Постановка проблеми дослідження у загальному вигляді та її зв'язок із важливими науковими та практичними завданнями. В умовах сьогодення філософська,  історико-культурна, суспільно-політична та соціально-економічна думки планети при вивченні глобальних проблем сучасності у світоустрої повернулись до цивілізаційного підходу, що має більш ніж 300-річний науковий набуток, будучи термінологічно започаткований у XVII і розвинутий у XIX - поч. XXI століттях ученими різних країн світу і вийшовши на нову науку - цивіліографію.

Відтак, виокремлюються у цьому плані соціокультурні макроспільноти - цивілізації, які формують і визначають головні неповторні риси тих чи інших людських суспільств. А це вимагає відповіді на декілька питань, зокрема:

- з'ясування ролі цивілізаційної парадигми в контексті історико-філософського, міжнародно-політичного дискурсів, соціально-правових проблем, зваживши, що розгляд історичного процесу нині здійснюється паралельно й через призму як формаційного, так і культурологічного, навіть біблійного підходів;

- визначення структури цивілізаційного простору ХХІ століття та місця України в системі міжцивілізаційних відносин, під якими автором розуміється арена постійної і стійкої взаємодії цивілізацій у визначених територіальних межах і в певні проміжки історичного часу;

- з'ясування в певній мірі української ідентичності як продукту збереження православного цивілізаційного простору і формування на цій основі української православної цивілізації у взаємодії її та з метою досягнення діалогу з нині існуючими цивілізаціями ХХІ століття.

Аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв'язання даної проблеми. Перш за все відзначимо, що концепція цивілізації є домінуючою філософською, історико-соціологічною категорією, яку саме сьогодні за значенням можна порівняти з домінуючою раніше концепцією нації, оскільки в сучасній науці основна увага зміщується від народів та держав на більш великі структури і процеси у масштабах світової політики. Важливо при цьому дослідження цивілізації поділити на дві сфери між представниками гуманітарних та соціальних наук [1, с.139 ].

Якщо перші звертаються до дослідження минулого тієї чи іншої цивілізації, тобто традиційно до її „класичного періоду", то другі - звертаються до сучасної історії. Однак автор статті при викладі матеріалу намагатиметься поєднувати гуманітарний та соціологічний підходи, що є методологічною основою наукової статті, спираючись на першодослідників цивілізаційної парадигми - Н. Буланже, Ж. Гобіно, П. Гольбаха, де Мірабо, Ш. Ренув'є, Г. Рюккерта, Л.Февра,  А.Фуретьєра, засновників перш за усе соціології - Е. Дюркгейма, М. Вебера, М.Мосса, частково вчення К.Маркса, Ф. Енгельса, філософію Т. Гоббса, ідеї Р.Дж. Коллінгвуда, А.Фергюссона, Л.Моргана, К.Ясперса, Ю.,Семенова, В. Ванчугова, М.Масліна, А. Мельника, сходознавців Е.Бюрнуфа, К.Лассена, дослідника Ол. фон Гумбольдта, головні теоретичні висновки М.Данілевського, Н.Кондрат'єва, К.Леонтьєва, Н. Моі-сєєва, Е.Азроянца, Б. Кузика, А.Панарина, Г.Прокоф'євої, Л.Семеннікової, Е.Фролова, І. Широкової, погляди інших російських цивіліологів Н.Трубецького, К.Леонтьєва, Н.Бердяєва, Г.Фроловського, Г.Вернадського, П.Савицького, Л. Гумільова, стосовно євразійства на противагу слов'яно-православної цивілізації, основні ідеї О. Шпенглера, А. Дж.Тойнбі, Р.Арона, Д.Кон-Бендіта, П.Сорокіна, Д. Белла, Е.Тоффлера, Олвіна і Гейді Тоффлерів, Й. Шумпетера, Д.Уілкінсона, Ф.Фукуями, Ю. Яковця, проблемні дослідження цивілізацій С. Ґантінгтоном, теоретико- світосистемний підхід І. Валлерстайна та ін., концепції цивілітарного права і т.п.

При дослідженні проблеми автор статті опирається також на українську цивіліологію, яка на його думку формувалася поетапно і сьогодні представлена декількома групами науковців, а саме:

- І-а група, - це дослідження М. Драгоманова, М. Грушевського, М. Міхновського, Д. Дон-цова, С. Рудницького, Ю. Липи та інш. [Авт.: Примітка 1 ], де особливо значимими є проблеми націоутворюючого, державотворчо значимого в питаннях українського національного відродження, культурно-духовного, політико-соціального вибору, трансформації в цивілізаційний простір у період найдзвичайно складного історичного часу на перетині ХІХ - початку ХХ століть;

- ІІ-група, - це дослідження М. Александри, І. Алексеєнко, О. Білоруса, А. Гальчицького, З. Гончарук, Н.Дармограй, С.Дацюка, Л.Залізняка, М. Кармазіна, В.Крижанівської, С. Кримського, О. Коппель, В.Кузьменко, В.Мадіссона, М.Мальського, М.Мариновича, М. Михальченко, С.Наумкіної, Ю. Павленка, Б.Парахонського, О. Пархомчук, К.Пасинчука, Ю.Пахомова, О. Прицака, О. Семотюка, М. Фесенко, В. Шахова та інш. [Авт.: Примітка 1], у яких автор публікації аспектно, або ж фрагментарно знаходить раціонально значимий виклад цими дослідниками особливих історико-філософських підходів та механізмів, що визначають розвиток як окремих цивілізацій і людства загалом у контексті всеохоплюючого загальноцивілізаційного процесу, так ролі і місця України в системі міжцивілізаційних відносин.

Авторська методологія українських дослідників дає підстави стверджувати про сформованість базових принципів, критеріїв, підходів у теорії цивілізацій стосовно української ідентичності як продукту створення та збереження православного цивілізаційного простору.

Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, яким присвячується означена стаття (актуальність дослідження). Автор статті намагається вперше серед вітчизняних та зарубіжних цивіліографів із загальних історико-філософських, міжнародно-політичних дискурсів, соціально-правових проблем розглядати цивілізаційну структуру сучасного світу в контексті персоніфікації, визначення ролі і місця України в системі міжцивілізаційних відносин та ведення діалогу з нині існуючими цивілізаціями із врахуванням її національно-етнічної, культурно-ментально-континентальної приналежності, ціннісної значимості і формування на цій основі української православної цивілізації, що є новизною розробки узагальнених підходів у даній публікації.

Формулювання мети та постановка завдань.

Мета статті в умовах глобалізаційних і трансформаційних, геополітичних процесів в третьому тисячолітті визначається зростаючим інтересом до цивілізаційної проблематики, становлення на цій основі нової науки - цивіліографії, що виражається посиленням уваги до формування нового (четвертого) покоління локальних цивілізацій, збільшення їх диференціації, утвердження цивілізаційної дискретності світу, де достойне місце знаходить українська цивілізація.

Реалізація визначеної мети дослідження націлена на вирішення таких завдань:

- Історичний розвиток людства розглядати як цілісний процес, де все більшого наукового і практичного значення набуває методологія багатовимірного моделювання міжцивілізаційних взаємодій та діалогу між цивілізаціями, які на сьогодні є науково визнаними (православна, західна, китайська, японська, індуська, ісламська, латиноамериканська, формуюча африканська) у контексті виявлення характеру їх впливу на міжнародні відносини та побудови сценаріїв вирішення конфліктних ситуацій;

- Застосовуючи такі методологічні принципи як стадіальність, полілінійність, цивілізаційна дискретність на основі їх сполучення відповідно до принципу додатковості, зростаючого значення цивілізаційної ідентичності (реструктуризації людства на цивілізаційній основі) здійснити збір матеріалів та проаналізувати теоретико-методологічну основу досліджень вітчизняних та зарубіжних вчених з цивіліографії, ключовими проблемами якої є: формування і основні риси цивілізаційної структури сучасного світу, взаємодія локальних цивілізацій, зміна співвідношення між ними за основними макропоказниками, які кількісно визначають глобальні соціально-економічні трансформації сучасності, формування планетарної макроцивілізації (глобальної суперцивілізації), феномен міжцивілізаційності та ін.;

- Враховуючи глобалізаційні процеси, які все більше стають фактором цивілізаційного розвитку, переходу людства до нового типу суспільства (постіндустріального, інформаційного, технотронного), світових геополітичних процесів у третьому тисячолітті, відслідити якісну та кількісну трансформацію цивілізаційної структури сучасного світу, що виражається у формуванні нового (четвертого) покоління локальних цивілізацій, збільшенні їх диференціації, утвердженні цивілізаційної дискретності світу, де вагоме місце відводиться українській цивілізація.

Розглядаючи ці питання в порядку їх послідовності через призму термінологічних та методологічних коментарів, відзначимо, що етимологія терміну „цивілізація" пов'язана з такими поняттями, як „civiles" (громадянський), „civis"(громадянин), „civitas" (громадянське суспільство) і сягає корінням у латину, маючи два значення у класичній латині: те, що стосується приватного життя людини та його громадянських функцій; те, що є соціальним, корисним для громадян [2, с.15 ]. Слід також зазначити, що традиційно термін „цивілізований", відповідно до етимології латинського слова „civiles", означає вихованого, гідного громадянина з високим рівнем освітнього та культурного розвитку [3]. На противагу зазначеним поняттям, що увійшли в культурний обіг стародавнього Риму ще у II ст. до н.е., термін „цивілізація" - продукт зовсім іншої культури [4].

