Фляк М. М.,
кандидат філософських наук, доцент,
Дрогобицький державний педагогічний університет
 імені Івана Франка,
м. Самбір.

У своєму житті кожна людина прагне спілкування. А спілкуючись, чує, читає і сама промовляє слово «молитва», яке асоціюється із «проханням», «просьбою», таємною мовою, спілкуванням таємним, інтимним, інкогнітивним. І хай би як не задумувалась людина над цим словом, найбільш глибоко і конкретно розуміє його як «розмова з Богом», як звернення розуму і думок до Творця, таємне спілкування з найвищою Премудрістю.

Спілкування з Богом - це спілкування на рівні думок, на рівні духу. Таке спілкування очищує, вдосконалює, формує людське єство. В українській педагогіці під духовністю розуміють сукупність психічних явищ, що характеризують внутрішній суб'єктивний світ людини, основні риси культурної спрямованості особистості: її життєві інтереси, переконання, погляди, ідеали, світогляд, ставлення до життя, до інших людей, до своїх обов'язків і до самої себе, її мислення, бажання, воля, естетичні і моральні почуття.

У сфері духовного життя людиною здійснюється осмислення і вибір ідеалів, цінностей, цілепокладання не просто на основі засвоєння знань з підручників, «архівів», культури, але й осмислення та переживання особистого досвіду. Християнство обґрунтовує молитву як «піднесення до Бога розуму та серця для прославлення й подяки і для того, щоб виблагати у Нього необхідні душевні та тілесні блага» [1. 20-21].

Як відомо, розмова - це діалог, якого необхідно навчатися. Розмовляють дві, три, а то і більше осіб, тобто люди спілкуються. В основі спілкування лежить обмін думками, почуттями, оцінками, обмін інформацією, взаємодія між людьми, сприйняття людини людиною тощо.
На матеріальному рівні наукою воно практикується як вербальне і невербальне, і йому властивий діалог.

Антуан де Сент-Екзюпері вважає спілкування єдиною розкішшю, якої гідна людина, а на думку американського лінгвіста Чарльза Гакета, - сам потяг до спілкування відрізняє людину від інших живих істот. Засобом спілкування, як взаємодії, виступає мова - найвища ознака людини, що підносить її над усіма біологічними одиницями, позаяк існує в людській свідомості.

Вона є носієм інформації, об'єднуючим кільцем усіх народів, містком між поколіннями, ворота у майбутнє, джерелом суспільного розвитку та засобом людської вічності. Мова живе у мовленні внутрішньому і зовнішньому - душі і серця, звуку і слова. Внутрішнє мовлення є обов'язковою умовою зовнішнього, воно підготовляє його, будує його плани і зміст. Воно одночасно бере участь у сприйнятті чужого слова, трансформуючи його у власну смислову структуру, синтезуючи текст, щоб стежити за думкою партнера, розкривати його задум, мовленнєву стратегію і тактику. Внутрішнє мовлення - це «мовлення для себе», мовлення думкою. Як писав Г.-В. Ф. Гегель, «словами, але при цьому не потребуємо реальних слів» [2, 103].

Зовнішнє мовлення залежить від того, якою мірою володіє людина мовою, від її індивідуального психологічного стану, від оточення, від культури поведінки, етичних та естетичних якостей. Тому не завжди можемо знайти того, хто б тебе слухав, розумів, підтримував - був співрозмовником.

У внутрішньому мовленні людина також шукає співрозмовника: вона абстрагує, створює образ тощо. Дуже важливо, щоб тим співрозмовником були Добро, Премудрість, Любов, Віра, Надія - тобто Бог.

Молитва належить до внутрішнього мовлення, бо вона невидима, духовна, твориться, як каже апостол Петро, «всередині людського серця, в нетлінності душі, лагідної та мовчазної» (1Пт. 3,4; 3, 1489). Вона доступна кожній людині і має беззаперечну і високу духовно формуючу силу. Молитва буває двояка - зовнішня і внутрішня, соборна й усамітнена, обов'язкова і довільна. Обов'язкова твориться за певними приписами, а довільна - в тайні, за порухом внутрішнього, глибоко інтимного бажання, потреби. Перша промовляється вголос - устами й голосом, а друга - лише розумом.

