії Закарпаття. З'явилися монографії, дисертації, збірники документів, книг з історії міст і сіл, нариси про відомих письменників, але їм притаманний загальний недолік: у них висвітлюється переважно історія комуністичної організації без проблем і помилок, однобічно оцінюються історичні події і факти, характеристика митців. Історія інших, не комуністичних рухів та постатей, або була в забутті, або просто заборонена. А коли щось і згадувалося, то в перекрученому, фальсифікованому вигляді з різними ворожими ярликами й елементами прямого очернення згаданих подій і призвіщ. Все, що суперечило радянській ідеології, повністю відкидалося.

І лише в роки незалежності України незаангажовані дослідники відкрили нові підходи до історичних подій і фактів, по-новому об'єктивно і всебічно посали оцінювати нашу історію, її політичних діячів, відомих і призабутих [2, с. 4-10].

Початок XX ст. у краї позначений пробудженням культурного життя. На якісно новий виток виходять живопис, література, театральне мистецтво, розвивається освіта, преса, і як наслідок - формується нова генерація професіоналів-краян, що продовжує утверджувати традиції істинної інтелігенції Закарпаття. Закарпатську інтелігенцію завжди вирізняли скромність способу життя, гордість за своє етнічне „Я" та свою культуру, смиренність, богобоязкість, розвинуте почуття власної і національної гідності, високий ступінь особистої чесності й порядності, законопослушність, працьовитість, глибоке знання та повага до своїх звичаїв і традицій, непорушна вірність заповітам батьків, і нарешті, безмежна відданість рідному краю.

В 1945 році в Закарпатті були створені обласні організації Спілки письменників та Спілки художників тодішньої УРСР. І тоді, і тим більше зараз вони є дуже представницькі по кількості - за 100 членів кожна - і цілком яскраві та оригінальні по творчому доробку [18, с. 100-110].

Поняття „Закарпатська школа мистецтва" міцно увійшло до лексики сучасних критиків та мистецтвознавців, як і широкого загалу. Знають і шанують не тільки на Закарпатті, а й за межами області творчість закарпатських письменників Юрія Гойди, Федора Потушняка, Олександра Маркуша, Івана Чендея, Василя Вовчка, Петра Скунця, Юрія Мейгеша, Івана Долгоша, Володимира Ладижця, Юрія Шипа, Василя Шкірю. Відомі імена та художні полотна видатних закарпатських художників Йосипа Бокшая, Еміліана Грабовського, Андрія Коцки, Федора Манайла, Золтана Шолтеса, Адальберта Ерделі, Гаврила Глюка, Володимира Микити, Василя Олашина, Василя Гангура та ін.

Після визволення області та возз'єднання її з Україною великого пожвавлення набуло музичне життя області. Було створено цілий ряд державних професійних мистецьких установ, аматорських художніх колективів та громадських творчих спілок. Сьогодні в області плідно працює державний заслужений Закарпатський народний хор України (художній керівник і диригент хору - заслужений працівник культури України Наталія Петій-Потапчук), камерний хор управління культури ОДА - „Cantys" (художній керівник - заслужений артист України Еміл Сокач), Ужгородський симфонічний оркестр обласної філармонії (головний диригент оркестру - Олена Короленко), камерний оркестр при обласній філармонії (керівник Владислав Юрош), заслужений ансамбль танцю України „Юність Закарпаття" (художній керівник - народний артист України Михайло Сусліков), народна чоловіча хорова капела „Боян" Ужгородського державного університету (художній керівник - заслужений діяч мистецтв України Петро Рак), народна чоловіча хорова капела вчителів Мукачівського району (художній керівник - заслужений діяч мистецтв України Федір Турянин), зразковий хор хлопчиків та юнаків Мукачівської державної хорової школи (художній керівник - заслужений діяч мистецтв України Володимир Волонтир), дитячий ансамбль школи народного танцю „Джерельця Карпат" (художній керівник - заслужений працівник культури України Михайло Сачко), народний вокальний ансамбль „Красія" (художній керівник - заслужений працівник культури України Наталія Петій-Потапчук), зразковий дитячий хор „Едельвейс" (керівник - заслужений учитель України Золтан Жоффчак) та інші. Із творчою діяльністю філармонії пов'язані імена відомих діячів культури: народних артистів України Михайла Гречка, Клари Балог, Марії Зубанич, Петра Матія, Івана Поповича, Степана Гіги; заслужених діячів мистецтв України Віктора Теличка та Володимира Волонтира; заслужених артистів України Еміла Сокача та Олександра Садварія та ін. Вони не тільки беруть активну участь в концертному житті Закарпаття, але і самі є авторами та організаторами цікавих музичних проектів.