При цьому, поняття цивілізація (від латинського - цивільний, громадянський) визначає також рівень і ступінь суспільного розвитку, матеріальної і духовної культури, яка прийшла на зміну варварству чи ранній древності, коли, за Арістотелем, світ поділявся на „вільного" і „раба по природі" [5, с. 156]. З іншого боку, цивілізація - це людська спільнота, яка протягом певного періоду часу (процес зародження, розвиток, загибель чи перетворення цивілізації) має стійкі особливі риси в соціально-політичній організації, економіці та культурі (науці, технологіях, мистецтві тощо), спільні духовні цінності та ідеали, ментальність (світогляд).

Активно термін „цивілізація" з'являється у XVII ст., як дієслівна форма „цивілізувати" у „Загаль-ному словнику" А.Фуретьєра (1690 р.) [6, с. 21-25]. Існує й інше підтвердження, що поняття „цивілі-зація" вперше було використано у французькій літературі маркізом де Мірабо у 1757 р. у праці „Друг законів", а в англійській - у 1767 р. [7, с. 6 - 7; 8, с. 3- 7], тобто практично в один і той же період. Це свідчить про сам дух світосприйняття епохи, що вимагала нової дефініції.

Пріоритет у цій справі належить французьким просвітителям, які цивілізованим називали суспільство, засноване на засадах розуму і справедливості. Але лише в 1798 р. цей термін був вклю-чений у французький „Словник Академії" [9, с. 208]. У Німеччині термін „цивілізація", як пише Поль Гольбах (1723 - 1789 рр.), сприймався як процес, де „нація цивілізується під впливом досвіду", а культура виступає в якості компоненту цивілізації.

Звертаючись до праці „Цивілізація: еволюція слова та групи ідей" видатного французького історика Люсьєна Февра, який у результаті тривалих і цілеспрямованих 392 мовних пошуків терміну „цивілізація" і будучи одним із засновників школи „Анналів", ми знаходимо твердження, що даний термін уперше вжито французьким інженером мостів і доріг Н.А. Буланже у його монографії „Старовина, що виявлена у своїх звичаях" (перероблена французьким філософом П. Гольбахом тільки у 1766 р., тобто після смерті автора у 1759 р.). Цю дефініцію Л. Февр тут використав наступним чином: „Коли дикий народ стає цивілізованим, ні в якому разі не слід вважати акт цивілізації завер-шеним після того, як народу видані чіткі та незаперечні закони: потрібно, щоб він ставився до даного йому законодавства як до цивілізації, що подовжується" [10, с. 239 - 281].

Для позначення певної ступені у розвитку людського суспільства термін „цивілізація" одним з перших використав шотландський філософ А.Фергюссон (1723 -1816 рр.). Саме під ним він розумів те, що відрізняє людину та людське суспільство від тваринного світу і те, що відрізняє одне суспільство від іншого. А.Фергюссон виділяє три стадії господарського розвитку людства: дикунство (головні заняття - мисливство та рибальство), варварство (головне заняття - скотарство), цивілізація (головне заняття - орне землеробство).

І лише у 1877 р. у праці „Стародавнє суспільство або дослідження шляхів людського прогресу від дикунства через варварство до цивілізації" американський вчений Л.Морган позначає терміном „цивілізація" вищу після дикунства та варварства історичну епоху, яка характеризується впорядкованістю суспільного ладу, виникненням класів, держави, приватної власності. Саме такої точки зору дотримується і Ф.Енгельс у праці „Походження родини, приватної власності та держави".

Французькі соціологи Е.Дюркгейм, М.Мосс відносили до цивілізацій значні ідеологічні, художні, культурні та політичні цінності й рухи, стверджуючи, що цивілізації виходять за просторові та часові межі тієї чи іншої історичної спільноти. Вони є елементами у житті суспільства, що можуть передаватися, зокрема, як форми державного правління Греції та Риму чи надбання епохи Відродження.

У Росії термін „цивілізація" отримав поширення лише у 60-х роках XIX ст. [11, с. 208]. Цим російська наука завдячує теоретичним доробкам М.Данілевського - історика, біолога, соціолога, автора праці „Росія та Європа", який вважається засновником цивілізаційного підходу до історичного процесу. Він стверджує, що головні суб'єкти історичного процесу - не держави або нації, а культурно-релігійні спільноти (культурно-історичні типи), що є принциповим у розбіжності до цивілізаційного підходу у вчених Росії і Європи. А звідси, М.Данілевський вважав, що головним завданням зовнішньої політики Росії повинен стати саме розвиток „слов'янського культурно-історичного типу". Пізніше у його дослідженнях цей принцип - зона впливу однієї цивілізації - здобуває назву „великого простору" [12, с. 142].

Подальший розвиток цього наукового твердження М.Данілевського ми знаходимо у російського дослідника К.Леонтьєва (1831- 1891 рр.). У своїх працях „Захід, Схід та слов'янство", „Національна політика як засіб всесвітньої революції" вчений виклав такі основні теоретичні положення:

- Історія складається зі зміни культурно-історичних типів (життя людини вимірюється роками, цикл існування держав 1200 років, геологічні епохи вимірюються тисячоліттями: можливе прогно-зування циклів розвитку);

- Російська державність заснована на концепції візантизму, головними ідентифікуючими ознаками якої є візантійське православ'я, візантійське самодержавство, візантійські звичаї;

- Ідея протистояння визначається між Заходом та Сходом на чолі з Росією (панславізм є загрозою для російської державності, однак основою євразійської ідеї є особлива цивілізація - Східна під егідою Росії) [13, с. 143].

Важливу наукову цінність подальших теоретичних положень щодо цивілізаційного підходу до історичного розвитку мають дослідження німецького філософа О.Шпенглера (1880 - 1936 рр.). У своїй основній праці „Присмерк Європи" (1918 р.) дослідник відзначає, що саме поняття цивілізації тісно пов'язане з поняттям культури, причому не тільки в негативному змісті, але й у позитивному плані, і навіть протиставляється культурі, як матеріальне, технічне - духовному, як стандартне і нелюдське - унікальному і гуманному. Він розглядав цивілізацію, як занепад культури: „Цивілізація є неминучою участю культури, ...логічним наслідком, завершенням і результатом культури" [14, с.134]. Але таке протиставлення не є адекватним відображенням протиріч сучасного світу. Цивілізація є соціокультурним утворенням, і цим вона відрізняється від формації, яка оточує систему соціальних зв'язків безвідносно до культури. Звідси випливає сама можливість використання поняття цивілізації для характеристики конкретних просторово обмежених суспільств із їх своєрідною культурою. Інакше кажучи, у світі існує не одна, а безліч локальних цивілізацій, здатних зберігати свої типові особливості у різних суспільних формаціях.

О.Шпенглер визначав 8 цивілізацій (єгипетську, індуїстську, вавілонську, китайську, греко-римську, візантійсько-арабську, західноєвропейську, майя). Розвінчуючи європоцентризм, О.Шпенглер відмовляється від „...концепції єдиного „всесвітнього" історичного процесу, єдиної лінії еволюції людства, яке проходить...послідовні етапи розвитку, що виявляються при усіх відхиленнях, періодах застою чи занепаду в цілому поступальним рухом, що... ми визначаємо як прогрес" [15, с. 43]. І стверджує, що кожна регіональна цивілізація піддається біологічному ритму, де найважливіший етап - зростання є власне „культурою", а етап занепаду - є власне „цивілізацією" [16, с. 76]. Якщо на стадії культури відбувається органічний тип еволюції у всіх сферах життя (соціальній, релігійній, політичній, художній, етичній, військовій, науковій та інш.), то для цивілізаційної стадії характерний механічний тип еволюції, що являє собою „окостеніння" органічного життя культури і її розпад.

До певної міри продовжувачем ідей О.Шпенглера був А.Тойнбі (1889 - 1975 рр.) - англійський мислитель, історик, автор 12-томної праці „Дослідження історії", виданої у нашій країні з дуже великим запізненням. Згідно теорії А.Тойнбі, динаміка цивілізації - від зародженя до розпаду - визначається законом „Виклик - Відгук", за яким прогрес чи регрес цивілізації пов'язаний з адекватністю „Відповіді" регіонального соціуму на „Виклик" історичної ситуації. Саме народження цивілізації відбувається спонтанно за наявності двох необхідних умов:

- стимулююча роль оточуючого середовища - „Виклик" ;
- наявність у соціуму творчої меншості, здатної дати „Відгук" на „Виклик".

А.Тойнбі виділяє п'ять основних типів „Викликів":
- „виклик суворих країн";
- „виклик нових земель";
- „виклик історичних ударів";
- „виклик тиску";
- „виклик утисків" [17, с. 556 - 557].

Вчений відзначає, що зародженню цивілізації сприяють найбільш неспрятливі умови. Життєздатність цивілізацій, за А.Тойнбі, визначається такими критеріями:
- послідовне оволодіння життєвим середовищем;
- послідовне одухотворення усіх видів людської діяльності;
- перенесення подразників як причини генезису цивілізацій, із зовнішнього середовища на внутрішнє.

А.Тойнбі звертає також увагу на принципи „закону золотої середини", що визначається на основі компенсацій [18, с. 10]. Кожна цивілізація, за А.Тойнбі, розкриває свою „душу" (естетичну в еллінській цивілізації, релігійну - в індуїстській, науково-технічну - у західній і т.д.), досягає зростання. Але за цим періодом наступає час фатальної помилки, яку здійснює творча меншість, коли суспільство стоїть перед „Викликом" і тоді настає надлом цивілізації, розкол її системи і розпад.

Етимологія терміну цивілізація та його використання як основної типологічної одиниці історії знайшла своє відображення у працях німецького соціолога, філософа та історика М.Вебера (1864 - 1920 рр.) [19], французького історика Ф.Броделя (1902 - 1985 рр.) [20], відомого російського і американського соціолога П.Сорокіна (1889 -1968 рр.) [21] та ін., які у своїх дослідженнях дуже різняться між собою, і все ж таки у них є спільним те, що вони відкидають моністичний підхід до історичного процесу, розглядаючи історію як соціально-культурне, а не лише соціальне явище, й визнають, що у взаємозв'язку тріади (економічна структура, соціальна організація, культура) саме культура не є замикаючою, а такою, котра пронизує увесь історичний процес.

