ДО ПИТАННЯ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВ НА ОСВІТУ ОСІБ

З ФУНКЦІОНАЛЬНИМИ ОБМЕЖЕННЯМИ ЗДОРОВ'Я

Актуальність проблеми інтеграції осіб з особливими потребами у суспільство, їх самореалізації у здоровому оточенні значно зростає у зв'язку з різким збільшенням людей із значними порушеннями здоров'я, а також з інвалідністю. Загальна кількість інвалідів у світі становить майже 600 млн. осіб, понад чверть з них - діти. В Україні ж людей з інвалідністю налічується понад 2,6 млн. осіб, причому 168,12 тисяч з них - діти [1]. Ця категорія людей певним чином стигматизована, що сприяє формуванню в індивіда заниженої самооцінки, призводить до її закритості у суспільстві. Люди з обмеженими можливостями здоров'я нерідко сприймаються як «баласт» для суспільства, у зв'язку з чим спостерігається дискримінація інвалідів, зменшуються їх життєві шанси. Вони знаходяться у ситуації соціальної ексклюзії, оскільки не можуть скористатися правом на якісну освіту, працевлаштування, відчувають значні обмеження у наданні медичної та соціальної допомоги; вони також блокуються у доступі до культурних благ. Причинами цього можуть бути архітектурні і транспортні бар'єри, а також - «закритість» у міжособистісному спілкуванні, яке обмежується тільки членами сім'ї.

Метою даної статті є обгрунтування права особи з функціональними обмеженнями здоров'я на якісну освіту, в тому числі вищу, як механізму подолання соціальної ексклюзії представників досліджуваної соціальної групи.

Завдання статті:
- окреслення реального стану соціального самопочуття осіб з функціональними обмеженнями здоров'я;
- визначення бар'єрів інтеграції;
- обгрунтування освіти, в тому числі вищої, як критерія соціалізації осіб з інвалідністю.

Процесом дестигматизації особи з особливими потребами виявляється її інтеграція у суспільство здорових людей, що означає процес і результат реалізації права людини, незалежно від ступеня її обмежень, брати участь у всіх сферах соціального життя на рівні зі здоровими людьми, в умовах, що компенсують її відхилення в розвитку та в обмеженні можливостей.

Проте, в силу дисфункцій соціальних інститутів і антигромадських практик нерідко порушується нормальне протікання соціалізації осіб з функціональними обмеженнями здоров'я, що на індивідуальному рівні характеризується як бар'єр соціалізації. У сучасній Україні для таких людей існує нерівний доступ до освіти, економічні і психологічні проблеми працевлаштування інвалідів. Тому основною метою соціально-психологічної реабілітації є інтеграція інваліда у суспільство, розширення його можливостей, здатність бути адекватним до нових умов життя. Основним завданням спеціалістів у роботі з інвалідами стає сприяння реалізації творчого потенціалу особистості з урахуванням індивідуальних потреб та можливостей через соціальну адаптацію, ресоціалізацію і інтеграцію в суспільне життя. З таких позицій критерієм соціалізації стає наявність вищої або середньої спеціальної освіти і можливість для індивіда реалізувати себе в будь-якій сфері суспільного життя за власним бажанням.

Враховуючи досвід розвинених країн світу щодо напрямів соціальної політики стосовно інвалідів, необхідно постійно, на системній основі виробляти виважені підходи до ідеї інтеграції людей з обмеженими фізичними можливостями. Це виявляється можливим тільки на основі формування адекватної громадської думки про інвалідів, створення соціальних умов для реалізації їхніх збережених можливостей і здібностей, а також побудови інноваційної моделі соціальної роботи з цією категорією клієнтів.

В цілому, державою розроблено низку документів, згідно з якими управлінські структури, громадські об'єднання, меценати покликані здійснювати заходи, що спрямовані не лише на охорону здоров'я населення і профілактику інвалідності, але й на створення умов для реабілітації інвалідів, задоволення їх інтересів, інтеграції у суспільство і професійну діяльність. Проте, і сьогодні люди з функціональними обмеженнями здоров'я та їх сім'ї відносяться до найменш захищеної категорії населення. Особливо така ситуація поглиблюється у кризовому суспільстві, за умов безробіття і зубожіння навіть здорової частини населення.

Суспільство має створювати комфортні умови для соціалізації людей з особливими потребами, які з причин обмеженої рухливості або іншої форми інвалідності не можуть самореалізовуватись відповідно до своїх потреб та інтересів у повній мірі. Однак, в Україні і сьогодні реалізується державна соціальна політика, що по суті орієнтована на ізоляцію дітей з проблемами розвитку від суспільства. Оптимальним варіантом їх соціалізації вважається інтернування, тобто розміщення у закритих установах інтернатного типу. Негативними моментами перебування дитини у таких установах виступає їх відірваність від родини, обмеженість в комунікації зі здоровими однолітками, занижений рівень освітніх послуг та подальша профорієнтація на спеціальності, які або не користуються попитом на ринку праці, або мають низький рівень оплати праці. Ця ситуація гальмує процес інтеграції людей з особливими потребами, обмежує їх соціокультурну мобільність та життєві шанси особистості. Все це підкреслює необхідність визначення нових пріоритетів державної соціальної політики на основі принципів рівності, нормалізації життєдіяльності і включення у суспільство осіб з функціональними обмеженнями здоров'я.