Щедре на мистецькі здобутки і театральне життя області. В 1945 р. в Ужгороді був створений державний український музично-драматичний театр. Роботу молодого колективу в перші роки очолював талановитий режисер і педагог школи Л.Курбаса І.Ігнатович. В театрі працювали в останні роки талановиті актори А.Вертелецький, М.Монстрянський, М.Харченко, М.Сочка, М.Оленюк та ін. З 1947 року в Мукачеві розпочав свою творчу діяльність Закарпатський обласний російський драматичний театр, в якому з 2000-го року головним режисером і творчим керівником театру став Євген Тищук. Чверть століття своїми постановками приносить радість дітям Закарпатський обласний театр ляльок „Бавка", який розпочав свою роботу в області на початку 80-х років. Головний режисер - заслужений артист України Олександр Куцик. Театр ляльок порівняно молодий, але встиг уже поставити близько сотні вистав за творами українських, словацьких, румунських, угорських, російських авторів.

З 1993 р. розпочалася історія Берегівського угорського національного театру ім.Дюли Ійеша, який був створений на базі випускників угорського курсу студентів Київського театрального інституту ім.Карпенка-Карого і Будапештського театрального інституту. Мета театру та його акторів - обслуговувати угорське населення на Закарпатті.

Музичне життя Закарпаття др. пол. ХХ ст. є досить інтенсивним. Воно розвивається навколо таких професійних музичних осередків як Ужгородське державне музичне училище ім. Д.Задора (на його базі відкритий філіал Донецької музичної академії ім. С.Прокоф'єва), училище культури (на його базі функціонує заочний факультет Київського національного університету культури і мистецтв), Мукачівський державний університет (музично-педагогічний факультет). Найкращі музиканти і педагоги Ужгородщини, серед яких - В.Ромішовська, К.Воска, Я.Ґергелі, С.Хосроєва, В.Богородський, Й.Базел, Й.Гарчар скеровували нове покоління музикантів на шлях професіоналізму. Упродовж тривалого часу фактично сформувалася музична еліта регіону: композитори Д.Задор та І.Мартон, відома оперна співачка Г.Ципола, скрипаль М.Копельман, віолончеліст М.Шутко, фольклорист В.Гошовський, мистецтвознавці Е.Кобулей та С.Арпа, активний музично-громадський діяч Т.Боніславський та інші.

Свій внесок у формуванні музичної культури краю в 70-х роках зробив талановитий музикант, композитор, випускник Ленінградської консерваторії М.Лєвін (клас Б.Тищенка), який викладав в Ужгородському музичному училищі теоретичні дисципліни та композицію. І хоч М.Лєвін працював в Ужгороді лише кілька років, сучасні композитори, які вчилися в нього - В.Теличко, А.Затін, М.Кадар, - згадують про величезний вплив його творчої особистості на формування їх світогляду. М.Лєвін прищепив своїм вихованцям інтерес до композиторської техніки та основних стильових напрямків XX-го ст. Це, безперечно, вплинуло на формування їх композиторського письма.