Важливою також є полідисциплінарність - намагання бачити історію не обмеженою лише досягненнями суміжних наук, але й збагаченою теоретичними методами інших суспільних дисциплін. У контексті їх тверджень спостерігається тенденція до розширення меж цивілізаційного підходу до загальноісторичної методології, а саме поняття про цивілізацію розглядається вже як соціокультурна макро- або суперсистема ЛЮДИНОЦЕНТРИЗМУ, яка має внутрішній (самостійний) механізм функціонування. Цивілізація визначається через суспільство та сукупність його складових, цим самим утверджується ідея цивілізаційної унікальності, яка визначена у просторі і часі як самодостатня та автономна система, що виступає оптимальною одиницею осмислення історичного процесу.

Так, згідно з вченням Ф. Броделя, яскравому представнику французької історичної школи, що сформувалася в рамках журналу „Аннали", цивілізація - це простір, культурна зона, сукупність культурних характеристик і феноменів [22].

Англійський теоретик світосистемного підходу І. Валлерстайн визначає цивілізацію як специфічну концентрацію світогляду, звичаїв, структур і культури, як матеріальної, так і духовної, котра формує визначене історичне ціле і яка існує поряд з іншими різновидами цього феномена, хоча і не завжди одночасно [23].

Кожна цивілізація будується за певним філософським принципом чи кінцево визначеною цінністю, які реалізує протягом свого життєвого шляху у всіх своїх компонентах. Кожна з культурних суперсистем зберігає свою самобутність усупереч змінам у складових її компонентах. Зміни носять внутрішній, іманентний характер, а зовнішні впливи - прискорюють або сповільнюють їх. Життєвий шлях суперсистем здійснюється не лінійно, а циклічно, ритмічно. Однак кожна цивілізація слідує власним курсом, проходячи етапи генезису, росту, розквіту, затухання, занепаду і відродження. На думку П. Сорокіна, більшість цивілізацій - це не стільки культурні системи, скільки великі соціальні системи, що формуються навколо центрального ядра, яке складається з культурних змістів, цінностей і норм чи інтересів.

Місія цивілізації - встановлення „Імперії розуму", покінчити з війнами, загарбаннями та злиднями. Тому, у другій половині XX ст. продовжується розробка цивілізаційного підходу до розвитку людства, відбувається постановка основних проблем у дослідженні цивілізацій, навіть були створені спеціальні міжнародні та національні інститути. Значний внесок у цей процес здійснили такі вчені - А.Дж.Тойнбі, П.Сорокін, Ф.Фукуяма, С. Хантінгтон (Ґантінгтон), Ю.Яковець та ін., у т.ч. й вищевказані українські дослідники.

Таким чином, можна виокремити декілька підходів до визначення змісту поняття „цивілізація":
- існування і розвиток світової суспільної системи;
- тривалість і послідовність різновидів, обсягів людської діяльності;
- певні темпи і ритми перебігу соціально-економічного розвитку;
- культурно-історичний етап розвитку суспільства;
- стан суспільства, що характеризується пріоритетом людини - ЛЮДИНОЦЕНТРИЗМОМ стосовно існуючих соціальних інституцій.

Координаційним центром цивілізаційної науки на сучасному етапі стало Міжнародне співтовариство порівняльного дослідження цивілізацій. Його перша конференція була проведена у 1961 р. під керівництвом А.Тойнбі (1889 - 1975 рр.), П.Сорокіна. І з 70-х років ХХ ст. такі конференції проводяться щорічно. Концептуально нові положення стосовно основних підходів до цивілізаційних проблем розглядалися на п'яти сесіях світового громадського форуму „Діалог цивілізацій", що проходили на грецькому острові Родос у період 2003 - 2007 рр. [24].

Сучасне розуміння історичного розвитку людства передбачало поєднання декількох парадигм, які доповнювали одна одну, що, з точки зору українського вченого Ю.Павленка [25] включали стадійність, полілінійність та цивілізаційну унікальність розвитку людства і визначали структуру та динаміку цивілізацій. Якщо полілінійність передбачає багатоваріантність шляхів розвитку людства, то стадійність визначає, що процеси розвитку проходять послідовними, якісно відмінними етапами - стадіями.

Традиції циклізму, що були притаманні античній традиції, в епоху Нового часу, відновлюються на Півдні і на Сході. Саме італійські гуманісти теж запроваджують циклічну парадигму бачення історичного процесу. Для європейської історії філософії середини XVIII ст. стала традиційною ідея стадійності. Цю парадигму утверджували Франсуа-Марі Аруе (псевдонім - Вольтер), Ж. - А.Кондорсе, К. - А.Сен-Сімон, Й.Г.Гердер, А.Фергюссон, Г.Спенсер, Г.В. - Р.Гегель, К.Маркс, Ф.Енгельс, А.Дж.Тойнбі , К.Ясперс , У.Ростоу та ін.

Саме у період Нового часу було розроблено новий підхід до парадигми історичного розвитку, де історія розглядається як зміна циклів історичного розвитку. Провідну роль в історичному розвитку відіграють зміни в людині, її менталітеті, культурі, науці. Формуються ідеї щодо культурно-історичних типів локальних цивілізацій, які переживають схожі етапи історичного розвитку, ідеї щодо поліциклічності історичного процесу. Утверджується ідея полілінійності, наявності різних шляхів розвитку людства, що розробляються К.Марксом, М.Вебером. Так, К.Маркс [26], аналізуючи форми, які передували капіталістичному виробництву, розглядав у якості паралельних азійський, античний та германський способи виробництва, протиставляючи суспільства східного та західного типів, висунув концепцію полілінійності еволюції.

У період Новітнього часу виникла необхідність до визначення тенденції щодо розширення меж цивілізаційного підходу до загальноісторичної методології. Саме ідея цивілізаційної унікальності, як вказувалося вище, знайшла відображення у працях М. Данілевського, К.Леонтьєва, О.Шпенглера, А.Тойнбі та ін. Цивілізація як регіональна, визначена у просторі і часі самодостатня та автономна система виступила оптимальною одиницею осмислення історичного процесу. Проте розгляд історії як системи саморозвитку та взаємодії окремих, співвіднесених у просторі і часі цивілізацій найдоцільніше розглядати у подальшому відповідно до принципів стадійності, поліциклічності та полілінійності розвитку людства.

Саме принцип поліциклічності знайшов відображення у виокремленні локальних цивілізацій, які визначають культурно-історичні, етнічні, релігійні, економіко-географічні особливості держави, або групи держав [27, с 145]. За визначенням російського дослідника Ю.Яковця локальна цивілізація - це частина світового цивілізаційного простору, яка включає групу народів (етносів, держав), що відрізняються спільністю духовних (культурних, етичних, релігійних) цінностей, історичних доль, економічних і геополітичних інтересів [28, с. 17]. Локальні цивілізації - не новації на карті світу. Вони виникли біля шести тисячоліть назад у рамках древніх держав і їхніх об'єднань - у Шумері, Древньому Єгипті, Індії. Потім вони мінялися, як у калейдоскопі, - одні сходили зі сцени, інші виникали, треті трансформувалися в цивілізації нових поколінь.

Міжцивілізаційні відносини, можливість і необхідність запобігання зіткненню цивілізацій і переходу до їхнього партнерства стають осьовою проблемою XXI ст., головним вузлом протиріч, від розв'язання якого залежить відповідь на глобальне гамлетівське питання - „бути чи не бути людству на планеті Земля" [28, с 18].

Значна частина цивілізацій переживають періоди біфуркацій, відпочкування цивілізації наступних поколінь (наприклад, західна). А сама динаміка цивілізацій сповнена розмаїттям, нерівномірністю ритмів, злетів і спадів. Тут неможливо, як стверджує П.Сорокін, виявити структурно, кількісно визначену закономірність, періодичність, ритмічність [28, с 16]. Проте при глибокому дослідженні під цим поверхневим хаосом все-таки проглядаються визначені закономірності і тенденції. Зокрема, взаємовплив у динаміці світових і локальних цивілізацій, періодична зміна поколінь останніх, пов'язана з переходом до нових історичних епох. При кожному такому переході змінюється не тільки число цивілізацій, але і характер і середовище їхнього функціонування, висуваються нові лідери, а колишні йдуть у тінь чи зникають з історичної сцени - тимчасово або назавжди.

Такий погляд базується на теорії циклічної динаміки М.Кондрат'єва (1892 - 1938 рр.), основні положення якої були викладені вченим у його доповіді „Великі цикли кон'юнктури" у 1926 р. Він розробив теорію хвилеподібних коливань економічної кон'юнктури, які пов'язані зі змінами у технології виробництва та економічному житті, тобто став засновником теорії великих циклів економічної кон'юнктури (кризи довгої хвилі) [29]. „Кондрат'євська хвиля" - це сукупність коливально-хвилеподібних рухів, які відображають хід історичного процесу. На підставі математич-ного моделювання соціально-економічних процесів учений приходить до висновку, що великі цикли економічної кон'юнктури помітно змінюють один одного через 40-50 років. У межах півстолітнього циклу існують коротші цикли, їх нараховується 4 - 5, і кожен з них проходить через стадію рівноваги й нерівноваги. Півстолітній цикл є складовою частиною „столітнього" цивілізаційного циклу, зміна яких що-200-300 років являє собою зміну цивілізацій. Таким чином, цивілізація розглядається як певна ступінь у розвитку суспільства. Теорія „кондрат'євських хвиль" підтверджена та статистично доведена й розвинена американським вченим Й.Шумпетером. Він вбачає підставу економічної динаміки в хвилях інновацій (технічні винаходи людства та зміна його потреб).

