Із здобуттям незалежності у 1991 році, в Україні починають проходити процеси переходу від комуністичного авторитарно-тоталітарного минулого до становлення режиму ліберальної демократії з усіма супровідними системно-процесуальними характеристиками. За період незалежності Україні вдалось успішно подолати стадію лібералізації та досягти значних успіхів на етапі безпосередньо демократизації суспільно-політичної сфери. Відповідно до теорії транзитології [6, 9, 14] (політологічна галузь, предметом дослідження якої є процес переходу до демократії) та практики здійснення демократичних транзитів у посткомуністичних країнах Центрально-Східної Європи [10, 12, 13] наприкінці ХХ - початку ХХІ ст., для кінцевої адаптації норм та принципів демократії у перехідних суспільствах найбільш важливою є третя фаза трансформаційних перетворень - консолідація демократії. Центральним елементом досягнення консолідації демократії у перехідній країні має стати становлення та успішне функціонування громадянського суспільства. Одним з головних принципів створення громадянського суспільства є право людини на свободу віросповідання, яке в жодному випадку не може бути обмежене державою. Враховуючи специфіку переходу до демократії у ряді посткомуністичних країн, коли суттєвим є вплив на демократичні перетворення у політичній та суспільній сферах релігійно-церковних факторів (зокрема, у 1970-80-их роках у Польській Народній Республіці) та важливість для загальної демократизації країни автономності розвитку інституту релігії по відношенню до державного управління, на сучасному етапі доцільним є з'ясування рівня демократичності державно-церковних відносин в Україні та їхнього безпосереднього впливу на розвиток демократичних інститутів, в першу чергу, громадянського суспільства.

Для початку потрібно з'ясувати походження, сутність та ознаки політико-правової категорії "громадянське суспільство". В історії розвитку світової суспільствознавчої думки питанню організації суспільства на засадах свободи та рівності, присвячена значна увага мислителів та науковців, починаючи з періоду Античності. В епоху англійського та французького Просвітництва мислителі-філософи роблять значний внесок у розвиток теорії громадянського суспільства (Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж-Ж. Руссо). Наукове оформлення принципів функціонування громадянського суспільства відбувається у політико-правових концепціях І. Канта (ідея правової та соціальної держави) та Г. Гегеля (концепція пріоритетної ролі приватного інтересу у становленні громадянського суспільства). Також вагомий внесок у розуміння сутності механізму функціонування громадянського суспільства та його значення в українському державотворенні внесли вітчизняні науковці А. Колодій [2],        Г. Щедрова [11], С. Рябов [7] та інші.

Не вдаючись до глибинного аналізу основних концепцій громадянського суспільства вище наведених вчених, можна сформулювати комплексне визначення громадянського суспільства як конкретної сфери реалізації соціально-економічних та духовно-культурних інтересів громадян, які складаються на добровільній основі і не є підконтрольними державою. У подальшому увага акцентуватиметься на аналізі рівня демократичності організації вітчизняної духовно-культурницької сфери, як передумови успішного функціонування громадянського суспільства, а саме у галузі взаємовідносин між двома соціально-політичними інститутами - державою та релігією.

У загальному механізм формування громадянського суспільства включає протікання декількох процесів у всіх сферах суспільства (Див. Схема 1).

Таким чином, серед загального впливу духовно-культурної сфери на формування громадянського суспільства провідне місце займає соціальний інститут релігії, який реалізується у суспільних відносинах у формі соціальної організації - церкви. Тому в залежності від ступеню демократичності взаємовідносин і глибини взаємовпливу між державою і церквою, можливість організації та подальшого ефективного розвитку громадянського суспільства підвищується або, навпаки знижується.