Необхідний серйозний соціологічний супровід процесу інтеграції людей з обмеженими можливостями до соціальних умов, що так динамічно змінюються, послідовно гуманізовувати відносини між здоровими людьми і особами з функціональними обмеженнями. У кризовому суспільстві, яким є сучасна Україна, досить гострою виявляється проблема самореалізації дітей-інвалідів, нерівного доступу до освіти людей з функціональними обмеженнями, адекватного використання їхнього кар'єрного ресурсу у відповідності з їх потребами та можливостями, виходить на передній план розробки спеціальної соціологічної теорії та підвищення ефективності соціальної роботи.

Ми маємо обов'язково враховувати, що на сьогоднішній день менше третини дітей здорові, решта - має відхилення різного ступеня. Ця небезпечна тенденція дозволяє припустити, що вже через десяток років суспільство зіткнеться з тим, що людей з особливими потребами (інвалідів), а також людей, які мають важке захворювання, буде вдвічі, втричі більше, ніж сьогодні. Тому суспільство вже сьогодні має бути готовим запропонувати цій категорії населення особливі програми інтеграції та самореалізації, в тому числі професійної.

На основі функціонального підходу інвалідність розглядається як стан порушення функцій організму, що веде до обмеження дієздатності, формується розподіл на «хворих» - інвалідів і «нормальних - здорових» людей. Залежно від цього статусу формуються і певні соціальні ролі, які обумовлюють значну залежність, некомпетентність, низький рівень самореалізації і самоактуалізації. Таким чином, створюються передумови для розвитку дискримінації саме на основі функціональних порушень. У теоретичному підході до соціальної компетентності саме статус є визначальним для окреслення позиції інваліда в суспільстві, що передбачає порушення питань щодо рівних можливостей і прав незалежно від фізичних особливостей.

Одним з основних інститутів інтеграції має виступати освіта, в тому числі - вища. В зв'язку з цим, система вищої освіти має це враховувати, бо саме низький рівень здоров'я дітей актуалізує проблему і вимагає розширення освітніх послуг, в тому числі і для даної категорії осіб.

Необхідно створити всі умови доступності вищої освіти, яка передбачає, перш за все, подолання певних бар'єрів, які можна класифікувати наступним чином: мала перспективність працевлаштування, що, безумовно, не може підвищувати мотивацію до отримання високого рівня освіти. Навіть обов'язкова 4-відсоткова квота інвалідів у кадровому складі підприємства не зупиняє роботодавців у відмовах надання робочого місця і, тим більше, не стимулює підтримку цієї категорії працівників; система спеціальної корекційної освіти, яка пропонується людям з особливими потребами. Це інтернатні заклади закритого типу, які не сприяють соціальній адаптації та соціальній інтеграції інвалідів у суспільство і створюють певні комплекси побоювання ризику навчатися в традиційному навчальному закладі; неготовність викладачів працювати в інтегрованому освітньому середовищі, організовувати персональну адресну підтримку (допомогу) студентам з особливими потребами; невідповідність інфраструктури, яка включає в себе архітектурну та транспортну незручність.

Особливі потреби і обмежені можливості дітей та молоді обумовлюють цілий комплекс специфічних проблем освіти. Оцінки батьків містять бажання відвідувати групи навчання у спеціальних закладах, центрах, визначають нестачу спеціальних центрів для занять, недостатній обсяг роботи з інтеграції дітей з обмеженнями в колективи. В цілому, система спеціалізованої освіти спроможна забезпечити потреби сімей, які виховують дітей з функціональними обмеженнями, хоча поки що не ліквідовані перешкоди для легкого доступу дітей до мережі спеціалізованих навчальних закладів. Це пов'язано з недостатньою інформованістю батьків, територіальною віддаленістю потрібних закладів від місць помешкання і, відповідно, труднощами як матеріального, так і суто фізичного характеру, пов'язаними з необхідністю постійного перевезення дітей. Хоча Законом України "Про освіту" дітям-інвалідам гарантується не тільки право на навчання, а й вибір його форм і освітніх програм, цей вибір поки що не є загальнодоступним.

Можливості вибору обмежені станом здоров'я дітей, фізичного і розумового розвитку, часто несприятливими соціальними умовами і бідністю сім'ї, непристосованістю споруд і приміщень, транспортних засобів, нестачею інформації і бюрократичними перешкодами.

Окремою освітянською проблемою залишається проблема інтеграції дітей з обмеженнями в середовище звичайної загальноосвітньої школи. Хоча метод спільного навчання здорових дітей і дітей з обмеженнями визнаний як найбільш прогресивний, реальні умови більшості загальноосвітніх шкіл поки що не сприяють його поширенню. Основними причинами небажання батьків віддавати дитину з обмеженими можливостями у загальноосвітню школу залишаються жорстокість оточення, незрілість суспільства, відсутність спеціальних умов.

Висновки. Отже, освіта, в тому числі вища, виступає дієвим механізмом інтеграції та самореалізації осіб з функціональними обмеженнями здоров'я, тому що престижна професія підвищує статус людини в суспільстві, збільшує життєві шанси бути успішною, визнаною, економічно незалежною особистістю. Саме це виступає підгрунтям виходу зі стану соціальної ексклюзії та надає можливість бути повноцінним актором суспільних віносин та соціальних процесів.

1. Про становище інвалідів в Україні. Національна доповідь. Міністерство праці та соціальної політики. - Київ, 2008. - 200 с.