У цивілізаційному розмаїтті простежуються певні закономірності, для узагальнення яких доцільно ввести укрупнену одиницю аналізу - тип розвитку (або тип цивілізації). Існує декілька варіантів типології локальних цивілізацій. Перший варіант передбачає поділ на західні та східні цивілізації. До західних цивілізацій відносяться майже усі розвинуті країни. Їх історичні коріння формувалися під впливом античності, християнства, індивідуалізму та демократичних традицій. Східні цивілізації сформовані під впливом мусульманства та буддизму, провідної ролі держави, домінування колективізму та бюрократії над правами особистості. За типами розвитку виокремлюють :

- Непрогресивні форми існування (природні суспільства). Цей тип пов'язаний з відсутністю розвитку, статичністю суспільства. До нього відносяться народи, які живуть у межах природного річного циклу, в єдності та гармонії з природою (аборигени Австралії, багато племен Африки, малі народи Сибіру). У 1915 р. таких спільнот нараховувалося біля 650, на сьогодні їх кількість значно зменшилась;

- Цивілізації циклічного розвитку (цивілізації Сходу). Мається на увазі не географічний Схід, а Схід як символ особливого світосприймання та образу життя, як антитеза Заходу. До цього типу цивілізації відносять також групу цивілізацій, які мають лінійно уповільнений розвиток - арабо-мусульманську, середньовічну цивілізацію Європи;

- Цивілізації прогресивного типу розвитку (греко-латинська, західноєвропейська цивілізації).

Отже, фактори, які визначають сутність цивілізацій, їх властивості, можна підсумувати наступним чином: природне середовище; система ведення господарства; соціальна організація; релігія, або ідеологія, яка грає роль релігії; політична система. Саме на основі цих факторів визначаються цінності цивілізацій, за якими їх (цивілізації) диференціюють [30, с. 139]. Тому логічно, за визначенням російської дослідниці Л.І.Семеннікової, що цивілізація - це спільнота людей, які мають спільні фундаментальні основи ментальності, спільні основоположні духовні цінності та ідеали, а також стійкі особливі риси в соціально-політичній організації, економіці та культурі [31, с. 16]. Під ментальністю у даному контексті розуміється наявність у людей того чи іншого суспільства спільного розумового інструментарію, психологічної основи, яка дає їм змогу по-своєму сприймати та усвідомлювати світ і самих себе.

Цивілізації не характеризуються виразними границями. У ході історії люди можуть змінювати свою ідентичність у силу того, що культури народів взаємодіють і перекриваються. Значно змінюється і ступінь розходження і подібності цивілізацій. Однак, незважаючи на ці „невизначеності", останні являють собою значимі спільності, поділені границями, хоча в багатьох випадках і слабко вираженими. Велике методологічне значення, особливо при цивілізаційному районуванні, може мати уявлення російських дослідників Л. Цимбурського і С. Хатунцева про „цивілізаційні міжсвіти", чи міжцивілізаційні пояси, які вони називають лімітрофами [32, с. 86]. Міжцивілізаційність - практично не вивчений феномен, без пізнання якого неможливо зрозуміти історико-географічні й сучасні процеси громадського життя.

У цьому контексті слід зазначити, що за всю історію людства (близько 40 тисяч років) виникли, як стверджують дослідники, десятки тисяч соціокультурних утворень, але тільки деякі з них зуміли виробити самостійні форми високої культури, тобто цивілізації. І однією з теоретичних проблем є розбіжність вчених у кількості цивілізацій. Наприклад, М.Данілевський виділяв 12 цивілізацій, О.Шпенглер - 8 сформованих і 1, що формується, А. Тойнбі - 21 і більше (33) і т.д., а у кінцевому рахунку він у „Дослідженні історії" ідентифікував по завершенню своєї капітальної праці 37 цивілізацій, у т.ч. 28 процвітаючих, 5 нерозвинутих і 4 застиглих. Він виокремив з 37 цивілізацій три їх покоління, виділивши п'ять „живих" цивілізацій початку XX ст.: західну, православно-християнську, ісламську, індуїстську, далекосхідну [33, с. 24 - 34]. У свою чергу, процвітаючі цивілізації поділялись на незалежні (відособлені, невідособлені і синівськородинні) і цивілізації-супутники. Але у той же час поліцентризм цивілізацій чи „різнорівневих світів" сприяє (за А.Тойнбі) подоланню вузькості „кожної замкненої у собі історичності здійснити стрибок вдалину" [34, с. 158]. У таблиці 1. вказані цивілізації, щодо існування яких існує певна згода між вченими [35, с. 79].

Таблиця 1
Цивілізації, щодо існування яких існує „великий ступінь згоди"

Реалізовуючи мету дослідження, автор статті особливий акцент робить на аналізі становлення і розвитку православно-християнської цивілізації (куди відносить й Україну) Зазначимо, що саме А.Тойнбі вважав, що історичні передумови виникнення православної цивілізації аналогічні тим, „що виявляються у самій основі західної історії. Еллінське суспільство стало „батьком" двох „синів" [37, с. 36] У результаті схизми (др.-грец. σχίσμα - розщеплення, розкол), що продовжувалася протягом трьох століть, „з однієї лялечки - католицької церкви - утворилося два самостійних організми: римо-католицька і православна церкви" [37, с. 37]. Розрив між католицькою і православною церквами в 1054 р. завершив процес диференціації суспільних структур, у результаті чого спочатку у Візантії, а потім і в державах, що прийняли православ'я пізніше, стала формуватися самостійна цивілізація. Уже в Середні віки, відзначав А.Тойнбі, православне християнство було у вищій мірі несхоже на середньовічне західне християнство.

Коротко відзначимо, що розширення православної цивілізації в межах Росії відбувалося двома шляхами. Після монголо-татарського іга (1237 - 1480 рр.) йшла боротьба на заході за виходи у Балтійське і Чорне моря. У результаті військових кампаній і реформ Петра І Росія на початку XVIII ст. остаточно утвердилася як балтійська держава і приєднала частину українських і білоруських земель, що колись входили до Київської Русі. Після одержання у період царювання Катерини II доступу майже до усього північного узбережжя Чорного моря в останній третині XVIII ст. Росія стала великою європейською державою, яка почала проводити месіонерську загальноправославну програму - звільнення історичних православних територій (країн) від османського ярма, впливу католицизму і наступного їхнього об'єднання під егідою Росії. Після остаточного розпаду Золотої орди й ослаблення її спадкоємців, особливо після скорення Московською державою у другій половині XVI ст. Казанського й Астраханського ханств - союзників Османської імперії, Росія почала освоєння колосальних рідкозаселених просторів Сибіру й Далекого Сходу. У період, що називають імперіалістичним (друга половина XIX ст.), завершується колонізація Кавказу і завойовується Середня Азія.

Україну в контексті даного дослідження слід розглядати у якості персоніфікації особливої цивілізаційної системи, оскільки саме на межі ХХ і ХХІ століть на передній план висувається фундаментальність цивілізаційної ідентифікації та взаємодії цивілізацій. Професор Гарвардського університету, директор Гарвардської академії міжнародних та регіональних досліджень Семюель Хантінгтон стверджує, що у ХХІ ст. цивілізаційні фактори будуть відігравати найважливішу роль у формуванні світової політики, а, відтак, світова політика стає багатоцивілізаційною. Отже, на локальному рівні - це політика етнічності, на глобальному - це політика цивілізацій [39, с. 7 - 8].

У працях українських вчених відзначається, що прискорена глобалізація багатьох процесів в планетарному масштабі супроводжується одночасним посиленням рис своєрідності в розвитку регіональних людських спільнот. Адже під „цивілізацією" в широкому розумінні мається на увазі більш висока стадія розвитку суспільства, яка прийшла на зміну дикунству і варварству, у вузькому розумінні - маємо на увазі „локальні цивілізації". Вони значною мірою визначають основні прояви соціокультурного життя, а їх особливості визначають характер та стан відносин між ними. Отже, під цивілізацією розуміємо сукупність етнічних (національних), культурно-історичних, територіальних (просторових) а також економічних підвалин, найчастіше об'єднаних загальною приналежністю до єдиної релігійної конфесії. Тому розглядаємо українську ідентичність як продукт взаємодії цивілізацій [40].

Визначення цивілізаційної ідентифікації України передбачає з'ясування приналежності України до певного типу розвитку цивілізацій. Відзначимо, що принцип поліциклічності знаходить відображення у виокремленні локальних цивілізацій за декількома критеріями, серед яких домінують національний, регіональний, релігійний та системний. Саме локальні цивілізації відображають культурно-історичні, етнічні, релігійні, економіко-географічні особливості країни, або групи країн. М. Данілевський визначав цивілізації як „культурно-історичні типи", виокремлючи слов'янський, до якого він відносив й Україну, А.Тойнбі - як локальні цивілізації, П. Сорокін - як великі „культурні суперсистеми" [41]. Лінійний підхід дозволяє визначити структуру цивілізаційного простору ХХІ століття через наявність четвертого покоління локальних цивілізацій, у розвитку яких вирішальну роль відіграє використання нових технологій, як виробничих, так і соціального управління та соціальних комунікацій. На підставі використання якісного підходу і поділ цивілізацій, як уже зазначалося, на непрогресивний, циклічний та прогресивний тип розвитку, український дослідник Ю.Павленко виокремлює декілька цивілізаційних ойкумен, зокрема: Макрохристиянський світ у складі Західноєвропейсько-Північноамериканського, Латиноамериканського та Східноєвропейсько-Євразійського цивілі-заційних блоків (до складу якого відносимо Україну), Мусульманську, переважно Західноазійсько-Північноафриканську ойкумену, Південноазійську - Індуїстсько-Південнобуддійську, Східноазійську або Далекосхідну - Конфуціансько-Північнобуддійську ойкумени [42, с. 335].