У середовищі прекрасних виконавців і педагогів розвивається й композиторська школа, відомими представниками якої є Д.Задор та І.Мартон. Зокрема, з класу І.Мартона вийшло чимало молодих музикантів - майбутніх співаків, інструменталістів. Насамперед, треба назвати одного з найяскравіших сучасних українських митців - Є.Станковича, який розпочинав свій шлях в Ужгороді, навчаючись на баяні в І.Мартона. Саме І.Мартон відчув в юнакові композиторський талант і зародив у ньому інтерес до музики композиторів ХХ ст.

Серед послідовників І.Мартона були М.Попенко, заслужений артист України, А.Затін, член Спілки композиторів Росії, який живе і працює в Мексиці, В.Теличко, який сьогодні представляє мартонівську композиторську школу в Ужгороді. Своєю композиторською працею вони популяризують народнопісенну спадщину краю та продовжують композиційні ідеї свого вчителя в обробці народної пісні. Відомі й імена сучасних композиторів Закарпаття - Василя Гайдука, Івана Керецмана, Оксани Лиховид, Наталії Марченкової, Володимира Волонтира та багато інших.

Новим етапом у розвитку культури Закарпатської області стало створення в 1983 р. хорової школи хлопчиків та юнаків в м.Мукачеві. Організатор і художній керівник хору - випускник Київської Державної консерваторії, член Національної спілки композиторів України, заслужений діяч мистецтв України, лауреат премії імені Д.Задора, - Володимир Волонтир. Хормейстер хору з часу його заснування - Оксана Волонтир.

За ці роки творчої діяльності колектив досяг значних успіхів в естетичному вихованні підростаючого покоління та презентації хорового мистецтва в Україні. В 1985 р. Постановою колегії Міністерства культури України хору присвоєно почесне звання „Взірцевий". А в 1989 р. для організації чіткої і послідовної системи виховання хорових співаків та диригентів, за ініціативою Володимира Волонтира на базі хору було створено експериментальну хорову школу, яку в 1991 р. реорганізовано у державну хорову школу хлопчиків та юнаків - один з перших в Україні.

Внаслідок багаторічної, наполегливої праці вдалося вивести молодий колектив на обшири широкого визнання в Україні та за її межами. Тепло і сердечно вітали мукачівських хлоп'ят слухачі Києва, Львова, Ужгорода, Полтави, Хмельницького, Чернівців, Івано-Франківська, Коломиї. Високу оцінку одержали їх виступи у Москві (Росія), Тарту (Естонія), Ризі (Латвія), Каунасі (Литва), в концертних залах Угорщини (Будапешт, Вац, Солнок, Ніредьгаза, Шарошпоток, Копошвар), Польщі (Мєлєц, Ченстохова), Югославії (Суботіца), Чехії (Прага), Словаччини (Кошіце, Пряшів, Вранов, Собранці), Бельгії, Іспанії, Франції, Німеччини, Австрії. Хор - лауреат багатьох всеукраїнських та міжнародних конкурсів і фестивалів. Концертні програми хору складають: українська хорова класика (Д.Бортнянський, А.Ведель, М.Лисенко, М.Леонтович, К.Стеценко), західно-європейська класика (Й.Бах, В.Моцарт, Дж.Перголезі, Д.Палестрина, Ф.Шуберт, Й.Брамс, А.Брукнер), твори сучасних українських та зарубіжних композиторів, українські народні пісні та колядки.

Мукачівська хорова школа хлопчиків та юнаків першою в Україні працює за експериментальним планом. Вона є своєрідним методичним центром, на базі якого проходять практичні семінари, куди приїздять хормейстери з усіх куточків Закарпаття, а також інших областей України за практичним досвідом, порадою, програмами, репертуаром. „Хор хлопчиків і юнаків м.Мукачево - один з кращих хорів в Україні", - стверджує видатний музикант, педагог, хоровий диригент, професор Галина Виноградова (м.Київ).