Схема 1
Демократична модель державно-релігійних відносин




Одну з перших суперечностей у взаємовідносинах між церквою і державою можна помітити, якщо вдатись до аналізу походження держави у стародавньому Ізраїлі. За умов появи і виходу світської влади з-під контролю релігії та появи держави стародавніх іудеїв, знаходимо наступне трактування цих подій у Біблії: "І сказав Господь Самуїлу: послухай голоси народу у всьому, що вони говорять тобі; бо не тебе вони відкинули, але відкинули Мене, щоб Я не царював над ними... Отже послухай голоси їх; ...оголоси їм має рацію пануючи, який царюватиме над ними" (1 Цар. 8. 7,9). У подальшому в історії людства був період Середньовіччя, який характеризувався єдністю церковної та державної влади на чолі з головою Вселенської Церкви. Також достатньо поширеною на практиці була концепція реалізації державної влади - папоцезаризм, з явним домінуванням релігійної особи. Врешті, з розвитком загальної академічної науки та ускладнення механізму організації та діяльності політичних інститутів, відбувається відокремлення держави від церкви та їхнє подальше співіснування на основі принципу невтручання у справи одне одного.

Стосунки між державою та церквою набували різного характеру, у залежності від історичних традицій, регіональних особливостей адміністративно-територіальних округів та рівня демократичності реалізації політичної влади державою. Історіографія взаємодії церкви та держави передбачає наявність наступних моделей державно-церковних відносин:

1. Сепараційна (демократична) модель - базується на реалізації принципу невтручання держави у релігійну сферу; передбачається невтручання держави у сферу обмеження реалізації права на свободу совісті громадян. Дана модель повною мірою реалізована в суспільній практиці в США. Сепараційна модель передбачає два аспекти взаємодії між двома суб'єктами суспільно-політичного життя - державою та церквою. З одного боку, держава зобов'язана забезпечувати рівність всіх релігійних організацій перед законом та принцип невтручання у сферу діяльності церкви, якщо остання не порушує діюче в країні законодавство. З другого боку, будь-яка релігійна організація зобов'язується не виконувати жодних функцій держави, в першу чергу, функцію управління;

2. Антагоністична сепараційна (напівдемократична) модель - спрямована на часткове порушення паритетності відносинах між державою та церквою. Визначається пріоритет держави по відношенню до релігійних організацій. На практиці антагоністична сепараційна модель реалізується за допомогою невизнання церкви як юридичної особи та проголошення атеїзму державною ідеологією. Наближеною до цієї моделі є державно-релігійна ситуація у Французькій Республіці, хоча реальна практика державної церковної політики не є підкріплена відповідними нормативно-правовими документами;

3. Коопераційна (напівавторитарна) модель - базується на правовому забезпеченні державою пріоритету однієї або певної сукупності релігійних організацій (конфесій) у суспільній сфері. Зворотньою дією з боку церкви є підтримка держави та здійснюваної державної політики. Разом з тим, коопераційна система не передбачає устисків державою релігійних організацій, які не є визначеними як пріоритетні церковні утворення в суспільстві. Демократичний характер коопераційної моделі проявляється у можливості непровідних релігійних організацій брати участь у суспільному житті країни - при здійсненні державної влади представниками церковних організацій (Великобританія), адаптація у світську освіту елементів духовно-релігійного характеру (Німеччина), співпраця у напрямку охорони історичної культурної спадщини (Греція) та ін.;

4. Реакційна (тоталітарна) модель - складається на основі протистояння між державою та релігією. Характеризується переслідуванням релігійних організацій каральними органами країни з централізованою організацією політичної влади на основі загальносуспільного примусу (СРСР).

Аналізуючи чотири основні моделі державно-церковних відносин, слід констатувати, що організація культурно-духовного життя в країні прямо залежить від специфіки організації органів державного управління. Тобто, якщо для країни характерним є демократичний тип політичного режиму, відповідно модель державно-церковних відносин буде носити характер демократичних, з пріоритетом захисту права на свободу совісті та віросповідання пересічних громадян. Такого роду співвідношення зберігається й у системі взаємовпливу між авторитарним і тоталітарним політичними режимами та типом державно-церковної організації.