Фундаментальність цивілізаційної ідентифікації України пов'язана і базується на всьому обсязі історичної пам'яті. Ця проблема серед інших цивілізацій світу набула актуального значення завдяки двом аспектам: внутрішньому - Україна стала незалежною і почала проводити власну зовнішню політику і зовнішньому - змінам у ситуації на міжнародній арені на межі тисячоліть. Світ вступив в епоху, де культура та культурні фактори відіграють найважливішу роль у формуванні світової політики [43, с. 7]. Однак, невизначеність цивілізаційної ідентифікації України пояснює-ться цілою низкою чинників. До найголовніших з них дослідники Коппель О.А., Пархомчук О.С. відносять наявність довгих періодів в історії України, коли вона не мала власної державності, належність окремих частин її території до різних геополітичних, геоекономічних та геокультур-них просторів, зокрема середземноморського, західноєвропейського та євразійського. При цьому, академік Ю.Пахомов зазначає, що „Україна, бажаючи стати країною західною, забула на час реформ про власну, ще далеко не західну цивілізаційну ідентичність" [44, с. 24] .

Шукаючи відповідь відносно походження та джерел української ідентичності відзначимо, що вони здійснювались в українській історичній, філософській та міжнародно-політичній науці починаючи з кінця ХІХ століття. У згадуваних працях М.Грушевського, М.Драгоманова, Д.Донцова, Ю.Липи, М.Міхновського, С.Рудницького знаходимо переконливе ними обгрунтування необхід-ності орієнтації України на Схід, на Захід, на Північ і Південь. І цілковито відповідаючи вимогам часу, провідний археолог Інституту археології України, к. і. н. Михайло Відейко виніс на громадський суд сучасності свою працю „Трипільська цивілізація". Він констатує: „Шість тисяч років тому на землі, яку сьогодні називають Україною, стояли величезні поселення - міста. Коли „історія починалася в Шумері", їхні руїни вже давно були сховані під різнотрав'ям степу між Бугом і Дніпром. Люди, яких ми називаємо трипільцями, заклали підвалини цивілізації на нашій землі. Вони одними з перших тут почали вирощувати хліб і плавити метал, збудували тисячі селищ, десятки міст. Вони прагнули вічного життя, молячись і приносячи пожертви Вищим Силам, створили дивовижні магічні орнаменти, які зачаровують нас і сьогодні"[45]. Загалом, нині Трипільська культура заслуговує на те, щоб бути описаною як важлива складова цивілізації Старої Європи "[46].

Отже, у стратегічному прогнозуванні місця України в цивілізаційному просторі ХХІ століття слід враховувати внутрішні та зовнішні чинники, стан цивілізацій з урахуванням впливу довготривалих чинників їх розвитку. Тому, за своїми геополітичними складовими (площею, населенням, природними ресурсами) Україна є помітним державним утворенням у світовому і європейському розкладі сил. Вона є європейською державою, що зумовлене не тільки її географічним становищем, але й історичним минулим, належністю до культурних традицій західної цивілізації, демографічним складом населення, мовлєннєвою культурою.

На українських теренах з первісних часів простежуються три провінції, які за своїми етногенетичними зв'язками були спрямовані у різні напрями. Північно-західна (Полісся та прилеглі регіони Волині й Поділля) розвивалися в тісних контактах з Південною Балтією; Південно-Західна Україна перебувала під балканським впливом, а степи Південного Сходу та частково Півдня нашої батьківщини довго являли собою західну периферію великого азійського світу скотарів-номадів.

Трьом культурно-історичним регіонам первісної України відповідають три головні геополітичні провінції України-Руси, козацької та сучасної України. Ці три великі культурно-історичні провінції України перегукуються з окресленими українським письменником, поетом, культурологом, літературним критиком Євгеном Маланюком (1897 - 1968 рр.) трьома складовими первнями української культури: варязька мілітарність, антична Еллада та азійський степ [47]. У історіософській концепції буття України він відзначає, що саме Україна - це місце трагічної зустрічі Заходу та Сходу, яка довгий час лишалася суб'єктом, а не об'єктом історичного процесу. З одного боку, українець - „пісняр, мудрець і гречкосій", здатний швидше до ліричної рефлексії, пасивного споглядання навколишньої дійсності, а не до адекватної вольової реакції на зовнішню загрозу. Однак Є.Маланюк розвиває комплексну теорію, де центральне місце у ній повинна займати пророча візія майбутнього провідника України, який має поєднати державний досвід Івана Мазепи, патріотизм та дипломатичний хист Пилипа Орлика, цільність світогляду Тараса Шевченка, у постаті якого поєднались поет та державотворець.

У межах вищезгаданих трьох культурно-історичних провінцій України виділяються 15 земель та численні українські етнографічні групи: гуцули, лемки, бойки, поліщуки, слобожани тощо. Так що етнографічна строкатість України не викликає сумніву. Наявність окремих культурно-історичних регіонів на українських етнічних землях, як і діалектних груп, з яких складається український етнос, давно помітили етнографи та лінгвісти. За останні 12 тисяч років археологами простежено не менше 10 міграційних хвиль із заходу на Полісся, Волинь, Поділля, Прикарпаття [48].

Відтак, основні критерії геоцивілізаційного положення України детерміновані її розташуван-ням між кількома полюсами тяжіння, які характеризуються різним ступенем політичної, економічної та військової могутності.

Українські дослідники Коппель О.А., Пархомчук О.С. не поділяють точку зору С. Хантінгтона, який відносить Україну до розряду так званих „розірваних" країн, зваживши перш за усе, що саме територією України проходить лінія розлому цивілізацій, спричиненого Берестейською унією 1596 року. Розглядаючи лінії розлому між цивілізаціями, він вважає, що найбільш важливою лінією поділу в Європі є східний кордон західного християнства, що пролягає по сучасних кордонах між Росією і Фінляндією, між прибалтійськими країнами і Росією, розсікає Україну, повертає на захід, відокремлює Трансільванію від іншої частини Румунії, а потім, проходячи по Югославії, майже точно співпадає з лінією, яка відокремлює Хорватію і Словенію від інших частин Югославії.

Таким чином, Україна опинилася „розірваною" між двома цивілізаціями: слов'яно-православною і західною [49, с. 243 - 245]. Адже, понад 400 років Правобережна Україна існувала у складі європейських держав і всотувала державно-управлінські традиції, засновані на цінностях католицизму й протестантизму. Стільки ж часу жителі Лівобережної України випробовували на собі суміш колективістського етатизму з азійським деспотизмом московських самодержців [50].

Сучасна Україна є результатом складної взаємодії різнорідних цивілізаційних пластів, де домінуючу роль в міжцивілізаційних взаємодіях відіграли як західна, так у значний історичний період російська локальна цивілізація, що являє собою конгломерат народів, які відносяться до різних типів розвитку. Тобто, це суспільство, яке за визначенням Л.І.Семеннікової, „цивілізаційно дрейфує" між Сходом та Заходом [51, с.33]. Ця точка зору російської дослідниці, яка відстоювала належність Росії до „слов'яно-православної" цивілізації, стає більш зрозумілою, якщо згадати. що під цивілізаційними дрейфами традиційно розуміється штучні стрімкі відхилення окремих держав чи груп держав від власних цінностей та ідеалів у бік іншосистемних базових цінностей та ідеалів.

О.А. Коппель, О.С. Пархомчук стверджують, що загальні оцінки цивілізаційного виміру українсько-російських відносин мають враховувати той факт, що сучасні Україна та Росія склалися на перехресті різних цивілізаційних систем і як державні утворення вони ніколи не були соціокультурно ідентичними і завжди відзначалися мозаїчністю з точки зору цивілізаційних характеристик.

Погляди російських цивіліологів (Н.Трубецькой, К.Леонтьєв, Н.Бердяєв, Г.Фроловський, Г.Вернадський, П.Савицький Л. Гумільов та ін.) різняться від визнання належності Росії або до цивілізації „слов'яно-православної", або до „євразійської". Послідовники евразійства виходили з того, що Росія завжди відрізнялась як від Сходу, так і від Заходу. На сучасному етапі ідеологи неоєвразійства прагнуть до ототожнення євразійської цивілізації з Російською державою, вважаючи Росію політичним ядром локальної цивілізації, що надає цій позиції не лише антизахідного, але й антиукраїнського спрямування. У цьому контексті важливим є висновок російського дослідника Л..Медведка, який констатує відсутність цівілізаційної однорідності Росії внаслідок співіснування на її території слов'яно-православної і тюрко-мусульманської цивілізацій, і вважає, що „Росія є прикладом тих синкретичних цивілізацій, які узагальнили та систематизували риси культур різних народів. На цьому шляху вона довела можливість народження нової етно-цивілізаційної спільноти і подолання бар'єрів між расами, мовами, релігіями та духовними світами" [52, с. 63]. Отже, цивілізаційна структура російського суспільства відображає взаємодію різних культурно-історичних типів, домінуючим з яких є російська православна цивілізація, поряд з мусульманською та буддистською.

Відтак, розгляаючи цивілізаційну ситуацію навколо України, можна стверджувати, що ключовим є визнання її поліетнічності та полікультурності. Так, Л. Костенко подає Україну як транскультурний осередок цивілізацій, головна роль якої полягає в тому, щоб стати „золотим містком" між Заходом і Сходом. М. Михальченко, розглядаючи кожну націю в якості „окремої унікальної цивілізацій", вказує на зовсім іншу роль для України, вважаючи, що „українська цивілізація зароджувалась як етнічна" (тобто як результат співжиття різних етносів, включення представників різних народів в український етнос), а українська політична цивілізація існувала лише в періоди повноцінної державності України [53].