В розвитку музичного мистецтва і культури краю значну роль відіграє творча діяльність камерного хору „Cantys". Колектив був створений в 1986 р. за ініціативи заслуженого артиста України Еміла Сокача. За цей час хор встиг себе зарекомендувати високопрофесійним не тільки на Закарпатті, а й за межами області „Cantys" - лауреат міжнародних хорових конкурсів (Дебрецен 1990, 1992), учасник багатьох національних та міжнародних хорових форумів та фестивалів в Угорщині, Словаччині, Польщі, Австрії, Італії, Німеччині, Великій Британії, Франції, Швейцарії та США. У репертуарі хору - духовна музика, музика Ренесансу, українські народні пісні, твори українських композиторів-класиків та сучасних композиторів. Нова програма колективу знаходиться у загальному мистецькому русі, яка включає найцінніші досягнення світової хорової музики.

Упродовж 90-х рр. потужніше про себе починають заявляти нові композиторські кадри. Зі створенням професійної творчої спілки композиторів питання було набагато складнішим, як і в силу специфіки та складності професійної композиторської творчості, так і в зв'язку з тим, що в повоєнному Закарпатті більше двох професійних композиторів одночасно не працювало аж до 1990-х років.

З 1939 по 1963 рр. в Закарпатті жив і творив Дезидерій Задор - випускник трьох факультетів Празької консерваторії, блискучий концертний піаніст, прекрасний композитор, фольклорист, музично-громадський діяч. Дезидерій Євгенович у 1946 р. був прийнятий у Спілку композиторів СРСР, відповідно, і в Спілку композиторів УРСР. І в ті часи це сприймалось як підтвердження найвищого ступеню професійності, творчої зрілості.

З 1949 року членом Спілки композиторів СРСР стає учень, друг Д. Задора - Іштван (Степан) Мартон, настільки яскраво обдарований музикант, композитор, що його прийняли в спілку без вищої композиторської освіти. Ці дві постаті багато в чому визначали розвиток професійного музичного мистецтва в Закарпатті, до їх суджень, думок, порад прислуховувалась влада, і частину творчих мрій вдавалось реалізувати. Завдяки Д. Задору з 1947 по 1951 рік в Закарпатті працював штатний симфонічний оркестр, і його більш пізнє відновлення пов'язане з ним же, а також з іменем І. Мартона. Завдяки І. Мартону у великому залі Закарпатської філармонії в 1974 р. був встановлений концертний орган. Не без підтримки Д. Задора і І. Мартона був створений камерний оркестр Закарпатської філармонії. Крім цього, практично в усі огляди, конкурси, фестивалі обов'язково запрошували головою журі професійного композитора - Д. Задора, пізніше І. Мартона. Обидва надавали регулярну допомогу численним композиторам - аматорам, а І. Мартон біля 20 років вів факультатив по композиції при Ужгородському музичному училищі. Завдяки цьому професійними композиторами стали Євген Станкович, Анатолій Затін (Мексика). Катерина Ендрик (Угорщина), Віктор Теличко, Володимир Волонтир.

Але двох членів Спілки композиторів для створення власної обласної організації на той час було недостатньо.

Закарпатський осередок Спілки композиторів України юридично був оформлений 26 грудня 1994 року, і першими членами осередку СКУ стали Іштван Мартон, Наталія Марченкова та Віктор Теличко. Хоча неважко зрозуміти, що певна робота закарпатськими професійними композиторами проводилась і до цієї дати.

Першими і досить помітними мистецькими заходами були фестивалі музики Євгена Станковича та Мирослава Скорика, які пройшли великим успіхом, всеукраїнським та міжнародним резонансом в 1995 р. та в 1997 р. в Мукачеві та Ужгороді.

Бесперечною є думка автора цих рядків, - голови Закарпатського осередку Національної Спілки композиторів України, піаніста і композитора, заслуженого діяча мистецтв України Віктора Теличка: „Фестивалі музики одного композитора (Є.Станковича, М.Скорика) в Україні та в творчій біографії цих композиторів взагалі відбулись вперше і саме на закарпатській землі!".