Ми прислухаємося до мови пісні, музики, танців, поезії, художніх творів, слухаємо людську розмову, беремо в ній участь чи мовчимо, замислюємось над почутим чи не звертаємо уваги, та все ж мова душі постійна і неспинна. Єдине, що потрібно людині, - вміло її скерувати, а це праця, якої слід навчитися.

Тому молитва - це навчання, праця, вправляння. Починати працювати слід із вибору співрозмовника, яким виступає Бог; звернімо до Нього свій розум і думки, впустім ім'я Його у своє серце і душу, у своє єство. Ми споглядаємо гармонію в природі, досконалість і точність руху в космосі, вічність Всесвіту і в глибині душі, хоч ким би ми були, славимо та схиляємось перед величчю Творця, задумуємось над собою як Його творивом. Почнім кожен день, мить, годину зі слів «Боже, будь зі мною». Слова ці стануть спонукальними для нас, а ми відчуватимемо Божу присутність у своєму житті. З часом ми збагатимо своє звертання словами почутими, прочитаними чи продиктованими своєю душею - це буде наша первинна розмова з Богом. Вона приведе до «Молитви Господньої» в якій і прославляння Творця, і прагнення та потреби людини.

Ми часто помічаємо, що йдемо на розмову з Богом тільки тоді, коли десь щось нас заболить, коли чогось забракне, коли нам важко, коли настане скрута і ми не можемо дати собі ради. «Як тривога - то до Бога», - каже народна мудрість. Тоді стукаємо, просимо погоди, здоров'я, захисту, визволення. Нам здається, що ми вміємо тільки говорити й просити, а нездатні слухати те, що Він нам говорить, бо ж Він першим промовив... і створив світ. Нам тільки треба почути слова Його і відізватися гідно з вірою і надією.

Перейшовши словесну стадію, діяльна молитва стає нашою потребою. Розум звикає зосереджуватись під час молитви і промовляти її уважно, не відволікаючись. Увага просякнута завченим словом і промовляє його як своє. Молитва уважна приводить до молитви серця, молитви без слів, бо Бог є Богом серця, - це вищий ступінь молитви. Вона не тільки спонукує, а й корегує людську дію і вчинок, у яких бере участь і розум, і серце.
Замислюючись над власними діями, людина прагне самовдосконалитись. І робить це через самовиховання: намагання збудити в собі здорові чуття і пориви, прагнення позбутися шкідливих і нездорових проявів у своєму характері, вчинках, набуття позитивного життєвого досвіду, вироблення в собі благородства, ввічливості, послуху, скромності, працелюбності, справедливості, чесності, правдивості. Піт і праця над самим собою у поєднані з молитвою очищує серце і оживлює почуття до Бога. Коли серце стає чистим, тоді почуття до Бога робляться полум'яними. Почуття до Бога оживає набагато раніше, ніж приходить повне очищення від пристрастей і хиб. Воно ще маленьке, як іскра, проте постійно присутнє: то оживає, то завмирає. Його присутність більшою чи меншою мірою вдосконалює людину - її помисли і діла, її прагнення і вчинки.

«Молитва - проба всього: молитва - джерело всього; молитва - і двигун всього; молитва - і направляє все. Наскільки молитва справна, настільки все справне. Бо вона не допустить, щоби щось було несправним», - каже єпископ Феофан [4.796]. Молитва є найпершою творчою справою в моральному житті, яке розкривається у наших вчинках, у нашому ставленні до самого себе. Люди між собою дуже різні, дуже різне у них ставлення до молитви. Яке ставлення до Бога, така молитва; яка молитва, таке ставлення до Бога. А всякому рівню людей, усякій мірі наближення до Бога відповідає своя молитва.