Оскільки Україна не знаходиться в епіцентрі жодної з цивілізацій, то вона відповідно не може повністю належати до жодній з них, однак її можна називати моделлю співіснування різних етнічних груп і цивілізацій, а у контексті глобального розподілу сил наша держава має унікальну позицію для забезпечення ефективної рівноваги сил в Євразії. При цьому, застосування цивілізаційної парадигми дає Україні методологічну основу для пошуку рівноваг інтересів та ведення міжцивілізаційного діалогу у контексті ноосферної концепції єдиної системно-цивілізаційної безпеки (по вертикалі - військової, економічної, інформаційної тощо; по горизонталі - інтегруючої безпеки усіх цивілізацій) в глобальному світі на міждержавному рівні та новоформуючих міжнародних відносин.

Такий підхід дозволяє виявити елементи спільності окремих локальних цивілізацій, у т.ч. української православної, спільно використовувати переваги окремих компонентів, з'ясовувати витоки та попержувати конфлікти у міжцивілізаційному просторі, налагоджувати діалог цивілізацій. Україна, як одна з найбільших країн Європи, збагачена досвідом співіснування різних народів та конфесій, має зайняти в цьому процесі гідне місце. Її окремі землі належать до різних природних зон і здавна контактують з різними культурно-історичними центрами Євразії.

Тому на запитання сучасних дослідників „Яку цивілізацію могла б створити Україна?", звучать різні, але вагомі відповіді. Перш за усе С. Дацюка: „Україна могла б створити цивілізацію, засновану на культурному співробітництві різних культур. Іноді таку цивілізацію і культуру називають трансцивілізацією і транскультурою. Тобто Україна змогла б спробувати зробити те, чого поки що не може зробити ЄС - створити систему взаємних локалізацій європейських культур одна в одній. Адже нам, щоб спробувати створити таку систему взаємних локалізацій різних культур, не потрібно вступати ні в союз Росії та Білорусі, ні в Європейський Союз - ми вже маємо дві цивілізаційних платформи всередині своєї країни. Якщо ми знайдемо спосіб, як системно поєднати дві ці платформи..., то фактично ми створимо новий тип цивілізаційної комунікації, яку ще ніхто не створював. Адже багатомовні країни є, але успішних країн, що знайшли спосіб поєднати різні цивілізації всередині країни, досі нема. Отже цивілізація як посередник інших цивілізацій - це дуже цікавий виклик, який можуть підтримати світ - Європа, Росія та хто завгодно [54].

Доцільно згадати слова голландського філософа Б.Спінози, що цивілізація означає жити так, ніби ми діємо перед Богом і вічністю - „sub specie aeternitatis" („З точки зору вічності", Спіноза). Цивілізація це завжди більше, ніж вигода окремій країні чи окремій території. Оскільки долучитися (приєднуватися) до чужої цивілізації - завжди більш слабка позиція, ніж створити свою цивілізацію. Цивілізація - це надмета, яку можна не досягти, але енергетика цієї високої мети може створити набагато більше, ніж будь-які сьогоднішні потуги України - „увійти в золотий мільярд", „йти в Європу", чи „вступати до НАТО". Адже, якби держави, що складають сьогодні „так званий золотий мільярд" планети Земля, ставили лише за мету „стати золотим мільярдом", то вони ніколи б ним не стали. Вони ж визначили більш масштабну мету.

Отже Україна теж має ставити більш масштабну мету -цивілізаційний прорив задля усього людства. Можна погодитися з визначеними у статті С. Дацюка „Чи стане Україна цивілізацією?" [54]. складовими, які дозволяютьУкраїні утверджуватися як цивілізація:

1) Своя філософія, яка би осмислювала всі сфери життя, була здатна доводити національні образи до цивілізаційних смислообразів;

2) Рефлексивна освіта, навчання мисленню, а не технологіям, тобто освіта нового типу;

3) Нова економіка з новими критеріями розвитку (повні цикли виробництва, кількість інфраструктурних послуг, рівень інтелектоємності продуктів і т.д.);

4) Нова наука, що орієнтується на випередження інших, яку фінансує бізнес і держава;

5) Багатомовність і, можливо, нова мова, але не українська, російська чи англійська, а можливо навіть штучна мова нового типу, яка би виконувала сакральні функції, могла бути мовою науки (ця мова могла би прислужитися і Європі);

6) Партії нового типу, які здатні діяти програмно упродовж декількох поколінь (масштаб завдань потребуватиме нових менеджерів і консультантів з іншими цілями);

7) Свої теорії, які публікуються, обговорюються, замовляються і застосовуються;

8) Нова культурна політика цивілізаційного типу;

9) Нове мистецтво, яке продукує смислообрази, і митців цьому мають вчити.

Домінантою є православна віра, Українська Православна Церква, які виступають одухотвореною основою як історичних земель, так і нині в кордонах визнаної незалежної України. Це стратегічно відкриває у ХХІ столітті для усіх сфер життєдіяльності та структурних підрозділів, у т.ч. й освітній галузі України, нову еру - еру глобалізації і гуманізації та зростаючої потреби в „одухотворенні" нації, де людина гуманна і духовно збагачена, громадянин-суверен повинна стати у центрі цивілізаційного розвитку, не лише як найвища цінність, але й надзвичайно відповідальна за свої помисли, слова, дії. Адже „Духовність, - як стверджує доктор філософських наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України С. Б. Кримський, - це завжди ціннісне домобудівництво особистості. Це отой безкінечний шлях до формування свого внутрішнього світу, що дозволяє людині не залежати повністю від контексту, зовнішнього життя, тобто залишатися собі тотожним" [55].

Отже, на сьогодні перед людством постає дилема, яка набуває характеру глобальної тенденції -висунення на перший план альтернативи зіткнення або партнерства цивілізацій, що може стати або кроком до об'єднання різноманітних культур, релігій і народів, або кроком у напрямі протистояння, взаємознищення. Це доленосний вибір, від якого залежить результат міжцивілізаційних взаємодій - творчий або руйнівний, утвердженні цивілізаційної дискретності світу, де достойне місце знаходить український цивілізаційний простір. Україна, збагачена досвідом співіснування різних народів та конфесій, має зайняти в цьому процесі гідне місце [56].

Висновки і перспективи подальших досліджень: Цивілізаційний підхід до світоустрою засвідчує про те, що на сьогодні склалася певна макросистема цивілізацій (глобальна суперцивілі-зація), які мають наддержавний, надрелігійний, надетнічний характер (оскільки лише один із параметрів не може задовольнити потребу в ідентифікації/самоідентифікації окремої держави чи певного регіону як складової визначеної цивілізаційної спільності). Ця система носить динамічний характер, тобто постійно змінюються її структуровизначальні параметри, а саме: кількість локальних цивілізацій через процеси біфуркації, відпочкування їх наступних поколінь; зміщення центру лідерства, перегрупування цивілізаційних центрів сили і впливу

Планетарні виклики глобалізації, які вимагають від цивілізацій відповіді, наявні в усіх сферах міжнародного життя, а саме:

- У економіці - це зростаюча експансія ринкових сил та виродження їх саморегулюючих механізмів у глобальному масштабі; постійний пошук нових способів господарювання з боку транснаціональних корпорацій; нова географія світових виробництв; цілеспрямовані організації та провокування фінансово-економічних негараздів; втрата грошей свого попереднього змісту і перетворення їх на своєрідну фінансову інформацію;

-  У політичній сфері - це часткова втрата державою суверенітету (феномен так званої „слабкості" держав-націй), коли долі народів починають вирішуватись за межами повноважень їх національних держав (міжнародними урядовими та неурядовими організаціями,транснаціональ-ними корпораціями, терористичними угрупуваннями, кримінальними та мафіозними структурами, релігійно-фундаменталістськими організаціями тощо);

- У соціальному розвитку - це проблеми розширення міграційних процесів, збільшення потоків біженців, що призводять до появи ксенофобії та расизму; проблеми бідності; поява расистських проектів світоустрою (концепції „золотого мільярду", „суспільства 20:80"); демографічна проблема (соціальне розшарування населення планети); продовольча проблема;

- У культурному та духовному житті - це спроба уніфікації світу, життя за єдиними принципами, навіть єдиної релігії, прихильністю єдиним цінностям, слідуванням єдиним звичаям і нормам поведінки, бажанням усе універсалізувати та культурним розмаїттям людства; між появою нових локальних ідентичностей та тотальною уніфікацією, вестернізацією; між відродженням традиційних цінностей та деаксіологізацією, комерціалізацією культури, нав'язуванням квазіцінностей, де дилемою стає навіть „цілісність людського буття";

-  У технологічному аспекті - це техноглобалізм, виникнення технологічних макросистем у сферах зв'язку, транспорту, виробництва; революція телекомунікацій і створення Інтернету, де головною суперечністю є нерівномірність поширення у планетарних масштабах передових технічних досягнень, що породжус явище технічно-технологічної відсталості цілих цивілізацій, при якому виграє Захід;

- У інформаційній сфері - це явище інформаційно-технологічного неоколоніалізму, який виявляє себе в різних формах (наприклад, у формуванні нової віртуальної реальності, через яку легко нав'язати свої цінності, маніпулювати свідомістю, навіть суспільною);

-  У екологічній сфері - це панування глобальної кризи, пов'язаної із зростанням навантажень на життєзабезпечуючі системи і відтворювальні природні ресурси планети, з деградацією довкілля та підривом стійкості біосфери і т.д.