Крім того, за ініціативою провідних митців краю (В. Теличка, Е.Сокача) набувають популярності також такі фестивалі як „Музичне сузір'я Закарпаття", фестиваль сучасної духовної музики, Всеукраїнський пісенний фестиваль ім. М.Машкіна, міжнародний фестиваль для дітей „Інтерлялька", „Юні віртуози", дитячий пісенний фестиваль „Золотий нарцис" та багато інших, які проводяться в різних містах області.

Особливо заслуговує на вирізнення фестиваль „Музичне сузір'я Закарпаття". Саме він став першою ластівкою в масштабному об'єднанні композиторсько-виконавської еліти Закарпаття та України, а також зарубіжжя.

Фестиваль „Музичне сузір`я Закарпаття" веде свій початок з літа 1998 року. Він був започаткований з ініціативи диригента заслуженого академічного Національного симфонічного оркестру України, заслуженим артистом України, свалявчанином Віктором Плоскіною та головою Закарпатського осередку Національної Спілки композиторів України Віктором Теличком. Організатори фестивалю чітко визначили мету акції: популяризація музичних досягнень кращих наших земляків, незалежно від місця їх проживання, а також запрошення в наш край мистецьких колективів держави та зарубіжжя, які мають прямі чи опосередковані зв'язки із Закарпаттям або тільки починають їх налагоджувати [16, с. 54].

Музичне життя Ужгороду збагачується новими подіями, які привертають увагу мистецької громадськості не тільки Закарпаття, а й всієї України. Починаючи з 2001 р. кожної весни проходить фестиваль сучасної духовної музики. Ідея цього фестивалю визрівала роками і реалізувалася Емілом Сокачем - талановитим музикантом, керівником хору „Cantys". Етапами на шляху до цієї серйозної митецької акції були започатковані ним свого часу Різдвяні концерти, цикли „Українська духовна музика", „Музика великого посту" і багато інших надзвичайно цікавих програм, на яких зростав професійний рівень хору. Це він уперше в м.Ужгороді започаткував чудову традицію проведення концертів у храмі.

Однодумцями Е.Сокача були всі учасники першого фестивалю, серед яких піаніст Й.Ермінь (Львів), мистецтвознавець Ю.Чекан (Київ), композитор і диригент В.Рунчак (Київ), камерний оркестр „Leopolis" (Львів), ансамбль „Кластер" (Львів), які спільними зусиллями створили це свято музики. Успіх проведених фестивалів сучасної духовної музики незаперечний як з погляду на його високий професійний рівень, так з розуміння необхідності в наш час просвітницько-виховної роботи через посередництво мистецтва" [12, с. 65].

За період останнього десятиріччя XX ст. музичне життя Закарпаття набуло нових рис. Воно збагатилося новими іменами, музичними колективами, творами, музичними проектами. Особливої уваги не тільки для Закарпаття, але і в цілому для України набули конкурси молодих виконавців - міжнародний дитячо-юнацький мистецький конкурс „Срібний дзвін", міжнародний конкурс юних піаністів під керівництвом Анатолія Затіна (Мексика) [16, с. 62].

Анатолій Затін - наш земляк (народився в м.Ужгороді) - композитор, піаніст, диригент, професор університету м.Каліма в Мексиці, після переїзду стає засновником Міжнародної Академії ім. А.Затіна. Більше десяти років він впроваджує вітчизняну систему музичного виховання. А.Затін є засновником Міжнародного конкурсу піаністів в Ужгороді, який вперше було проведено в 2001 р.