Безпосередньо в Україні сучасні державно-церковні відносини пройшли декілька етапів розвитку:

1. входження до Російської імперії - демократична революція 1905-07 рр. - жорсткий контроль з боку імперських карально-управлінських органів за релігійним життям;

2. 1905-07 рр. - лютнева революція 1917 р. - послаблення впливу держави на церкву;

3. лютий 1917 р. - 1922 р. - період українських національно-визвольних змагань (ЦР, УНР, Директорія), які були нерозривно пов'язані з розвитком церковного життя країни (створення Департаменту сповідань, прийняття "Закону про автокефалію Української Православної Церкви"). Також характерним є періодичне втручання держави у релігійно-церковні справи;

4. 1922 р. - 1991 р. - період найбільш масової реакції з боку держави по відношенню до церкви. Це період входження спочатку більшої частини, а потім і всіх сучасних українських земель до складу Радянського Союзу. Проходять процеси масового гоніння церкви та прихильних до неї, масово знищуються церковно-історичні пам'ятки, руйнуються безпосередньо церкви та храми. Ведеться цілеспрямована політика радянської влади, яка переслідує мету знищення церкви як суспільної організації, що може об'єднати людей на основі єдиного неполітичного інтересу;

5. 1991 р. - дотепер - період здобуття Україною незалежності і формування принципово нових демократичних засад організації державно-церковних відносин.

Відповідно до теорії політології виділяють три основні види правових статусів церкви у системі держави [5, с. 492]:

1. Держави з офіційною та узаконеною панівною церквою або теократії;

2. Держави з конституційно визнаною пріоритетною традиційною релігією;

3. Держави з конституційно узаконеним відокремленням церкви від держави.

Однозначно, що сучасна Україна входить до третьої групи держав, в яких церква є конституційно відокремлена від держави і навпаки. Система державно-церковних відносин, що склалася в Україні базується на демократичних принципах, в основу яких закладені положення міжнародних угод з прав людини і свободи віросповідань та національному законодавстві. У свою чергу, національна нормативно-правова база складається з Конституції та Законів України і підзаконних актів органів державної влади та місцевого самоврядування.

До основних міжнародних правових актів, які певною мірою визначають та регулюють специфіку взаємовідносин між державою та церквою належать:
- Конвенція про захист прав людини і основних свобод (прийнята Радою Європи у 1950 р.);
- Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН у Нью-Йорку у 1966 р.);
- Декларація про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на підставі релігії або переконань (проголошена резолюцією Генеральної Асамблеї ООН у 1981 р.);
- Декларація принципів толерантності (прийнята ЮНЕСКО у 1995 р.);
- Загальні міжнародні договори України, які стосуються проблематики свободи віросповідань.

   Характерною ознакою міжнародних законодавчих актів є те, що вони торкаються лише проблеми реалізації в державі свободи совісті громадян, обходячи питання державно-церковних відносин. Тому характер державно-церковних відносин має регулюватись безпосередньо національним законодавством.

Конституція України являється єдиним нормативно-законодавчим документом, який регулює вітчизняні державно-церковні відносини. Стаття, в якій чітко прописане право на свободу совісті громадян та визначається модель стосунків між церквою та державою є 35 стаття. У цій статті право на свободу віросповідання трактується як право на "свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність"      [3, с. 9]. Стосовно принципів взаємовідносин між церквою і державою, то 35 стаття наголошує: "Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова" [3, с. 10].

Частково проблематиці державно-церковних відносин присвячена 11 стаття Конституції України. У ній, зокрема, наголошується на тому, що держава сприяє "розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України" [3, с. 5]. У статті 23 відстоюється принцип рівності конституційних прав і свобод незалежно від релігійних переконань. Стаття 37 забороняє створення політичних партій з метою пропаганди релігійної ворожнечі.

Серед законів України питанню державно-церковних відносин присвячений Закон "Про свободу совісті та релігійні організації" [1]. Основні положення цього закону:
- конкретизується право громадян України на свободу совісті;
- визнається рівність громадян перед законом незалежно від релігійних переконань;
- наголошується на відокремленні релігійних організацій від держави;
- визначення початку та припинення діяльності релігійних організацій;
- чітко визначається порядок реєстрації статутів релігійних організацій;
- регламентується майновий стан релігійних організацій;
- окреслюється коло прав громадян і організацій, які пов'язані з реалізацією свободи совісті;
- фоaмалізуються особливості трудової діяльності в релігійних організаціях;
- визначаються права та обов'язки спеціального державного органу, який відповідає за налагодження державно-церковних відносин;
- встановлюється конкретна відповідальність за порушення закону.