Відчутний вплив глобалізації та євроінтеграції на державотворчі процеси в Україні, де існує поляризація ідеологем і відповідних цінностей у суспільстві [57], актуалізували проблеми збереження духовно-релігійної, культурної та громадянської самоідентифікації українського народу, яка є неможливою без універсальної ціннісної системи, що спирається на вищі духовні та моральні засади. Крім того, духовні цінності, функціонуючи як специфічні сенсоутворюючі джерела існування людини, стали серцевиною механізму самоорганізації безпеки суспільства і набувають значення важливого чинника соціально-політичної стабільності Української держави, її міжнародного визнання та стають провідними критеріями сталого просування в геополітичному просторі. При цьому, духовність, як ціннісне домобудівництво, як заклик згори зробити те, що не робиться природним чином, потребує індивідуальної розшифровки особистості, де вона є способом її життя, повнотою буття людини, яка орієнтована й націлена духом. „Україні необхідна духовність, - стверджує професор С. Кримський, - та духовність, яка викристалізувалася в греко-слов'янській православній цивілізації Київської Русі. Та духовність..., яка зробила українську націю суб'єктом світової історії". Саме духовність, як сутнісна інтегральна якість особистісного буття, здатна на сучасному етапі розвитку нашого суспільства зберегти індивіду його цілісність та ідентичність.

Аналіз наявних наукових надбань свідчить про те, що зазначена проблема вивчена автором у достатній мірі; напрацьовані матеріали мають переважно прикладний характер, стосуються історико-філософських, соціально-правових основ цивілізаційної парадигми розвитку людства, однак є спробою на основі філософії, цивіліографії ІІІ тисячоліття визначити основні підходи, які дозволяютьУкраїні самоідентіфікуватися і утверджуватися як локальній цивілізації Макрохристиян-ського світу. Отже, усвідомлення Україною свого цивілізаційного статусу має сприяти як виробленню нею оптимальної моделі історико-правового, соціально-економічного розвитку, так і правильної орієнтації у системі міжнародних відносин.


[1] Коппель О.А., Пархомчук О.С. Міжнародні системи. Світова політика. - К.: ФАДА, ЛТД, 2001. - С. 139.

[2] Емельянов Ю. Рождение и гибель цивилизаций. - М.: Вече, 2000. - С. 15.

[3] Кузьменко В. Мегатренди людського розвитку в розбудові нового світового порядку цивілізацій та місце в ньому України і Росії // Незалежний культурологічний часопис. - 2000. - №18. - www.ji-magazine.lviv.ua/archive.

[4] Цивілізація: історія, поняття. Доступ: Цивілізація. http://referaty.com.ua/ukr/details/19677/ - 61.61.

[5] Дергачев В.А. Геополитика. - К.: ВИРА-Р, 2000. - С. 156.

[6] Мойсеева Л.А. История цивилизаций. - Ростов-на-Дону: Феникс, 2000. - С. 21- 25.

[7] Массон В.М. Первые цивилизации. - Л.: Наука, 1989. - С. 6- 7.

[8] Ерасов Б.С. Цивилизация: слово - термин - смысл // Цивилизаций и культуры. Вып. 2: Россия и Восток: цивилизационные отношения. - М., 1995. - С. 3- 7.

[9] Гаджиев К.С. Введение в геополитику. - М.: Логос, 1997. - С. 208.

[10] Февр Л. Цивилизация: Эволюция слова и группы идей // Февр Л. Бои за историю. - М.: Наука 1991. - С. 239- 281.

[11] Гаджиев К.С. Введение в геополитику. - М.: Логос, 1997. - С. 208.

[12] Коппель О.А., Пархомчук О.С. Міжнародні системи. Світова політика. - К.:ФАДА, ЛТД, 2001. - С. 142.

[13] Так само. - С. 143.

[14] Цивилизации/ Под ред. М.А.Барг, 2 вып. - М., 1989. - С. 134.

[15] Шпенглер О. Закат Европы. - М.: Мысль, 1993. - С. 43.

[16] Мироненко Н.С. Страноведение: теория и методы: Уч. пособие для вузов. - М: Аспект Пресс, 2001. - С. 76.

[17] Тойнбі А.Дж. Дослідження історії. Т. 2. - К.: „Основи", 1995. - С. 556-557.

[18] Александра М., Крижанівська В. Західноєвропейські історики про хід історичного розвитку: А.Тойнбі // Історія в школі. - 1996. - № 2. - С. 10.

[19] Вебер М. Избранное. Образ общества. - М.: Прогресе, 1994.

[20] Бродель Ф. Время мира. Материальная цивилизация, зкономика и капитализм. XV - XVIII вв. - М.: Прогресс, 1992. - Т. 3.

[21] Сорокин П.А. Современные социологические теории / Сравнительное изучение цивилизаций. Хрестоматия. - М.: Аспект-пресс, 1998.

[22] Бродель Ф. Время мира. Материальная цивилизация, экономика и капитализм. XV - XVIII вв. - М.: Прогресс, 1992. - Т. 3.

[23] Wallerstein I. Geopolitics and Geoculture. Essays on the Changing World-System. Cambridge, 1992. - P.25.

[24] Мировой общественный форум „Диалог цивилизаций» (анг. World Public Forum Dialogue of Civilizations) - Википедия ru.wikipedia.org - 24 КБ Сохраненная копия

[25] Павленко Ю. Історія світової цивілізації: Соціокультурний розвиток людства: Навч. посібник. Вид. 2-ге, стереотип. / Відп. ред та автор вст. слова С.Кримський - К.: Либідь, 2000. - 360 с.

[26] Маркс К. Капитал // Маркс К. и Знгельс Ф. Сочинения. Т. 24.

[27] Коппель О.А., Пархомчук О.С. Міжнародні системи. Світова політика. - К.:ФАДА, ЛТД, 2001. - С. 145.

[28] Яковец Ю.В. Глобализация и взаимодействие цивилизаций. - М.:Экономика, 2001 - С. 17.; С.18; С.16.

[29]„ДОВГІ ХВИЛІ" М.Д. КОНДРАТЬЄВА points.net.ua - 26 КБ Сохраненная копия

[30]. Пахомов Ю.Н., Крымский С.Б., Павленко Ю.В. Пути и перепутья современной цивилизации. - К.: Благотворительньїй Фонд содействия гуманитарньїх и зкономических наук „Международный деловой центр", 1998. - С. 139; . Белорус О.Г., Пахомов Ю.М., и др. Глобальное конкурентное пространство - К.: КНЕУ, 2008. - 720 c.

[31] Семеникова Л.И. Цивилизации в истории человечества. - Брянск - курсив,1998. - С.16.

[32] Мироненко Н.С. Страноведение: теория и методы: Уч. пособие для вузов. - М.: Аспект Пресс, 2001. - С. 86.

[33] Тойнбі А.Дж. Дослідження історії. Т. 1. - К.: „Основи", 1995. - С. 24- 34.

[34] Дергачев В.А. Геополитика. - К.: ВИРА- Р, 2000. - С. 158.

[35] Мироненко Н.С. Страноведение: теория и методы: Уч. пособие для вузов. - М., 2001. - С. 79.

[36] Хантингтон С. Столкновение цивилизаций? // Полис. - 1994. - № 3. - С. 30-49.

[37] Тойнби А. Постижение истории. - М, 1996. - С. 36

[38] Мироненко Н.С. Страноведение: теория и методы: Уч. пособие для вузов. - М., 2001. - С. 83.

[39] Хантінгтон С.. Новий світовий порядок у ХХ1 столітті: глобальні тенденції та їх значення для України // Національна безпека і оборона. - 2000. - №7. - С. 7-8.

[40] Коппель О.А., Пархомчук О.С. Україна в цивілізаційному просторі ХХІ століття. Режим доступу: helen-koppel.narod.ru/ 014.htm. 98 КБ Сохраненная копия

[41] Див.: Данилевский Н.Я. Россия и Европа. Взгляд на культурные и политические отношения славянского мира к романо-германскому. - М., 1991; Тойнбі А.Дж. Дослідження історії. У 2т. - К.; Основи, 1995; Шпенглер О. Закат истории. Очерки мифологии мировой истории. - М., 1993.

[42] Павленко Ю. Історія світової цивілізації. Соціокультурний розвиток людства. - К.: Либідь, 2000. - С.335.

[43] Хантінгтон С. Новий світовий порядок у ХХІ столітті: глобальні тенденції та їх значення для України // Національна безпека і оборона . - 2000. - № 7. - С.7.

[44] Пахомов Ю. Україна як суб'єкт та об'єкт міжцивілізаційних взаємодій // Міжнародна науково-практична конференція „Геополітичне майбутнє України". - Київ - Задруга, 1998. - С.24.

[45] Відейко М. Трипільська цивілізація. - К.: Індустріальний союз Донбасу, 2003.

 [46] Режим доступу:: Трипільська цивілізація. Яка вона? ::... sd.org.ua - 45 КБ Сохраненная копия ; Трипілля - вікно у початок історії. www.aratta-ukraine.com - 115 КБ Сохраненная копия ;Трипільська цивілізація. Яка вона © Олександр ФИСУН, „Слово Просвіти".

[47] Маланюк Євген Филимонович - Вікіпедія Режим доступу: uk.wikipedia.org - 15 КБ Сохраненная копия; Крупач М. Маланюк Євген Филимонович // Довідник з історії України. - 2-е видання. - К., 2001.

[48] Залізняк Л.. ВІД СКЛАВИНІВ ДО УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ. Режим доступу: 10. СХІДНА ЄВРОПА В СИСТЕМІ СВІТОВИХ ЦИВІЛІЗАЦІЙ http://ukrlife.org/main/prosvita/zalizn10.htm - 57.43 Кб

[49] Хантингтон С. Столкновение цивилизаций. - С.243-245.