За активного сприяння Закарпатського осередку СКУ успішно проходять авторські концерти членів СКУ, викладачів Ужгородського музичного училища ім.Д.Задора Василя Гайдука, Михайла Керецмана, Віктора Теличка, Наталії Марченкової, Володимира Волонтира, Віктора Янцо, авторські концерти директора обласного будинку народної творчості Василя Кобаля, художнього керівника обласної філармонії Федора Копинця. В 2000 р. наш земляк Василь Гайдук став лауреатом ІІІ премії Всеукраїнського конкурсу „Псалми третього тисячоліття" за твір для чоловічого однорідного хору „Вислухай мене, мій Боже справедливий" у виконанні Національної чоловічої заслуженої академічної хорової капела ім. Л. Ревуцького. Твори В.Теличка неодноразово виконувалися Ужгородським струнним квартетом в Німеччині, зразковим дитячим хором „Едельвейс" в Австрії, Угорщині, Румунії. Твори В.Волонтира - в Іспанії, Італії, Португалії. Завдяки постійним концертам при повних і переповнених залах без перебільшення почала активніше залучатись молодь та інші верстви населення. Творчість Є.Станковича, М.Скорика, В.Сильвестрова, В.Губаренка, Л.Дичко, І.Щербакова, Г.Гаврилець, Ю.Ланюка, Є.Іршаї стала набагато „ближчою" закарпатському слухачеві.

На сьогодній день в Закарпатському осередку НСКУ налічується 12 членів. Музикознавцями осередку ведеться постійна копітка збирацько-пошукова робота по систематизації архівів життя, творчісті та музично-громадської діяльності Д.Задора, І.Мартона, С.Хосроєвої, П.Милославського тощо. Викладачкою Ужгородського музичного училища ім. Д.Задора Ярославою Рак в 1997 році виданий монографічний нарис (вперше!) про життя і творчість Дезидерія Задора. Збірка користується попитом в багатьох областях України. У дослідженні здійснена спроба створення цілісного уявлення про творчу діяльність та спадщину засновника Закарпатської професійної музичної культури - Дезидерія Євгеновича Задора. В 1998 р. викладачем Ужгородської ДМШ ім.П.І.Чайковського Наталією Піцур випущено в світ невелику монографію про життя і творчість Іштвана Мартона.

Також проводиться планомірна систематична робота по вивченню творчості закарпатських композиторів та пропагуванню кращих творів сучасних композиторів. Вийшли з друку музичні збірки Д.Задора, І.Мартона, В.Гайдука, В.Волонтира, В.Янцо. Завдяки ініціативі і великій роботі осередку Ужгородським підприємством „Ліра" надрукована монографія О.Зінькевич „Симфонічні гіперболи. Про музику Євгена Станковича". Наслідком захисту кандидатської дисертації Тетяни Росул стало видання монографії „Музичне життя Закарпаття 20-30х років ХХ століття". У монографії досліджено процес становлення та розвитку музичної культури Закарпаття першої третини XX ст. Л.М.Мокану стала головним редактором і упорядником збірки статей, есе, мемуарів „Професійна музична культура Закарпаття: етапи становлення". Збірка вперше в культурологічній історії Закарпаття подає масштабну панораму культурно-мистецького життя Срібної Землі упродовж останніх 100 літ. Автори достойно представляють його яскравих представників у контексті загальноєвропейського мистецького життя, а водночас досліджують непрості реалії сьогодення.

Коротко підбиваючи підсумки роботи Закарпатського осередку Національної спілки композиторів України за останні роки можна погодитись з тим, що подальша творча діяльність осередку направлена на пошуки і виховання молодих перспективних композиторів та музикознавців. Безперечним є і те, що наймолодша творча організація нашого краю - одна з найавторитетніших і має стабільний високий рейтинг в Україні. Твори закарпатських композиторів неодноразово і, що дуже важливо, завжди успішно звучать в Німеччині, Франції, США, Італії, Росії, Словаччині, Угорщині і, безумовно, являються складовою частиною загальноукраїнського творчо-музичного процесу.