Таким чином, аналіз положень Закону "Про свободу совісті та релігійні організації" доводить те, що даний нормативний акт розвиває положення Конституції України про відокремлення церкви від держави.

На сучасному етапі розвитку державно-церковних відносин важливим є проаналізувати положення "Концепції державно-церковних відносин в Україні". Правовою основою концепції є закріплення "партнерських" взаємовідносин між церквою та державою. Тобто, "обидва ці суспільні інститути, будучи відокремленими та суверенними один від одного в питаннях, що належать до їх виняткової компетенції, діють в інтересах українського суспільства" [4]. Наголошується, що єдиною метою своєрідної співпраці між державою та релігійними організаціями є "забезпечення права людини на свободу совісті, консолідація українського суспільства, збереження та примноження його традиційної культури" [4]. Отже, головною ціллю концепції державно-церковних відносин є попередження та усунення проявів релігійної ворожнечі, міжконфесійних та державно-церковних соціальних конфліктів. 

Із становленням України як незалежної держави, вона набуває статусу поліконфесійної країни через власний поліетнічний склад населення. Загальну поліконфесійність України можна розділити на традиційні релігії, які "складались у процесі етноісторичного формування країни" [5, с. 498] і нетрадиційні, що "виникли у ХХ ст. на засадах традиційних і поширились останнім часом в Україні" [5, с. 498]. Найбільшою за масовим впливом на духовні процеси в Україні є православна церква. Громади православної церкви рівномірно розташовані по всій території країни. Разом з тим, православ'я України складається з трьох основних утворень: Українська православна церква Московського патріархату,  Українська православна церква Київського патріархату, Українська автокефальна православна церква. Незважаючи на свою неоднорідність, українське православ'я об'єднує близько 53% від загальної кількості віруючих [5, с. 499].

Основними причинами православної церковної неоднорідності стали історико-політичні події. Прийняття християнства східного обряду ще у далекому 860 р. Київським князем Оскольдом призвело до заснування у 862 р. Київської митрополії у складі Константинопольського патріархату. Через сукупність цілого ряду політичних обставин українське православ'я в подальшому переходить під контроль Російської православної церкви, яка монопольно керує православними церковними справами на українських землях. Лише із становленням України як незалежної держави відбуваються процеси створення незалежних від Москви національних релігійних громад. З іншого боку, поділ православної церкви на три нерівномірні за своїм складом і можливостями релігійні громади, аж ніяк не сприяє становленню українського православ'я як єдиного церковного моноліту.

На сучасному етапі розвитку української держави однозначним є необхідність забезпечення політичної та соціальної стабільності за допомогою регулювання державно-церковних та міжконфесійних відносин. Стратегія співпраці держави та релігійних організацій повинна являти собою цілеспрямований системний процес, кінцевим результатом якого є формування духовної культури на принципах взаємоповаги та паритетності державно-церковних відносин. Більше того, церква як соціальна організація суспільства повинна долучатись до розв'язання найбільш актуальних соціальних проблем. У свою чергу, діяльність наявних в державі політичних інститутів має бути спрямована на врегулювання наявних та запобігання виникненню потенційних релігійно-конфесійних конфліктів.

Загалом,  в Україні держава чітко визначила коло власних повноважень по відношенню до церкви, за допомогою яких вітчизняну державно-церковну політику можна вважати відкритою для суспільного загалу. Основу державно-церковних відносин складає розуміння держави і церкви як "рівноправних суб'єктів державно-церковних відносин, кожен з яких діє у сфері своєї компетенції, взаємно підтримуючи один одного у питаннях, що торкаються юрисдикції обох інститутів ...релігійні організації діють в правовому полі держави, держава не втручається в справи церкви, забезпечуючи свободу совісті, створюючи сприятливі умови діяльності релігійних організацій" [8, с. 47].