У дитині від народження закладено прагнення єднання з Богом, душа її чиста і світла. Дитину тільки слід навчити спілкуватися з Богом - молитися, що стане орієнтиром її життя, допоможе не зблудити у так споганеному «дорослому» світі. Навчати, тобто виховувати дитину необхідно якнайшвидше. Слід вникати в душевний стан дитини і розвивати в ній «породжене прагнення до справжньої досконалості» [11.104]. Від виховання багато залежить: заглухне це прагнення чи стане воно пристрастю, перед якою замовкне голос особистого інтересу. Від виховання також залежить, щоб дитина не збилася зі шляху в цьому напрямі й не настворювала собі таких ідеалів загального добра, які йдуть урозріз з історією людства або вже давно віджили свій час. К.Ушинський доходить висновку, що виховник повинен чітко розуміти зародження й розвиток любові, ненависті, гніву, страху, збуджувати в людині щирий інтерес до всього корисного, вищого і морального. Адже тільки тоді вона збереже назавжди людську гідність. Людина вже так створена, що голос її в громадській думці завжди є виявом її значущості, її кращих переконань. А потай, наодинці вона дає волю тим бажанням своєї душі, поганий бік яких сама усвідомлює дуже добре і від яких відмовиться на людях.

Виховання, як зазначала С. Русова, «є лиш зусилля зв'язати наше тимчасове буденне, матеріальне з чимось вічним, величним, абстрактним» [12.207-209]. А діти немов би маленькі іскорки, що готові увібрати в себе усе живе, спрямувати свою енергію до вищих духовних цінностей , повірити в ідеали Добра, Справедливості, Любові та відкинути Зло.

Самоуправління, нахил до добра не можна розвивати механічно, формально, вони мають виростати із живої душі. А найвищу освіту, найкращі переживання душа одержує від релігії, котра зароджується в глибині душі в ті хвилини, коли дитина самотня ввечері, в своєму ліжку, навколішки шепоче якусь свою творчу молитву до невідомого Бога. І ніби якась кладочка перекидається між земним, буденним існуванням дитини і далеким небом та його таємничими заповітами. Молитва настільки приваблює дитину своїм натхненним настроєм, що потай стає навколішки перед Богом і шепоче йому свої наївні бажання.

Спостерігаючи за дітьми, С. Русова підмітила, що один хлопчик навіть так молився Богу: «Бозя, люби Васю, коли він поганий!». Це дуже характерні слова, які виявляють складний і глибокий настрій дитини , котра не почуває себе ні поганою, ні гидкою і саме через це потребує особливої ласки , якої вже не дає інколи заклопотана мати, а може дати лише Бог. На думку Русової, людина - це мета виховання, що має наближатись до свого Творця.

Ян Коменський у своїй знаменитій «Материнській школі» закликає найбільше доглядати за душею як головною частиною людини. Він писав, що передусім необхідно привчати дітей до благочестя, потім до «добрих нравів або чеснот», нарешті - «до найбільш корисних наук» - тобто виховувати її духовність.

Плекання духовного розвитку дитини сприяє формуванню ціннісних орієнтирів особистості, які лежать в основі всього людського життя. Однією із закономірностей духовного розвитку є віра. Вона виявляється у ставленні до Бога та вищих сил, у вірі в Людину, в добро, справедливість, у людський та вищий розум, в науку і таке інше. Віра в Бога та релігійність була стрижнем українського родинного виховання. Для кожної сім`ї, родини, громади була характерна глибока щира віра. У всіх сферах життя відзначалася велика побожність. День починався з молитви і закінчувався спільною молитвою цілої родини. Молитвою починалися: робота, справа. Зрештою, часто будь-яка людська діяльність починалася з молитви, котра відігравала не тільки своєрідну об`єднуючу роль, а й передовсім була першоосновою духовності. Молитва була для сім`ї тією благословляючою силою, що єднала старші та молодші покоління, зцементовувала у моноліт родину, робила її фізично і духовно здоровою, витворювала високі духовні й моральні цінності.