Завдяки ентузіазму закарпатських музикантів та появі в 2004 р. в Ужгороді талановитого оперно-симфонічного диригента, випускниці Львівської музичної академії ім.М.Лисенка Олени Короленко практично відродив свою діяльність Ужгородський симфонічний оркестр [18, с. 100-110].

Суспільно-політична др.половини XX-го ст. не дозволяла композиторам краю звертатись до духовної музики. Але з настанням горбачовської відлиги та, особливо в час Незалежності України, постала можливість створювати та популяризувати релігійну музичну творчість. Промотором цього напрямку музично-творчої думки є І. Мартон. Символічно, що він звернувся до жанру меси саме в часи демократичні, оскільки довелось йому відійти від літургійної музичної практики ще у другій половині 40- рр., тобто в час підпадання закарпатських земель під комуністичну та антирелігійну ідеологію. Виявляє інтерес до літургійної музики й В. Теличко. Але це є темою для подальшого наукового студіювання.

1. Аристов Ф. Ф. Карпато-русские писатели. Исследование по неизданным источникам. Том первый. - Москва, 1916.

2. Бедь В. В., Довганич О. Д., Стецяк І. П., Худанич В. І. Створення і тернистий шлях закарпатської еліти на політичній арені XX століття при часто змінюваних різних державних владах // Енциклопедія Закарпаття: визначні особи XX століття. - Ужгород: Видавництво „Гражда", 2007.

3. Гнатюк В. Чи Закарпатські українці автохтони? // Літературно-науковий вістник. - 1922. - Т. LXXVI.

4. Гранчак І., Балагурі Е. Нариси історії Закарпаття. - Ужгород: Закарпаття, 1995. - Т І.

5. Грушевський М. С. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. - К.: Наукова думка, - 1991.

6. Данилюк Д. Д. Роль закарпатської історіогорафії у формуванні української національної свідомості // Українські Карпати: Матеріали Міжнародної наукової конференції "Українські Карпати: етнос, історія, культура". - Ужгород: Карпати, 1993.

7. Данилюк Д. М. П. Драгоманов і Закарпаття // Carpatica - Карпатика. Випуск - 27. Карпатський регіон: історія і культура, 2003.

8. Данилюк Д. Д. Історія Закарпаття в біографіях і фактах. - Ужгород, 1997.

9. Конькова Г. Спрага музики: паралелі і час спогадів. - Київ: КомбіЛТД, 2002. - Кн. 1-2.

10. Мазурок О. Недописана сторінка (Невідома стаття В.Вернадського про Угорську Русь) // „Карпатський край". - 1996. - №8.

11. Міщук А. Історія Закарпаття у творчій спадщині Юліана Целевича [електронний ресурс] / Режим доступу: http: ww. ru if ua / data / ukr / lib / galiciana /gal 9-2003-mishcuk. htm.

12. Мокану Л. Вікно у світ музики (Замітки з фестивалів сучасної духовної музики) // Професійна музична культура Закарпаття: етапи становлення. Збірка статей, есе про музичну культуру Закарпаття. - Ужгород: Карпати, 2005.

13. Павленко В. П. Діячі історії, науки і культури Закарпаття. - Ужгород, 1997.

14. Піцур Н. Іштван Мартон: Творчий портрет. - Ужгород: Редакційно-видавничий відділ комітету інформації, 1998.

15. Росул Т. І. Музичне життя Закарпаття 20-30-х рр. ХХ століття: Автореф. дис...канд.мист. - К., 2003.

16. Росул Т. Фестивальна панорама Ужгорода // Професійна музична культура Закарпаття: етапи становлення. Збірка статей, есе про музичну культуру Закарпаття. - Ужгород: Карпати, 2005.

17. Сак Ю. Грамоти в історичній праці Іоаникія Базиловича // „Карпатський край". - 1996. - №5.

18. Теличко В. Ф. Композиторська творчість у Закарпатті: історія та сучасність Закарпатської організації НСКУ// Науковий вісник НМАУ ім. П. І. Чайковського. Вип. 7. - Київ, 2007.