[50] Афонін Е., Радченко О. Чи хочуть українці демократії? // Дзеркало тижня. - 2009. - № 19 (747), 30 травня - 5 червня.

[51] Широкова И.Г. История цивилизаций. - М.: Издательство ПРИОР, 1999. - С.33.

[52] Медведко Л.И. Россия, Запад, Ислам: „Столкновение цивилизаций?": Миры в мировых и „других" войнах на разломах эпох (предисл. Золотарева В.А.; послесл. Баязитова Р.Ж.). - М.: Кучково поле, 2003. - С.63

[53] Михальченко М.І. Україна як нова історична реальність:запасний гравець Європи; . Дрогобич, ВФ „Відродження", 2004. - С.277; Михальченко М. Лімітроф Європи: випадковість чи доля України? // Людина і політика. - 2000. - №3; [54 ].Дацюк С . Принципи інтелектуальної політик// День. - 2006. - №78, четвер, 18 травня (скорочено); Сергій Дацюк Чи стане Україна цивілізацією, або Кінець національної ідеї. Постановка проблеми. Що це за криза, в якій опинилися країна? Режим доступу: www.ji.lviv.ua - 27 КБ Сохраненная копия

[55] Кримський С. Б. Принципи духовності ХХІ століття. Режим доступу: /ДЕНЬ/ www.day.kiev.ua - 90 КБ Сохраненная копия

[56] Гецко Ю. Роль та місце України в сучасному цивілізаційному просторі. Режим доступу:РОЛЬ ТА МІСЦЕ УКРАЇНИ... www.nbuv.gov.ua - 36 КБ Сохраненная копия

[57] Чупрій Л. В. Релігійна безпека України: стан і проблеми. Режим доступу: sd.net.ua - 26 КБ Сохраненная копия


1. Драгоманов М.. Малороссия в ее словесности; Чудацькі думки про українську національну справу ; Пропащий час. Українці під Московським царством (1654 - 1876).

2. Грушевський М. Історія України-Руси, Історія української літератури. Режим доступу: САЙТ БІБЛИОТЕКИ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ Грушевський М. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. Т.1. До початку ХІ віка. - К.: Наукова думка, 1991.lib.rada.gov.ua - 26 КБ Сохраненная копия

3. Міхновський М. І. Самостійна Україна. - К.: Діокор, 2002. - С. 7; Десять заповідей УкрНарПарт. Режим доступу: Міхновський Микола Іванович - Вікіпедія - К.: Видавництво Арій, 2006. - с. 325. uk.wikipedia.org - 46 КБ Сохраненная копия.

4. Донцов Д. Націоналізм. Режим доступу: Націоналізм (Д.Донцов, Націоналізм) - Украинские Страницы www.ukrstor.com - 8 КБ Сохраненная копия

5. Рудницький С. Україна: земля і народ (1916 р.); Україна -наш рідний край (1917 р.). Режим доступу: Рудниць кий С.Л. (1877-1937) - укр. географ, картограф - Refine www.refine.org.ua - 7 КБ Сохраненная копия КОСМОПОЛІТ НАЦІОНАЛІСТ СТЕПАН РУДНИЦЬКИЙ etnografija.narod.ru - 23 КБ Сохраненная копия 6. Ю.Липа. Розмова з наукою; Розмова з Заходом;Козаки в Московії; Бій за українську літературу; Всеукраїн-ська трилогія - „Призначення України" (1938), „Чорноморська доктрина" (1940) та „Розподіл Росії" (1941). Режим доступу: Врач, поэт, геополитик, патриот Юрий Липа | www.health-ua.org...- 17 КБ Сохраненная копия

7. Александра М., Крижанівська В. Західноєвропейські історики про хід історичного розвитку: А.Тойнбі //Історія в школі. - 1996. - № 2.

8.Александра М., Крижанівська В. Західноєвропейські історики про хід історичного розвитку: О.Шпенглер //Історія в школі. - 1996. -.№ 1.

9. Алексеєнко І. Світові цивілізації в історичній динаміці // Політичний менеджмент. - 2004. - №3. - С.152-162.

10. Білорус О.Г. Глобалізація і національна стратегія. - К.: ВО „Батьківщина", 2001. - 300 с.

11. Билорус О.Г., Пахомов Ю.М., и др. Глобальное конкурентное пространство - К.: КНЕУ, 2008. - 720 c.

12. Гальчицький А. ЄВРОПА І США - ГЕОПОЛІТИЧНЕ СУПЕРНИЦТВО. Режим доступу: www.niss.gov.ua/ Evrointeg/ ekonom.htm- ; Гальчинський А.С. Глобальна криза чи криза глобалізації // Віче. - 2002. - №1. - С.44-50; Гальчинський А.С. Україна - на перехресті геополітичних інтересів. - К.: Знання України, 2002.

13. Дармограй Н.Н. Культура власти - легитимность власти. Доступ: www.nbuv.gov.ua 41 КБ Сохраненная копия

14. Дацюк Сергій. Чи стане Україна цивілізацією, або кінець національної ідеї //Український клуб. -2006. - №78, 18 травня.

15. Залізняк Леонід. Від склавинів до української нації/ Режим доступу: http://ukrlife.org/main/ prosvita/ zalizn10.htm - 57.43 Кб

16. Кармазіна М. Глобалізація: місце і роль суб'єктів та об'єктів процесу // Людина і політика. - 2003. - С.73-81.

17. Коппель О.А. Моделювання місця та ролі України в системі світових цивілізацій // Міжнародна науково-практична конференція „Моделювання міжнародних відносин". - К., 2004. - С. 51.

18. Коппель О.А., Пархомчук О.С. Міжнародні системи. Світова політика. - К.: ФАДА, ЛТД, 2001;

19. Коппель О.А., Пархомчук О.С. Україна в цивілізаційному просторі ХХІ століття. Режим доступу: helen-koppel.narod.ru/014.htm. 98 КБ Сохраненная копия.

20. Коппель О.А. Пархомчук О.С. Проблема взаємодії цивілізацій і характер її впливу на міжнародні відносини / / Вісник Міжнародні відносини. Вип..23. - С.171.

21. Кримський С. Наука як феномен цивілізації // Вісн. НАН України. - 2003. - №3. - С. 7 - 20. 

22. Кузьменко В.П. Мегатренди людського розвитку в розбудові нового світового порядку цивілізацій та місце в ньому України // Стратегічна панорама. - 2000. - №1-2.

23. Мадіссон В.В., Шахов В.А. Сучасна Українська геополітика: навч. посібник. - К.: Либідь, 2003.

24. Мальський М., Мацях М. Теорія міжнародних відносин. К.: Кобза, 2003. - С.397 - 398.

25. Маринович Мирослав. Ґлобалізація і церковний контекст України. Режим доступу: www.ji.lviv.ua - 24 Кб Сохраненная копия.

26. Михальченко М. Лімітроф Європи: випадковість чи доля України? // Людина і політика. - 2000. - №3; Михальченко М.І. Україна як нова історична реальність: запасний гравець Європи. - Дрогобич:ВФ „Відродження", 2004. - С.291.

28. Семотюк О. Новий світовий порядок - моделі, антимоделі, сценарії. Режим доступу: www.ukrreferat.com ·23 КБ Сохраненная копия

29. Павленко Ю. Історія світової цивілізації: Соціокультурний розвиток людства: Навч. посібник. Вид. 2-ге,стереотип. / Відп. ред. та автор вст. слова С.Кримський - К.: Либідь, 2000.

30. Павленко Ю.В. Глобальні протиріччя та цивілізаційна природа України. Людство на межі тисячоліть: діалог цивілізацій. Матеріали науково-практ. конф 23.05.2003. - К.: Нац. акад. упр. - К., 2003. - 329с.

31. Парахонський Б.О. Місце та роль України в сучасному геополітичному просторі // Стратегічна панорама. - 1998. - № 1- 2.

32. Пасинчук К. Європа і Близький Схід: міжцивілізаційні відносини і міжнародна безпека // Політика і час. - 2006. - №3. - С.40 - 48.

33. Прицак О. Арнольд Джозеф Тойнбі та його твір // Тойнбі Арнольд Дж. Дослідження історії. Т.2. - К.: Основи, 1995. - С.372.

34. Пахомов Ю.Н., Крымский С.Б., Павленко Ю.В. Пути и перепутья современной цивилизации. - К.: Благотв. Фонд содействия гумм. и эконом. наук „Международный деловой центр",1998.

35. Пахомов Ю. Україна як суб'єкт та об'єкт міжцивілізаційних взаємодій // Міжнародна науково-практична конференція „Геополітичне майбутнє України" (Київ - Задруга), 1998. - С.20.

36. Фесенко М. Міраж „золотого століття". Трансформація системи міжнародних відносин і формування нової конфігурації світу // Політика і час. - 2006. - №3. - С.19-25.

37. Центральна Азія: геостратегічний аналіз та перспективні можливості для України / Б. О. Парахонський, Ю. В.Павленко, З. А. Гончарук та ін. - К.: НІСД, 2001. - 146 с.

38. Цивилизационная структура современного мира: В 3-х т. Т. 2. Макрохристианский мир в эпоху глобализации / Ю.М.Пахомов, Ю.В. Павленко, и др. - К.: Наук. думка, 2007. - 691 с.

40. Цивилизационная структура современного мира: монография: в 3 т., Т. 3, кн. 1. Цивилизации Востока в условиях глобализации; Мусульманско-афразийская и индийско-южноазиатская цивилизации / Ю.Н. Пахомов, Ю.В. Павленко и др. - К.: Наук. думка, 2008. - 544 с.