У сім'ї дитина вперше чула молитву і вперше навчалася молитви, вона вбирала її разом із молоком матері, яке зміцнювало фізичні сили, а молитва формувала чисту дитячу душу. У сім'ї закладаються основи людяності, коріння духовності, фундамент особистості, великодушність, піклування про близьких, рідних. Гуманні сімейні стосунки, уклад життя, високий моральний статус матері і батька, культивування духовної спадщини дідів і прадідів, релігійні традиції - найважливіші виховні чинники духовного родинного виховання. Родинні традиції - найглибші і найважливіші, вони лежать в основі світової цивілізації, яку нерідко називають сімейною. Родина плекає морально-духовні цінності, пов'язані з базовими поняттями: рід, родина, родовід, родинознавство, народ. Шанування предків, батьків - це коріння, яке тримає людину на землі, робить її Людиною, яка має душу, духовний світ, душа якої є з Господом. Віра у Христа завжди була і залишається для українського народу світлим маяком, надійним дороговказом у вирішальні моменти його життя.

Майбутнє України залежить від того, до чого здатна наша сьогоднішня духовність. Можна з побоюванням відзначити, що за нашого часу духовність українського соціуму невисока, тому і важко долати існуючий сьогодні кризовий стан, існуючу бездуховність. Розгляд духовності через призму ціннісних орієнтацій дозволяє зрозуміти і природу бездуховності. Бездуховність, як і духовність - це теж якість особистості і суспільства. Якщо духовність заснована на «вищих» людських цінностях, на їх гармонійних співвідношеннях, то основа бездуховності - викривлення цінностей, неадекватне їх співвідношення. Бездуховність - різнолика, прикладом її може бути нещирість, жорстокість, корупція, низька мораль.

Наш час є унікальним у тому розумінні, що ми володіємо багатством історичних матеріалів у тій повноті, якої не могло бути у наших попередників, і водночас - кожна особистість несе у собі «матрицю» людини як такої. Фізичну частину людського вона одержує генетично. Духовну частину - через прилучення до суспільної практики, тобто під час освоєння навколишнього світу і включаючись у структуру людських відносин на різних рівнях.

Проблема духовності актуальна сьогодні в планетарному масштабі - це не лише визначення вищого рівня освоєння людиною свого світу, ставлення до нього (до природи, суспільства, інших людей, до самої себе). Це проблема виходу людини за межі вузькоемпіричного життя, подолання себе «вчорашньої» у процесі оновлення й удосконалення та «підняття» особистості до своїх ідеалів - проблема життєтворчості, яка вирішується у процесі виховання.

Молитва як проба всього: молитва як джерело всього; молитва як двигун усього; молитва, яка спрямовує все; молитва як універсальний духовно творчий потенціал у змозі вирішити цю найактуальнішу проблему сьогодення.

 

Література

1. Мистецтво молитви / Пер. З рос. Лілії Петрович. - Львів: Свічадо, 2000.

2. Ушинський К.Д. Людина як предмет виховання. Спроба педагогічної антропології // Вибрані пед. твори: У 2 Т. - Т.1. - К., 1983.

3. Софія Русова. Теорія і практика дошкільного виховання. - Львів-Краків-Париж: Просвіта, 1993. - С.127.

4. Зиммель Г. Избран. Соч. В 2- х томах. - Т.1. - М., 1998.

5. Берн Е. Игры в которые играют люди. - М., 1996.

6. Гегель. Лекции по эстетике: Книга третья // Сочинения. - Москва, 1958. - Т. XIV.

7. Біблія. 988 - 1988. Ювілейне видання з нагоди тисячоліття християнства . - Dzucrhaus Gummarsbach West - Germany, 1988.

8. Єпископь Феофань. Собраніе писем. 1898-1903. - Т.V. - №796.

9. Беєв Б.Ф. Психологія внутрішнього мовлення. - К., 1966.

10. Мушкетик Ю. Честь і обов'язок дати життя у слові // Диво слово. - 1997. - №2.

11. Стельмахович М. Український мовленнєвий етикет // Народознавство. - 1997. - №38.

12. Томан І. Мистецтво говорити / Пер. з чеськ. - 2-е вид. - К., 1989.

13. Амвросий Оптинский. Советы старца. - Саратов: Благовесник, 1998.

14. О. Діонісій Павло Ляхович, ЧСВВ. А коли ви молитесь. - Львів: Місіонер, 1995.