За умов кардинально нової політичної ситуації, в якій опинилась Україна на початку 90-их років минулого сторіччя, а саме протіканню процесів демократизації у всіх суспільних сферах, достатньо складною є одночасна розбудова гармонічних відносин між церквою та державою. При досягненні Україною політичної стабільності необхідно розробити дієву державну політику щодо релігійних організацій, прагнучи найбільш ефективного використання державою релігійно-церковних ресурсів, а церквою відповідно ресурсів влади. Однозначно, що кінцевою метою державно-церковних відносин в Україні має стати комплексна модель функціонування громадянського суспільства, яке позбавлене державного контролю та ефективно захищає право особи на свободу віросповідань.

Таким чином, після кінцевого становлення України як незалежної держави та протікання в країні процесів лібералізації та демократизації у суспільній сфері, відбувається стабілізація державно-церковних відносин. З боку держави помітною є цілеспрямована політика стабілізації стосунків між різними релігійними організаціями як передумови становлення демократичних відносин між державою та церквою. Але для кінцевого закріплення принципів демократії в українському соціумі необхідним є функціонування розвинутого громадянського суспільства. Одним із засобів забезпечення міцності елементів українського громадянського суспільства має стати демократична модель державно-церковних взаємовідносин на засадах паритетності та толерантності.

 

Література

1. Закон № 987 ХІІ "Про свободу совісті та релігійні організації" від 23.04.1991 [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=987-12.

2. Колодій А. Ф. На шляху до громадянського суспільства. Теоретичні засади й соціокультурні передумови демократичної трансформації в Україні : Монографія / Антоніна Федорівна Колодій. - Львів : Червона Калина, 2002. -  272 с.

3. Конституція України. - Харків : Одіссей, 2006. - 48 с.

4. Концепція        державно-конфесійних відносин в Україні (від 31.07.2008)            [Електронний ресурс]. -  Режим доступу : http://www.scnm.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=129975&cat_id=47893.

5. Практикум з політології / [за ред. Ф. М. Кирилюка]. - Київ : Комп'ютерпрес, 2003. - 622 с.

6. Растоу Д. А. Переходы к демократии: попытка динамичной модели / Данкварт Растоу // Политические исследования. - 1996. - №5. - С. 8 - 15.

7. Рябов С. Г. Політологічна теорія держави [2-е вид.] / Сергій Генадійович Рябов. - К. : Тандем, 1996. - 240 с.

8. Саган О. Особливості розвитку державно-конфесійних відносин в сучасній Україні / Олександр Саган // Релігійна свобода: Релігія в постмодерному суспільстві: соціально-політичні, правові та конфесійні аспекти. Науковий щорічник; [Ред. А. Колодного, О. Сагана, Л. Филипович, М. Бабія]. - К., 2008. - С. 47 - 53.

9. Хантингтон С. Третья волна. Демократизация в конце ХХ века / Семюэль Хантингтон; [пер. с англ]. - М. : Росс. полит. энцикл. (РОССПЭН), 2003. - 368 с.

10. Херпфер Х. Новий індекс демократії. Демократизація громадсь­кості в п'ятнадцяти державах Європи (1991-1998) / Христіян Херпфер // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 2001. - №3. - С. 123 - 150.

11. Щедрова Г. П. Громадянське суспільство, правова, державна і політична свідомість громадян / Галина Петрівна Щедрова. - К., 1994. - 112 с.

12. Bertelsmann's Index transformation of democratization [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://www.bertelsmann-transformation-index.de/en/bti/.

13. Freedom House - Nations in Transit [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://www.freedomhouse.hu/nit.html.

14. О`Donnell G. The delegated democracy // Kellogg Institute Working Paper. - 1992. - № 172.

15. Schmitter P. Dangers and Dilemmas of Democracy // Journal of Democracy. Vol.5. - 1994. - №2. - Р. 50 - 59.